Слухають ці слова Параска Шаховал і Марія Кравець. Додають,
що до останньої хвилини ходили до вмираючої Меланки Ковальчук — їсти, пити
їй подавали, очі закрили, та нічого не знали й ні про що навіть не здогадувалися:
«А він, Степан, на десятий день після того, як її не стало, вийшов на подвір'я,
наче з неба впав».
ДЕЗЕРТИР
Ось він, Ковальчук. Сивий, як лунь, розпатланий. Схилений
до землі — стільки ж то літ не випростувався! Блідий, наче крейдяна стіна.
Недочуває — доводиться дуже голосно до нього звертатися. Недобачає. «Був
у мене один документ про шість класів школи, та й той десь загубився»,
— чомусь згадує. Документ — не життя, можна переписати.
І далі він, С. Ковальчук, згадує, як ішов зі своєю набожною
матусею до Почаєва, аби помолитися. «Вздовж доріг — могили та могили. А
німці хваляться, що за кожного їхнього вбитого сотню наших уб'ють», — каже.
Тоді Степана охопив панічний страх: і його вб'ють? Повернулися додому,
в Мончинці, коли німці якраз «здійснювали набір робочої сили до рейху».
Тоді він сказав своїй матусі: «Скажеш, що я в Почаєві залишився».
А сам — на горище...
У період окупації Степан ще іноді залишав свою схованку.
Бо пригадав у розмові, що «із Терешовецького лісу бачив дим у Мончинцях
— чиюсь хату спалили». Коли ж у село «прийшли наші, в мене був дуже застуджений
правий бік, а в армії кожуха не дадуть, зрозуміло. І я вирішив, що почекаю
до весни. Надію мав себе виправдати, що в Почаєві був».
Чи не всі мончинецькі хлопці, які тоді пішли з нашими,
полягли під Тернополем. То була страшна та незбагненна бойня. Їх поклали
на полі бою, ще навіть не вбраних в армійські строї, не озброєних. Гіркий
плач матерів і вдів долинув до Ковальчука на горище: «Я ще дужче злякався».
Мав вибір: жахливий кінець чи жах без кінця? Вибрав друге:
«Говорила мені сестра Меланка, щоб ішов з усіма, бо всю сім'ю покарають,
якщо знайдуть». Страх, як трясовиння, засмоктує. Не наважився раз, то вдруге
ще тяжче себе перебороти. Невдовзі не стало в Степана й останнього шансу...
ЛЮДИНА БЕЗ ПАСПОРТА
Стара убога хата. Драбина, приставлена до горища. Через
сіни — піч, на якій висиджував чи вилежував довгі-предовгі роки. Від горища
— до печі, відтак від печі — до горища. Оце весь 57-літній «маршрут» приреченого.
Однолітки на фронті кров проливали, верталися, кому судилося, брали геройську
участь у відбудовному періоді та будівництві розвинутого соціалізму, кохалися,
сварилися, сіяли, орали, збирали, обирали поміж гіршим і ще гіршим, ховали,
вмирали, поминали, а в нього — інше життя. Неймовірно, яке саме життя він
собі знайшов.
Сидів, як миша під віником. Покійна Меланка була швачкою
на все село й дячихою в церкві, що в сусідньому селі. «Не минало й дня,
щоб три чи чотири душі не переступили наш поріг. А я навіть не поворухнусь,
себе не виказую», — розповідає.
Звісно, що не сидів склавши руки. «Сестра шила на машинці,
а вся ручна робота — моя», — про свої трудові будні. Відтак показує власноруч
переписані, до ладу зшиті релігійні тексти: «Не мав такого часу, щоб сидів
без діла. Це для мене — відрада». Люди приносили крам, загорнутий у газети.
Якогось разу до рук потрапила газета, де писалося «про такого, як я, через
сорок п'ять років пішов до людей — йому за дезертирство нічого не було».
Чому ж, прочитавши, не зробив висновок? Чому ж, як говорили на трудовому
фронті, не взяв за взірець? Не може пояснити. Чи то вже звик до такого
існування, чи то страх і тоді не відпустив?..
Двадцять чотири роки тому померла його матуся. Тієї ночі
він уперше відчинив двері, вийшов на подвір'я, обійшов довкола хати — «бо
мені цікаво було, я ж не бачив». П'ятнадцять років тому, на Різдво, «я
вирішив висповідатися в храмі». А церква — у Малих Юначках. Згадує: «Вночі
вийшли із сестрою з хати. До Чернелівки пішки. Там удосвіта сіли в автобус.
Стою біля дверей, а якась жінка застерігає, щоб мені пальці не защемило.
