Одним із тих, кого можна сміливо назвати живим класиком української документалістики, є режисер Олександр Коваль. У нього є все — звання, посади, численні учні, талант і працездатність. От тільки кіно сьогодні вдається знімати нечасто. «Інтерньюз», запустивши новий документальний відеоцикл «Портрети жінок України», таку можливість дав. У Будинку кінематографістів відбулася прем’єра двох перших фільмів — «Лідія» і «Любомира». Автор сценарію — Олена Москаленко-Висоцька. Продюсер — Олесь Санін.
Це картини про дуже різних жінок. Одна — корінна киянка. Друга — львів’янка. Одна — Лідія Москаленко — удачлива бізнес-леді, кіновидавець, мати, дружина, господиня дружньої оселі, яка щиро займається добродійністю. Не показною, про яку не розголошують у ЗМІ: обіди для літніх, допомога студентам. Та сама практика малих справ, якої нам усім так не вистачає і від якої життя стає трохи кращим і добрішим. Друга героїня — Любомира Бойчишина — жінка, на долю якої випало стільки випробувань, що, здається, вже не піднятися, не встати, не відтанути душею, не знайти сил жити. Прикованість до інвалідної коляски, зникнення чоловіка — Михайла Бойчишина, секретаря Народного Руху України, через півроку — загибель сина в автокатастрофі. Хто скаже, яка вона, міра горя і відчаю, яку може подужати людина? Та ніхто. Тут чужий досвід не поможе. І якщо трапляється біда, то відповідь кожен шукає сам. Не знаю, яку саме знайшла Любомира Бойчишина, але такого оптимістичного кіно я давно вже не бачила. Звичайно, в ньому все підпорядковане особистості героїні — жінки величезного розмаху, сильної, розумної, пристрасної, дивовижно привабливої, навіть у хвилини мимовільної слабкості.
Що об’єднує цих жінок? Обидві вони — наші сучасниці, люди, що живуть за законами честі (а це, повірте, зовсім не чимало, а навіть дуже багато). І ще. Кожна з них уже самим своїм існуванням, справами, неймовірною енергетикою, яка підживлює навколишніх, робить наш тлінний світ кращим і чистішим.
