«День» уже писав про програму «Перший крок до успіху», що проводиться в Україні п’ятьма громадськими організаціями: Українським жіночим фондом, Українським освітнім центром реформ, Фондом «Здоров’я жінки і планування сім’ї», а також благодійними Фондами «Приятелі дітей — Україна» і «Приятелі дітей — США». В інтерв’ю нашій газеті (від 27 червня 2006 року, №103), яка, до речі, є інформаційним спонсором проекту, голова організаційного комітету конкурсу Марта Коломієць розповідала про чудових дівчат, що взяли участь у першому його етапі — написали і надіслали есе на тему жіночого лідерства в нашій країні. У четвер відбувся другий етап конкурсу — п’ятдесят одна дівчина, есе яких визнали найкращими, зустрілася з успішними українськими жінками: представницями влади, дипломатичного корпусу, бізнес-леді, телеведучими, головними редакторами, пані Катериною Ющенко... Зустріч вийшла просто феєрична — в залі зібралося 120 сильних представниць «слабкої» статі, які з задоволенням обговорювали способи подолання віками усталених стереотипів консервативного чоловічого світу. Присутні чоловіки... мовчки розносили сік і воду, а потім забирали порожні склянки, адже чоловічої статі в залі були лише офіціанти.
ПІСНЯ ПРО МАТІР
Втім, одним із перших отримав змогу виступити з трибуни саме чоловік — народний артист України Богдан Бенюк, спеціально запрошений організаторами програми менторства в Україні — саме таку назву мають започатковані в США програми підтримки молоді з лідерськими якостями. А кому як не чоловіку, власне, говорити вступне слово і заспівати пісню про значення жінки в сучасному світі? Після виконання пісні про матір, народний артист розказав досить старий, але «жіночий» анекдот: «Під’їжджають Біл і Хіларі Клінтон на машині до автозаправки. Хіларі каже: «Дивись, Біл, цей заправник — мій однокласник, моє перше кохання...». Біл усміхається: «Якби ти вийшла за нього заміж, була б дружиною заправника...». «Ні, Біл, — відповідає Хіларі. — Якби я вийшла за нього заміж, він був би президентом Америки».
ПОРАДИ ВІД ПЕРШОЇ ЛЕДІ
Як потім зізналися дівчата-учасниці конкурсу, дуже сильне враження справив на них продуманий, але емоційний виступ пані Катерини Ющенко. Перша леді розповіла, як може вплинути на долю отримане в юності враження, розповіла свою історію повернення в Україну. «Не було жодного дня, аби мої батьки в Америці не згадували про Україну. Перший раз я потрапила сюди ще в тринадцять років, і це дуже вразило мене — ось я стою на цій землі, про яку так мріяли мої батьки, які так її любили. З того часу я обирала в житті ті шляхи, які б могли вивести мене до України». Головна порада, яку дала перша леді дівчатам — слухати своє серце: «Відкривайтеся до свого серця — воно вам підкаже, який вибір треба зробити. І я вірю, що коли підказує серце — це насправді підказує Бог».
Дуже відверто говорила пані Катерина про головні питання в житті людини. «Коли ви будете помирати і біля вас збереться ваша родина, ви не будете згадувати, скільки у вас було автомобілів, скільки разів ви ходили на дискотеки або скільки у вас було чоловiкiв. А згадаєте ви лише три речі. Перше те, як ви ставилися до своїх батьків. Чи так, як треба, чи з відповідною повагою? По-друге, ви будете думати про свою родину. Чи були ви хорошою матір’ю, чи були хорошою дружиною? І останнє — що ви залишили після себе суспільству. Другий за статком в США чоловік, досі живий, у своєму заповіті зовсім небагато грошей залишив своїм дітям, а все інше — фонду Біла Гейтса. Справа в тiм, що те, що ви вкладаєте в суспільство — швидше стане в пригоді вашим дітям, ніж просто гроші, які ви їм дасте. Грошима можна розбалувати, а користь, яку ви зробили навіть не своїй країні, а будь-якій країні світу, обов’язково повернеться до ваших нащадків». Отож пам’ятати про найважливіше порадила дружина Президента України, голова наглядової ради Фонду «Україна-3000». А також усміхатися і не перейматися критикою — адже не критикують лише того, хто нічого не робить, нагадала пані Ющенко.
ОЦІНИТИ СВОБОДУ
Розказала про найголовніше дівчатам головний редактор газети «День» Лариса Івшина. «Найкраще, що ми маємо вже зараз оцінити, — це можливості, які дає нам наш час і наша країна, — сказала пані Лариса. — Ми багато можемо, але часто занадто довго роздумуємо над очевидними речами, як то над даною нам свободою і що з нею робити. Жінки можуть модернізувати суспільство, показати нове, разом з тим демонструючи повагу до старого. Світ має знати про Україну не лише через нашу чудову збірну з футболу».
