Земля для українця — поняття сакральне. Земля — це і спосіб життя, і божество, і доля. Останнє — у прямому сенсі. Нещодавно українська діаспора в Бразилії відзначила 120-річчя. Головна причина еміграції тисяч людей понад століття тому — відсутність права на володіння землею. За океаном, на чужині, їм такий шанс давали. Україна ж і сьогодні не квапиться дати його своїм громадянам. Винятки, звісно, є — одне Межигір’я, чого варте. Але сьогодні про інших — про тих, хто вміє, може й хоче обробляти землю, і в кого це право відбирають.
Після помаранчевої революції, на «хвилі романтизму» протестувального руху, вирішувати ті чи інші проблеми стало модно шляхом мітингів. Для українців останнє явище перетворилося в атрибут свободи слова — коли про власну проблему можна розказати всім і у відкритий спосіб.
Досить ефективно таку «моду» і людей, котрі для вирішення власних проблем були змушені мітингувати, використовували політики. Особливо напередодні виборів. Адже показово допомогти мітингувальникам — як бальзам на рейтингову душу кандидата чи політсили. Хоча допомога, здебільшого, стосувалася оснащення палаток партійною символікою та обіцянками неодмінно все вирішити. Після виборів, звичайно...
Люди, в свою чергу, також пристосувалися до нинішніх політичних реалій: свої «хронічні» проблеми вони «підсовують» представникам як влади, так і опозиції саме напередодні виборів. Мовляв, політики в цей сезон показово активізуються в боротьбі зі «світовим злом і несправедливістю», тож, може, заодно й конкретні справи громадян допоможуть вирішити.
Утім, що ми маємо напередодні виборів президента-2010? Дослідивши найбільш колоритні осередки мітингувального руху, «День» змушений констатувати: колишній їх «симбіоз» із політиками нині вже неактуальний. Менш того, тривають вони вже роками, незалежно від проведення виборів.
ЗА БОРТОМ ПОЛІТИЧНИХ ІНТЕРЕСІВ
«Обіцяли всі й усе. Але ніхто нічого так і не зробив!» — пояснює єдину причину «розриву стосунків» з політиками чергова мітингувальної палатки в столиці по вулиці Стеценка Надія Паламарчук.
Її малесенька палатка (яка швидше нагадує халабуду, бо зроблена зі збірних підручних матеріалів) стоїть поруч з Окружною дорогою, за задумом вона покликана привертати увагу великої кількості людей, що проїжджають чи проходять поруч. Утім, як із сумом констатує Надія Павлівна, крім нечастої уваги представників ЗМІ, за два роки її «мітингувальної служби» жодного разу ніхто не поцікавився, чому й за що вони там...
Якщо простим перехожим байдуже, то про чиновників, які «завжди з народом», нічого й казати, продовжує Паламарчук. За більш як 10 років справжньої війни, яку близько 70 колишніх працівників агрофірми ведуть за приватизацію 6 гектарів городів, що обробляли півжиття, вони за допомогою чи з вимогою виконувати закон не зверталися хіба що до президентів інших країн. Свої обіцяли допомогти, утім, цієї допомоги багато хто з пенсіонерів так і не дочекався. Тож у черговий раз просити тих чи інших політиків про допомогу люди не хочуть. Переконані — вони на цьому собі тільки політичні бали зароблять, і забудуть, як багато разів до цього. Тож тепер на свою палатку не повісять жодного партійного прапора — майорить лише державний.
Та й політичні сили, у свою чергу, не поспішають «брати шефство» над замученими мітингувальниками, говорять «Дню» останні. Чи то нині це не вважається хорошою політтехнологією, чи то просто набридло... Цікаво, а чи соромно комусь?
Людям тим часом просто прикро. Та вони продовжують боротьбу за свою землю в країні, де попри гучні політичні заяви прозорий земельний ринок залишається недосяжною мрією для більшості простих українців.
Але коли питаєш, на що вони в цій боротьбі надіються, у повітрі настає незручна тиша. Хоча, разом із тим, на запитання, чи не змусила така поведінка політиків зневіритися в державі й замислитися про те, аби її покинути, Надія Павлівна відповідає негативно, поправляючи при цьому синьо-жовтий прапор над своєю палаткою (другий за кілька років, перший уже встиг вицвісти). Мовляв, держава ж не винна, що має таких чиновників. «Та й звикли ми вже до такого, — зізнається вона. — Хоча треба, аби спочатку зробити людям, а потім, щоб ми вирішували, чи варті вони наших голосів на виборах».
