Будь-який журналіст іноді переживає сумніви у дієвості своєї професії, точніше, свого слова, хоч би як правдиво та переконливо воно було сказане. Інколи здається, що твоя робота, всі ті рядки, в які ти вклав свої переживання, свою позицію, щезають, як вода у піску, без жодного сліду, без жодних наслідків. І коли вдається бодай комусь допомогти — сприймаєш те як диво. Подібне маленьке диво трапилося завдяки нашій газеті.
27 лютого у «Хроніках» була розказана пригода під заголовком «Жив собі пес».
Його ще зовсім малим цуценям собача доля закинула до Києва. Пригрітий на автостоянці поблизу метро «Мінська» на Оболоні, жив у будці, що найцікавіше, разом із котом, і той кіт був його найліпший товариш. Ім’я псові хтось дав серйозне — Кирило. Тягнув Кирило свою добровільну службу сторожа при чужих іномарках, аж доки не вскочив у халепу. Не знати чому, не знати як винесло його на ту дорогу. Може, побіг знайомитися з кимось чотирилапим або двоногим — вдачі він товариської. Так чи інак, потрапив під автомобіль. Встати не міг. Лежав цілий день від самого рання в калюжі, під дощем, повільно конаючи від страшного болю, холоду і втрати крові. Знайшли та підібрали його аж о п’ятій вечора. Травма була така, що в лікарні не могли навіть поставити діагноз, лише у другій з’ясували: тазостегнової кістки і суглоба лівої задньої лапи просто нема, занадто сильний був удар, — пес не прожив би й доби. Але, знов-таки на диво, його виходили. Спочатку був злий, дикуватий, та щойно шок минувся — виявився напрочуд приязною істотою. Порода в Кирила найпопулярніша — «народна вівчарка», або, простіше, бровко класичний український. Почуття власної гідності неймовірне. Котів обожнює, весь час хоче з ними бавитися — а ті не завжди у захваті від того псячого прагнення. До маленьких своїх побратимів прихильний так само, як до котів, а ось проти великих гордовито випинає груди. Кінчалася публікація так: «Ця історія все ще не завершена. Чи буде вона щаслива — залежить від вас, любі читачі. Кирилові потрібен дім, де є тепло, люблячі господарі. Отже, як хтось хоче таке в усіх сенсах незвичайне створіння мати за друга — телефонуйте». Далі були ім’я і телефон людини, що врятувала та надала тимчасовий притулок бідоласі.
Розказане дістало несподівано великий резонанс. Кирилову пригоду переповіли такі популярні часописи, як «Газета по-киевски» та «Сегодня», телеканал «Інтер» показав сюжет; в інтернеті з’явилося чимало схвильованих відгуків. Але при всьому тому забирати Кирила ніхто не квапився. Тимчасові господарі почали вже втрачати надію, аж раптом...
Замітка «Жив-був пес» на першій шпальті «Дня», причому через добрі два місяці, потрапила на очі саме тим, для кого вона й була написана. І тепер Кирилко знайшов домівку в чудових людей, Олени і двох Олександрів, у квартирі на київському Виноградарі, в товаристві улюблених котів, і вже готується рушати на літні канікули під Фастів, на дачу. Історія безпритульного, дивом врятованого пса, маю надію, скінчилася щасливо (хоч я не забобонний, але стукаю по дереву).
Отже, не марна праця.