Я — руку до рота...». Мовляв, почулася йому якась інша пересторога, не
та, що малася на увазі попутницею. Вперше ж побачив автобуса, серед людей
опинився.
Переписуючи релігійні тексти, запам'ятав, що «сім святих
спали 179 літ, прокинулися — навіть вбрання їхнє не зотліло». А С. Ковальчук
«проспав» менше — 57 літ. А життя його зотліло. Погоджується: «Великий
гріх узяв на душу». Бо життя його не згоріло, як в отих, за ким побивалися-голосили
навесні сорок четвертого. Згадує пророцтва Серафима — про антихриста та
кінець світу.
НАЧЕ З НЕБА ВПАВ
Мале село Мончинці не йме віри, що Степан Ковальчук сидів
57 літ на горищі. Кажуть люди, що він звідкілясь приїхав на десятий день
по смерті Меланки. Мончинці радше прийняли б версію, що він із неба впав
чи навіть воскрес із мертвих. Мончинці і не обурюються, не засуджують.
Чи намагаються зрозуміти, що з цим чоловіком сталося? С. Ковальчук сам
себе тяжко покарав — так ця драма сприймається на здоровий глузд.
Дехто ж припускає, що в нього «дах поїхав». Чи то тоді,
коли прирік себе на цю лиху долю, чи пізніше. Будьте певні: все на місці.
«А в мене документи є, що я всі ці роки таки сидів на горищі та на печі»,
— заявляє Степан Ковальчук. Пояснює, що то за документи. Складав замість
Меланки фінансові звіти для єпархії. Дивується: «Батюшка ці звіти приймали,
жодного разу не засумнівалися, що це не Меланчиною рукою зроблено. Вона
ж не знала грамоти!».
Коли ж Меланка злягла й не могла підвестися, Степан второпав:
справи кепські. «Зробив собі на горищі запаси води, сухарів — усього, що
мені треба було», — розказує, як йому велося в досить тривалий передсмертний
період сестри. А нещасна Меланка дякувала своїм ровесницям, які не могли
допустити, щоб залишила сей білий світ сама-одна, просила їх, благала,
аби вже швидше йшли від неї. Як жила, так і пішла.
ЛЮДИ — НЕ ЯНГОЛИ... АБО ІСТОРІЯ ПРО ТЕ, ЩО ЖИТТЯ БУВАЄ
СТРАШНІШИМ ЗА ЖАХ
На десятий день після Меланчиної смерті Степан вийшов на
подвір'я хати, де росте кукурудза, гудуть бур'яни, падають із дерев яблука,
кудкудахкають кури. Як же він сприйняв цей світ, що, звісно, не стояв на
місці ті 57 років? Не чує запитання. Розповідає, що вже був у сусіда, з
яким «босоноге дитинство минало». Той уже прикутий хворобою до ліжка. «Ледь
живий, кволий. Гучно говорити не може, а я ж не чую», — не відбулася розмова.
Якби ж відбулась, то що почув би від ровесника, який тоді, в сорок четвертому,
не запитував, чи на фронті кожуха дають?
Степан залишився таким, яким був 57 років тому. Життя його
обминуло. Або то він обминув життя. Вже не запитую його, чи якби все із
самого початку, повторив би? Не почує ж. Та й то: тільки святі спали 179
літ, та навіть вбрання їхнє не зотліло. Ще нікому не вдалося повернути
річку часу «назад». Аби, знаючи достеменно, що це таке — жах без кінця,
визначитися напевно. А може, покластися на долю, як люди, та й робити,
як люди?
Степан Ковальчук не поклався на свою долю. Він її, долю,
скалічив власними руками. Сидить на стільці, розказує — спокійний, нарешті.
Вже не треба ні до чого дослухатися, лякатися, бігти з печі на горище,
або навпаки — з горища на піч. На стіні — портрет його батька, Тихона Ковальчука.
Згадує: «Сестра їздила на похорон, то чула, що говорили: Тихін Ковальчук
був доброю людиною».
Тихін Ковальчук помер у Калинівці, райцентрі Вінницької
області. І його життя — доля, що, мабуть-таки, позначилася на Степановій
долі. Послухайте ж «підпільника із 57-річним стажем»: «Ми серед куркулів
не значилися, а так, середняки були. Батько раз податок заплатив, удруге
якось залагодив, а втретє не зміг... Ішов він із лісу, ніс дерево — почув
від людей: твоя сім'я вже на подвір'ї. Себто хату забрали за несплату податку.
То він — до колгоспної череди, взяв свою корову, продав та й пішов світ
за очі...».
Биті життям, мудрі Мончинці згадують заповідь: не судіть
нікого, то й не судимі будете. Не судять, не засуджують. Лише намагаються
щось зрозуміти в цій майже неймовірній історії.