«Вночі приїжджали ставити паркан, і ми були змушені битися з ними, захищали своє», — розповідає про реалії столичного приватизаційного процесу Надія Паламарчук. А зараз люди бояться, що поруч закінчиться будівництво гіпермаркетів, і почнуть будувати на їхніх городах. «І що ми тоді — проти техніки — зробимо? — говорить Паламарчук, і, витираючи сльози, продовжує: — А це ж наші городи. Ми живемо з них! Сім’ю важко прогодувати з пенсії, а з городу — то капустина, то картоплинка».
Знаково те, що пенсіонери, які змушені в такий спосіб захищати свої городи, навіть достеменно не знають «свого ворога в обличчя». «Приходять якісь люди, не дозволяють завезти на городи техніку, не дають копати... Тут постійно є охорона, але, коли до нас хтось зі ЗМІ приїжджає, вони одразу десь ховаються (аналогічна ситуація була й тоді, коли до Надії Павлівни підійшли кореспондент і фотограф «Дня». — Ред.). Знову ж таки, ми не знаємо, чия це охорона — в них жодних документів немає», — пояснює жінка.
«Там була занедбана ділянка, майже сміттєзвалище. Ми її окультурили, завезли грунт...» — детальніше розповідає про нелегку історію колишніх працівників агрофірми голова садового товариства Зінаїда Парко. Як розповідає жінка, у 1998 році, коли люди вирішили приватизувати свої городи й почали цей нелегкий тоді для простих громадян процес, один чиновник запропонував їм «допомогу в вирішенні даного питання». Але з умовою, що вони продадуть йому свої акції агрофірми за заниженою ціною. Близько 70% акцій таким чином він скупив, але допомогти «дати нарешті хід» приватизації городів... відмовився. «Приватизація зупинилася, у нас зникли відомості з кадастрової справи», — констатує «Дню» Парко. Потім від імені агрофірми в людей почали намагатися відібрати й городи.
З тих пір — суди, мітинги й... ніякого результату. «Ми вже й голодували... — продовжує Надія Паламарчук. — А що чиновники: кожен підходить і обіцяє, що, мовляв, допоможе. Ось знову чекаємо, що скоро на сесії Київради приймуть позитивне для нас рішення».
«На сесії нас трохи підбадьорили, що вже готовий проект рішення щодо приватизації наших городів. Залишилося чекати лише самого рішення Київради. До нового року обіцяли нам вирішити це питання, майже 12 років потому...» — деталізує Зінаїда Парко.
Чому приватизувати городи в Шевченківському районі столиці виявляється так важко — питання риторичне. А от чому людей на багато років залишають «при своїх інтересах» — зовсім ні. Утім, і на нього «Дню» в Шевченківській районній державній адміністрації відповісти не змогли. Як пояснили в прес-службі, район не надає землю, бо вона знаходиться в підпорядкуванні столичної влади, тож районна адміністрація нічим тут не може зарадити. Тобто питання знову ж таки переадресовується до майбутньої сесії Київради.
На аргумент «Дня», що, мовляв, активні протести людей у районі повинні були б непокоїти адміністрацію хоча б із соціальної точки зору, у прес-службі відповіли, що в районі існує «дуже багато проблем»... Тож про мітингувальників по вулиці Стеценка вони навіть не дуже й чули. Як бачимо, виходить як завжди: народ живе окремо, влада — окремо.
ПОКИ ЩО НЕЩАСЛИВА ІСТОРІЯ
Якщо попередній приклад має хоча б якісь шанси завершитися позитивно, то мітингувальники з Бориспільської траси не бачать таких перспектив у найближчому майбутньому. Хоча земля, яку вони змушені відстоювати методом протесту, за іронією долі знаходиться в межах села з красномовною назвою Щасливе.
Гласності цьому конфлікту не бракувало ніколи. Про нього дуже багато говорили, писали, показували, але конкретних результатів і досі немає.
Його історія аналогічно нараховує приблизно десять років. 3 липня 1997 року за розпорядженням Бориспільської райдержадміністрації було проведено паювання сільгоспугідь. Землею колективно користувався ВАТ «Племінний завод «Бортничі», який згодом розпаював земельні ділянки серед своїх працівників. Селяни отримали близько 1 800 сертифікатів, але, як виявилося, реально оволодіти своєю землею вони так і не змогли.
За доволі відомою схемою рейдерства — фіктивне банкрутство підприємства з подальшим викупом за безцінь — 18 листопада 1998 року Арбітражний суд Київської області розглядає, а потім 12 квітня 2000 р. приймає постанову про банкрутство «Племзаводу «Бортничі». І все через борги за газ у розмірі біля 570 тисяч гривень і кредитів на суму біля 1 мільйона гривень. Хоча, навіть на 2002 рік, основний фонд цього підприємства складав 31 мільйон гривень. Тобто рейдери шукали будь-яку причину, аби «смачна» земля під Києвом не потрапила до рук селян.