ВСЕ МОЖЕ СТАТИ В ПРИГОДІ
Ще одна жінка з іммігрантської родини, як Катерина Ющенко і Марта Коломієць, — головний перекладач для України у держдепартаменті США Марта Зєлик порадила не відмовлятися від різноманітних знань. «Живучи в Америці, в родині ми все одно розмовляли українською. І один сусід постійно докоряв цим моєму батьковi. Навіщо, казав він, твоїм дітям ця українська, вони ж з неї хліб не їстимуть. Не знаю, що відповідав їм мій тато, але я б iз задоволенням зараз сказала йому, якби він був живий, що ось уже тридцять років я їм дуже хороший хліб з української мови», — сміється пані Марта.
«Доля завжди знайде тебе, — розповідала свою історію радник МЗС України Наталія Мартиненко. — Я з дитинства хотіла бути дипломатом, але закохалася в художника і вступила до Художнього інституту вивчати теорію та історію мистецтв». Стала кандидатом мистецтвознавства, опублікувала книжку про образотворче мистецтво США ХХ століття... А потім отримала пропозицію перейти на дипломатичну роботу до Міністерства закордонних справ, на яку і пристала. Про те, що доля склалася саме так, ані трохи не жалкує — втім, саме це і є головною ознакою успішності.
СЛЬОЗИ В ПОДУШКУ
Багато говорили жінки про труднощі, з якими їм доводилося стикатися на шляху до успіху. «Перші роки свого життя в Києві я проплакала в подушку, — весело розповідала відома телеведуча Маша Єфросініна. — В мене навіть не було друзів, єдина людина, з якою я могла поговорити, — це мама, в Керчі. І кожного разу, коли я дзвонила їй, вона говорила: «Марусю, а може, додому? Будеш тут вивчати свої мови», маючи на увазі в Таврійському університеті. Але я не поверталася. Я хотіла, аби мої батьки могли мною пишатися. В мене вже є своя донечка, яку я дуже люблю. На жаль, в мене не завжди є час для неї. Але я знову ж таки знаю, що коли вона виросте, то зможе мною пишатися».
ДВІ ГОДИНИ, СІМСОТ ДІТЕЙ
Окрема тема з широкого кола ґендерних питань — це поєднання жінкою роботи і родини. Чи можливо їх поєднати успішно? Свою історію розповіла віце-президент Національного університету «Києво-Могилянська Академія», науковець світового рівня у галузі клітинної біології Наталія Шульга. «Я хотіла народити сім дітей, — поділилася з присутніми пані Наталія. — Але народила лише одну дочку. 13 років я жила в США — цього вимагав від мене мій фах, чоловік пішов... Коли дочка виросла, я зізналася їй, що мені було дуже соромно, що все життя я займалася наукою, а не нею. Вона відповіла: «Мамо, кожного дня ти приділяла мені дві години, і в цей час ніхто і ніщо не могло відібрати тебе у мене. Я дуже вдячна тобі за це». В мене тоді наче тягар впав з душі. Я хочу сказати вам, що це можливо — виховувати дітей, навіть без чоловіка, і робити успішну кар’єру. Тільки в професійному житті жінці не потрібно бути емоційною — їй потрібно бути професійною, завжди шукати аргументи. «Моїм девізом завжди було: «не зупинятися». Так, я не змогла народити сімох дітей. Але я зрозуміла, що можу мати не сімох, а сімсот дітей — студентів, яких я вчу, які виростають, стають лікарями або науковцями. Коли я спостерігаю за ними, я розумію, що я щаслива...»
ТРЕТЬОГО НЕ ДАНО
Що ж стосується чоловіків, то головне, радили успішні українки, не помилитися з вибором. «Оточення є дуже важливим, — розповідала телеведуча Наталка Мосейчук. — Але чоловік має дійсно кохати. Щоб можна було подарувати йому своє «так, я вийду за тебе заміж...»
«Мені багато докоряли тим, що полишила свою дочку саму в Києві, — розповіла голова Житомирської обласної ради Ірина Синявська. — Але я можу сказати, що ця самостійність пішла їй тільки на користь. Тепер про кохання. Вдруге я закохалася у 39 років і мушу сказати, що це кохання було дуже нелегким. Ці десять років, що я боролася зі своїм чоловіком, я творила себе. Але я щаслива. І хочу сказати дівчатам: чоловік або кохає, або хай іде своїм шляхом — третього не дано».
«Безумовно, не кожна з вас стане актрисою, але, безумовно, всім вам доведеться грати. Дівчата, не треба в родині наголошувати на тому, що ви лідер», — порадила акторка Наталiя Сумська...
ПРО ЩО МРІЮТЬ ДІВЧАТА
А що ж з приводу сімейного щастя думають самі дівчата? «Як то кажуть, людина щаслива в одному випадку — коли зранку їй хочеться йти на роботу, а ввечері хочеться повертатися додому, — відповіла на питання «Дня» Ірина Гавришева iз Запоріжжя, авторка одного з найкращого есе, відміченого навіть Катериною Ющенко. — Тобто, все має бути добре і вдома, і на роботі — тільки це щастя». Ірина хоче бути лікарем, а крім того воліє допомагати жінкам з особливими фізичними потребами — таким самим, як вона, повірити в себе і досягти успіху в житті... Перешкод на своєму шляху Ірина бачить достатньо — адже вона не лише жінка, а й інвалід, однак вірить, що своїми зусиллями зможе подолати і упередженість, і всі інші суспільні перепони.
