Жорстокість не просто очевидна, а демонстративна, цільова: залякати не лише окремих «зухвальців», а коли вдасться, то й усе суспільство. Для чого ж тоді тримати в тюрмі до вироку й виснажувати нескінченними допитами і судовими засіданнями — не якогось серійного вбивцю, не рецидивіста, не відомого корупціонера, а людину, за яку віддала голоси майже половина виборців України? І не просто так віддала, а тому, що пов’язувала з нею надію на кращий розвиток України! Чи не в цьому головна причина?
Ще брутальніше поводяться з Юрієм Луценком, безжалісно ставлячи під загрозу навіть його життя.
Хочете довести вину обох — щоб наше суспільство повірило, щоб світ повірив? То є простий спосіб: проведіть справді відкритий, справді публічний судовий процес. У великому залі, з присутністю представників громадських організацій, зокрема правозахисних, з радіо- і телетрансляцією виступів і обвинувачення, і обвинувачених, і захисників. Але цього не було. Бо бояться, що наше суспільство побачить і світ побачить, що йдеться не про боротьбу з корупцією, а про спробу увічнення своєї влади шляхом усунення «найнебезпечніших» конкурентів і шантажування опозиції. Та всеодно і наше суспільство, і світ це бачать. Бачать цинізм і фарисейство влади, яка сама собі не вірить, без кінця повторюючи «меседж» про незалежність і справедливість суду.
Можливо, в нашій владі є здібні господарники, принаймні, власні бізнесові справи вони ще й як провертають. Але те, що вони — нікудишні політики, видно голим оком. Не вміють передбачати наслідків власних рішень навіть на один-два кроки вперед. Відчинили двері, які важко зачинити. Квапливо підписали Харківські угоди, сподіваючись на зустрічні кроки Москви, а що дістали натомість? Напередодні 20-ї річниці Незалежності України затіяли невелику громадянську війну — з перспективою її розширення. І це саме тоді, коли історична ситуація, і зовнішня, і внутрішня, потребує консолідації суспільства!
Ні, таки жорстокість і мстивість не є державотворчими чинниками. І до добра не призведуть.
