Ні, він живий і досі — на щастя чи, радше, на диво.
Він був ще зовсім цуценям, як собача доля закинула його до Києва. Пригрітий на автостоянці поблизу метро «Мінська» на Оболоні, жив у будці, що найцікавіше, разом з котом — отой кіт був його найліпшим товаришем. Ім’я йому дали серйозне — Кирило. Тягнув Кирило свою добровільну службу сторожа при чужих іномарках, аж доки не сталася з ним халепа. Не знати чому, не знати як винесло його на ту дорогу. Може, побіг знайомитися ще з кимось чотирилапим або двоногим — пес він товариський. Так чи інак, втрапив під автомобіль. Устати не міг. Лежав цілий день від самого рання, в калюжі, під дощем, повільно конаючи від страшного болю, холоду і втрати крові. Ті, що порядкували на стоянці, не дуже й шукали його, хоча пригода скоїлася неподалік.
Можна мені, звичайно, дорікнути — мовляв, тут людям життя нема, а ти псами опікуєшся. Але, хоч би яким фаталізмом це виглядало, я певен: доки про тварин не піклуватимуться по-людськи — люди житимуть, як тварини. Бо хоч які б там вінці творіння ми були, але з природою пов’язані набагато міцніше, ніж нам, може, хотілося б, а перетворена на газетярський штамп людяність якраз і є те, що відрізняє нас від тварин, у тому числі людяність щодо останніх.
Насправді пригод, подібних до Кирилової, в самому лише Києві стається щодня десятки. Вбивають тварин для розваги, для заробітку, а найпоширенішею причиною є байдужість. Від людської руки на смітниках, у калюжах, по підвалах гинуть собаки, коти, птахи. Київ, як, зрештою, будь-котре українське місто нагадує в цьому сенсі величезну катівню, в якій ні за що мучиться сила-силенна живих істот. Кирило теж міг би бути однією з тих безіменних, нікому не потрібних жертв. Але йому пощастило.
Знайшли і підібрали його аж о п’ятій вечора. Травма була така, що в лікарні не могли навіть поставити діагноз, лише у другій з’ясували: тазостегнової кістки і суглоба лівої задньої ноги просто нема, занадто сильний був удар, — пес не протяг би і дня. Але, знов-таки на диво, його виходили. Спочатку був злий, дикуватий, та щойно шок минувся — виявився напрочуд приязною істотою. Тепер бігає, радіє життю, і легка кульгавість від протеза йому не заважає.
Порода в Кирила найпопулярніша — «народна вівчарка», або, простіше кажучи, бровко класичний український. Обожнює котів, весь час хоче з ними бавитися — а ті не завжди у захваті від того псячого прагнення. Окрім стандартного гавкання, полюбляє розмовляти і співати — інакше ці звуки не назвеш. На дачі чи на приватному обійсті буде чудовим охоронцем. Почуття власної гідності неймовірне. До маленьких собак прихильний так само, як до котів, а ось проти великих гордовито випинає груди. Єдине, чого боїться панічно, — це дорога...
P. S. Ця історія все ще не завершена. Чи буде вона щаслива — залежить від вас, любі читачі. Кирилові потрібен дім, де є тепло, люблячі господарі. Отже, якщо хтось хоче таке в усіх сенсах незвичайне створіння мати за друга, — телефонуйте Тетяні: 8-067-9111993.