Далі землю орендували, продавали, віддавили за борги й у всіх цих махінаціях брали участь безліч фірм, які потім ще й судилися між собою. В результаті, селяни оговталися, коли побачили, що на їх землі почали з’являтися дивні будівлі з охоронцями.
Але ударом нижче пояса стало рішення Бориспільського міськрайсуду на чолі з Миколою Корнійцем, який без запрошення сторін на судове засідання в березні 2007 року прийняв три ухвали, відповідно до яких у місцевих селян були відібрані земельні паї на ділянки загальною площею понад 1 тисячу гектарів. Чергова з наметового містечка Ніна Дуднік обурюється: «Яке право мав цей Корнієць відбирати у нас землю? Де він зараз? Напевно, десь на островах відпочиває. Чому він не відповідає перед законом? Бо нікому немає діла до нього і до нас!».
На відміну від маленької палатки, яка стоїть на вулиці Стеценка, містечко на Бориспільській трасі, за словами Георгія Громико, збудоване «всерйоз і до переможного кінця». Біля самої траси розташовано безліч плакатів, де можна зустріти написи різного змісту: «Землемор у с. Щасливе»; «Віддайте паї людям, не беріть гріх на душу!»; «Наливайченко SOS! Рейдери вкрали землю в с. Щасливе»; «Медведько — SOS. Земельний кримінал в с. Щасливе»; «Кримінальні суди з рейдерами!»; «Кандидати в президенти, допоможіть ділом, а не словом!».
Чи не везуть бува туристи додому, щоденно проїжджаючи біля цих написів і зведеного табору, паралельно із враженнями від Софії Київської, Києво-Печерської лаври, Михайлівської площі, Андріївського узвозу, Хрещатика, спогади й про замучених та зневірених українських селян?
По приїзду до наметмістечка, кореспонденти та фотограф «Дня» застали в одному з «помешкань» чотирьох чергових, які, тільки-но дізнавшись, що до них приїхали журналісти, почали жваво, хоча й зі зневірою (як виявилося, хто тільки до них не приїжджав), розповідати про свої проблеми. Згодом до теплого вагону поступово почали приходити й інші мешканці Щасливого. Виявилося, що свого часу кожен з пайщиків отримав по 1 га орної землі і по 10 соток саду. Звичайно, селянам неодноразово пропонували викупити їхні паї, «але за безцінь, — говорить Ніна Дудник. — Давали якість гроші: спочатку 10 тисяч гривень за акт, потім навіть 100 тисяч гривень за 10 соток саду. Хіба це гроші? Ви поцікавтеся, скільки коштує тут земля. Та і взагалі не хочемо ми продавати свою землю!».
До уваги! Ринкова ціна землі в цьому районі — п’ятнадцять тисяч доларів за сотку. Виходить, що вартість тисячі восьмисот паїв — більше мільярда доларів...
Певна надія у людей з’явилася перед парламентськими виборами 2007 року, коли до них один за одним почали навідуватися представники різних політичних сил, обіцяючи вирішити земельний конфлікт. Єдиним досягненням було рішення, яке було прийняте перед самими виборами Київським апеляційним адміністративним судом (про скасування скандальних постанов Бориспільського міськрайонного суду щодо визнання незаконними державних актів на право власності на землю селян). А далі ніяких фактичних дій: і досі власники не можуть користуватися своєю землею.
«Хто сюди тільки не приїздив: і Тимошенко, і Ющенко, і Литвин, і Луценко, але ніякого толку від того немає. Всі тільки обіцяють, а землю свою ми так і не можемо отримати. Шановні політики, я звертаюся до вас — зробіть хоча б щось!», — з болем в душі говорить Георгій Максимович. — Я два роки тому особисто говорив з Ющенком і просив його: «Ви ж Президент — вирішіть ситуацію!». На що він всім нам відповів: «Земля буде ваша. Все, крапка!». Як бачимо, крапка перетворилася на велику кому».
«Була у нас і Віра Іванівна Ульянченко. Бачила, яка тут проблема, обіцяла розібратися, допомогти. Але потім у Києві, коли її спитали про нас, вона каже: «Усе нормально!», — продовжує Ніна Володимирівна. — Раніше в нас були прапори різних політичних сил, була якась надія. Проте сьогодні ми вже не віримо нікому: ні політикам, ні судам. Нам абсолютно байдуже, що вони там роблять на горі, нехай всі разом хоч під землю проваляться — може тоді стане краще. Ми вирішили — єдиним нашим прапором буде український державний стяг. Все! Досить!».
Якщо ж не вірити нікому, заради чого ці люди стоять? На що надіються? Говорить Любов Форіна: «Стоїмо, щоб цю землю не захопили остаточно. Щоб не будували тут готелі, склади, котеджі... А надія залишається лише на те, що в цьому світі все ще залишилося щось моральне і святе. Надіємося на Божу милість!».
