Позавчора на Хрещатику зібралося близько трьох тисяч учасників війни. Хоч багато хто і не виявляв свого невдоволення організацією свята, в більшій або меншій мірі воно було помітним практично в усіх. Святкова колона не завадила велосипедистам здійснити свій «вояж вихідного дня» Хрещатиком, а біля могили Невідомому солдатові ветеранів майже витіснили браві комуністи, що перетворили покладення квітів на черговий мітинг. Отже, учасники війни й ветерани задоволення від масового гуляння не отримали. Як потім вони розповідали, при такій організації та подібному ставленні в них залишилася лише одна радість — радість спілкування. Тому під час свята вони були балакучими, а їхнi спогади далеко не завжди наповненi гіркотою і болем втрат. Говорили в основному про міцну дружбу, взаємовиручку, безстрашність і, як не дивно, навіть про романтичні почуття, які спалахували між людьми у воєнні роки. Наприклад, Цезарії Станіславівні Галоненко в червні 41-го було лише 19. Під час війни вона працювала санінструктором, і найяскравіші спогади в неї пов’язанi з вдячними очима солдатів, їхнiми соромливими освідченнями і власною радістю, коли бажання жити в поранених виявлялося сильнішим за смерть. Чоловіка- льотчика Цезарії Станіславівни вбили на самому початку війни, через декілька місяців після їхнього весілля. Тоді вона прийшла у військкомат і твердо заявила: «Я йду замість нього». Цезарія Станіславівна говорить, що за тих часів страху вона не відчувала жодної секунди, він з’явився вже після війни, коли пригадувалися постійні бомбардування й поля, усіяні тілами солдатів.
Важче було Тетяні Єрмолаївні Масловій. Вона працювала в розвідці. Під час виконання чергового завдання Тетяні Єрмолаївні відморозило ноги, а її подрузі — обличчя. Вона розповідає, що бувало таке, що декілька днів «харчувалися» гарячою водою. Голову ж доводилося мити в болоті, а потім з болем спостерігати за тим, у що перетворюється її колишня гордість — довге золотаве волосся. Щоправда, і зараз 84-річній Тетяні Єрмолаївні живеться несолодко в двадцятиметровому помешканні без телефону, за яке вона платить на загальних підставах. Коли ж вона якось зайшла до ЦУМу, щоб купити внукові іграшку до дня народження, «ретельні» охоронці її вигнали, мотивуючи свої дії тим, що «таким покупцям у цьому магазині — не місце». У той же час Тетяна Єрмолаївна не втомлюється твердити, що найцінніше благо на землі — це мир, як у глобальному його розумінні, так і в буденному. Тому ні на кого не ображається і говорить, що будь-який вчинок, нехай навіть поганий, завжди чимось пояснюється.
Мабуть, можна знайти цілий ряд пояснень і тому, чому ветерани (на сьогоднішній день їх нараховується 4,5 мільйона), що залишилися в живих живуть, так тяжко і багато хто з них змушений збирати пляшки та прибирати під’їзди в нагороду за те, що сьогодні ми можемо святкувати День Перемоги. Щоправда, під час святкових церемоній прем’єр-міністр України заявив, що уряд України і він особисто робитимуть усе, щоб забезпечити «гідні умови життя» для ветеранів Великої Вітчизняної війни, оскільки «кожна хвилина їхнього життя — це величезна цінність для суспільства та держави». Указом Президента затверджено й програму удосконалення соціального та медичного забезпечення ветеранів війни, розраховану до 2005 року. Словом, залишилося тільки встигнути...