Ольга Зіборова з Одеси каже, що потреба в родині або кар’єрному рості — справа особиста, але вона хотіла б мати і те і інше. «Сім’я — це найважливіше, кар’єра потім, — висловила свою думку Марина Єфіменко iз смт Калинівка Київської області. — Чоловік має бути першим в роботі, але жінка повинна бути першою в духовному житті, вона має надихати чоловіка. Проте також має міцно стояти на ногах — бути самостійною».
«Позавчора у мене був випускний. І я дуже плакала — тому що хочу поїхати навчатися до Києва, і мені доведеться жити без батьків, — розповіла «Дню» Ксенія Квітка з Донецька. — Я мрію вступити до Києво-Могилянської Академії і на заочне відділення Інституту журналістики. Хочу бути журналістом — по- перше, в мене мама журналіст, а по-друге, я вмію писати. На початкових роках збираюся займатися кар’єрою, а вже потім — заводити дітей. Я також пізня дитина, але не те, щоб наслідую мамин приклад — просто це мій особистий вибір. Мені здається, що людина, яка вибрала певний шлях, зможе поєднувати родину і роботу, а також без особливих труднощів реабілітуватися в професійному житті після народження дитини».
Я Б ОСОБИСТО...
Ще з розмови з Мартою Коломієць «День» дізнався, що дівчата-учасниці конкурсу мріють не лише про особисте щастя, але про покращення свого оточення, своєї громади. Дуже приємно було почути, що багато сільських дівчат збираються після навчання у великих містах повернутися до свого села і зробити там «революцію» — кожна з них бачить, яким чином можна покращити життя в рідному населеному пункті.
«Саме зараз країні потрібні зміни не на законодавчому рівні, а на рівні свідомості, — ставлення суспільства до жінки і самої жінки до себе, — розповідає Марія Лиса з села Смолява на Волині. — Тому що часто жінка не досягає успіху саме через свою власну невпевненість: «Все одно нічого не вийде», «А може, й не треба?» і так далі. Треба виховувати жінку-лідера з дитинства.
І треба міняти ставлення до жінки чоловіків. Сьогодні вони не бачать в жінках іншого потенціалу, окрім матері і дружини, ставляться до неї так, ніби вона стоїть на щабель нижче від чоловіка. В суспільстві має панувати думка, що чоловік і жінка — рівні. Я вже вступила до Київського славістичного університету, але хочу потім повернутися в своє селище. Селам потрібні жінки-лідери, вони зможуть проводити роз’яснювальну роботу і взагалі займатися активною громадською діяльністю у важливих для села і не тільки напрямках».
«Найбільше жінкам заважають стереотипи, — розповідає Ганна Гуцол з Хмельницького. — Роботодавці ставляться до молодих спеціалісток, в першу чергу, як до маленьких дівчаток, і спочатку треба довести їм, що ти гідна їх уваги, а вже тільки потім вони зацікавляться, з чим ти взагалі до них прийшла. Наш світ — чоловічий, і закони в ньому — чоловічі, і законодавство — чоловіче, адже депутати у нас переважно чоловіки. Жінкам треба витратити в 2-3 рази більше сил, ніж чоловікам, для того, щоб досягнути певної мети. Знову ж таки, спочатку треба довести, що ти можеш працювати, і тільки потім тобі дадуть можливість все-таки працювати.... Я б особисто хотіла змінити щось у цій ситуації, допомогти дівчатам, які потерпають від несправедливостей, зробити так, щоб у них в цьому житті було більше можливостей....»
Як бачимо, всі дівчата непогано орієнтуються в темі ґендерної рівності — і саме з боротьбою за цю рівність пов’язують своє майбутнє громадське життя, хоч професії при цьому обирають різні. Зрозуміло, що неможливо бути лідеркою і при цьому не прагнути підвищення статусу жінки в суспільстві — адже більшості з них вже довелося стикнутися з тим чи іншим проявом ґендерної дискримінації. Можна впевнено сказати, що це покоління жінок буде значно вільнішим від тих стереотипів, які володіють поколіннями старшими, хоча здолати чоловіче право на першість буде дуже важко. Сподобалося, як пояснила своє прагнення до успіху Тетяна Барило з міста Надвірна Івано-Франківської області: «Заборонений плід солодкий, а жінці в нашому суспільстві, можна сказати, заборонено здобувати успіх». Як влучно зауважила Маша Єфросініна, по очах всіх цих дівчат видно, вони кар’єристки у хорошому значенні цього слова. «Але в жодному разі не можна підміняти поняття «успіху» поняттям «слава», — каже Ірина Синявська. — Жінка не обов’язково має бути знаменитою для того, щоб вважатися успішною і бути щасливою. Вона може бути навіть просто матір’ю і дружиною».
Дівчата залишилися в захваті від жінок, яким вдалося так багато досягти, набрали автографів, наробили фотознімків, запам’ятали поради...