Коментуючи цю ситуацію, в. о. голови Бориспільської райради Іван Недогибченко сказав: «Я можу лише сказати, що це питання доведено до вищих керівників держави й про цю проблему всі прекрасно знають. На превеликий жаль, її ніхто не вирішує. Ми тримаємо це питання під контролем, але земельні питання — це юрисдикція сільської влади, райдержадміністрації».
Серед представників райдержадміністрації та місцевої влади зв’язатися вдалося з сільським головою Миколою Шмаюн, який неохоче, але погодився прокоментувати земельні спори: «Про це дуже важко говорити, тому що ситуація неоднозначна. Напевно, тут більше політики, ніж реальних дій. Були тут і Ющенко, і Тимошенко, і Литвин. Регіонів не було — «не их регион, оказывается». Всі знають звідки в цієї проблеми ноги ростуть, але нічого не вирішують. А якщо від Президента і прем’єра нічого не залежить, що ж я можу зробити? Законодавство у нас недосконале, суди корумповані, рішення приймають різні установи, які керуються іншими підходами, інтересами. Все! Я б не хотів більше коментувати!».
Одним словом, люди, як завжди, залишилися на одинці зі своїми проблемами. І залишається їм надіятися лише на себе і на... «Божу милість» — за їхніми словами.
У ВСЬОМУ ВИННИЙ МОРАТОРІЙ?
Ситуація не була настільки критичною по всій Україні (а найкритичнішою — у Криму, Київській області, Закарпатті та Прикарпатті), якби селяни могли цілком легально продати чи купити сільськогосподарську землю за ринковими цінами. А так будь-які операції з купівлі-продажу, обмежені всім відомим мораторієм, відбуваються в тіні, де в більшості випадків свої умови селянам-власникам паїв диктує покупець. За таких умов людям доводиться сподіватися хіба що на совість цих самих заможних покупців. Якщо ж такої совісті замало, обдурені селяни потім можуть хіба що протестувати...
Сподіватися на скасування мораторію в найближчому майбутньому теж марно, вважає доцент кафедри землевпорядного проектування Національного університету біоресурсів і природокористування України, кандидат економічних наук Андрій Мартин. За його словами, зняття мораторію прив’язане до юридичних факторів... «Зважаючи на те, що Верховна Рада не подолала вето Президента на Закон про державний земельний кадастр, роботу над законопроектом необхідно починати з нуля. А поки його внесуть, поки перше-друге читання, поки Президент його підпише чи не підпише, ситуація в нас буде в замороженому стані», — говорить Мартин.
Та й політичної волі для зняття мораторію просто немає, вважає експерт. «Це є електорально-невдячною темою, тому жодна з впливових політичних сил прискорювати її не буде. І найближчі декілька років будемо на цих самих позиціях...» — прогнозує він у розмові з «Днем».
Хоча Мораторій, власне, не причина всіх бід селян, зауважує Мартин, а лише «ширма непрозорості», за якою у всій своїй красі проявляють себе корупція й чорний ринок. Та, з іншого боку, якби мораторій було скасовано, жителі Щасливого, на думку Мартина, могли б абсолютно легально продати свої ділянки за самостійно визначеною ціною.
НИЗЬКЕ ЕЛЕКТОРАЛЬНЕ ККД?
Звичайно, у великій політичній грі, коли на кону стоїть президентське крісло, кандидатам не до маленької палатки на вулиці Стеценка або навіть до наметового містечка на Бориспільський трасі (проте, виходячи з цих прикладів, їм взагалі не до цих проблем). Краще зробити ставку на телевізійне ток-шоу, яке спостерігає мільйони людей і в черговий раз пообіцяти щось на кшталт «почую кожного» або «професійна армія вже найближчим часом».
У цьому переконаний політолог Володимир Фесенко, який виділив три випадки: «Загалом мова йде про невеличкі конфлікти, тому: по-перше, під час виборчих перегонів кандидатам немає сенсу приділяти їм увагу. Ставка робиться на інші масштаби, тобто на велику стаціонарну рекламу або обіцянкам безкоштовно роздавати земельні акти (обіцянка Тимошенко. — Авт.). По-друге, частина таких груп — це учасники рейдерських схем. Їх навіть можна назвати спеціальною технологією, яка запускається задля боротьби за ті чи інші земельні ділянки. По-третє, іноді йдеться про конфліктні ділянки землі, де представлені інтереси тих чи інших політичних сил».
За словами пана Фесенка, в даному випадку мова йде про перший варіант, адже боротися за такі невеликі групи протесту немає сенсу: «Тут суто прагматичне пояснення. З точки зору електоральної прагматики, політикам немає сенсу боротися за них». Але перед минулими виборами спроби допомогти розв’язати конфлікт на Бориспільській трасі були, хоча, як виявилося, це були лише спроби попіаритися на горі людей.
