Тема свободи слова та ЗМІ залишалася актуальною фактично протягом усіх років існування незалежної України. Серед найдискусійніших були проблеми створення в країні умов для існування по-справжньому незаангажованих мас- медіа, взаємини в трикутнику «влада — власники ЗМІ — журналісти», економічна незалежність засобів масової інформації тощо. У грудні 2002 року в Україні відбулися парламентські слухання зі свободи слова. Інтерес до цієї теми з особливою силою проявлявся напередодні виборчих кампаній: журналісти в ці періоди заявляли про бажання робити лише об’єктивні новини, а політики публічно «нагадували» журналістам про необхідність працювати у строгій відповідності до професійних стандартів. Після виборів усе, як правило, поверталося на свої місця. Але під час і після «оранжевої революції» багато ЗМІ мало не вперше відчули необхідність по-справжньому працювати відповідно до згаданих стандартів і довели, що українські журналісти справді можуть працювати професіонально. Що, втім, цілком логічно, адже тема свободи ЗМІ була одним із головних передвиборних лозунгів нової влади. Водночас у цій сфері залишається чимало невирішених питань — якщо, знов-таки, повертатися до теми економічної свободи ЗМІ або говорити про співвідношення інтересів їхніх власників і журналістів, які — якщо працювати за стандартами — повинні відображати реальні інтереси суспільства. Було під час «оранжевої революції» і після неї чимало тривожних «дзвіночків». Як, наприклад, оперативне «перефарбування» окремих ЗМІ або поствиборні спроби поділити журналістів на тих, які всі сили віддали «справі революції», та колишніх «провладних», які, мовляв, дуже пізно схаменулися. Не можна не забувати й про прагнення будь-якої влади до обмеження своєї відкритості суспільству. Лозунги лозунгами, але, як неодноразово показувала практика, передвиборні обіцянки політиків далеко не завжди збігаються з їхніми реальними устремліннями. Проте хочеться вірити, що відкату назад для ЗМІ вже не буде, оскільки цього разу були не тільки передвиборні обіцянки, а й реальне відчуття роботи мас-медіа в нормальному режимі (хай і в екстремальній ситуації). Але «День» запропонував експертам висловити свої думки щодо того, чи ОЗНАЧАЄ ПРИХІД ДО ВЛАДИ НОВИХ СИЛ БЕЗХМАРНЕ МАЙБУТНЄ ДЛЯ УКРАЇНСЬКОЇ ЖУРНАЛІСТИКИ, ЗОКРЕМА ПОЛІТИЧНОЇ? ЯКІ ІСНУЮТЬ «ПІДВОДНІ КАМЕНІ» ТА ЗАГРОЗИ?
Володимир ЗДОРОВЕГА , доктор філологічних наук, професор Львівського національного університету ім. Івана Франка:
— Я, відверто кажучи, взагалі не вірю в безхмарність нашого майбутнього. Не вірю в безперешкодну роботу журналістики, яка свого часу настільки покрила себе ганьбою. Одначе останнім часом з’явилося багато несподіваного і позитивного. І суть проблеми полягає в тому, щоби цей позитив зберегти і примножити.
Насамперед є загроза того, що знову формуватимуться певні політичні клани чи об’єднання, які захочуть мати у своєму розпорядженні журналістів, управляти їхніми діями. Це — найбільша потенційна небезпека. А з другого боку, думаю, що журналістам слід зберегти той значний потенціал об’єктивності, який виник під час помаранчевої революції, і перетворити його на закономірність, на правила щоденної праці. По-перше, слід зробити так, щоби журналістика якомога об’єктивніше і детальніше інформувала громадськість про все те, що відбувається в світі. Це є першою передумовою якісного існування журналістики в суспільстві. Адже врештi-решт не може більше існувати такої ганебної цензури, яка передбачає заборону на факт. І по- друге, при всій моїй заангажованості, помаранчева революція не могла не виявити такої зацікавленої в її перемозі журналістики. Але разом iз тим, ця журналістика повинна висловлювати різні точки зору. Я думаю, що при всій моїй цікавості до «5 каналу», вони спромоглись дати слово різним політикам.
Таке ж можна сказати й про пресу — «День», «Дзеркало тижня», львівські «Експрес», «Високий Замок». Шкода, що таких видань — одиниці. І колись, і сьогодні не всі канали дотримуються цього святого правила — подавати різнополюсні думки. Адже сплеск емоцій, ініціатив, найприродніших почуттів не може тривати вічно. Але вони можуть стати щоденною нормою життя. А це означає, що професіоналізм не може триматися лише на одних емоціях, він мусить триматися на знаннях, на розумінні законів суспільного розвитку. Це все потребує високого професіоналізму, якого, на жаль, ще бракує. Ми маємо чудові його зразки, але якісна робота ще не стала нормою для українських мас-медіа. Нам потрібне навчання, самоосвіта і перепідготовка журналістських кадрів. Ми, журналісти, повинні відповідати тому часові й тим вимогам, яке ставить перед нами життя, — вміти, хотіти, прагнути виконувати свою роботу якісно.
Володимир РІЗУН , директор Інституту журналістики Київського національного університету ім. Т.Г. Шевченка:
— По-перше, безхмарного майбутнього для української журналістики не буде ніколи. Й ідеалізувати суспільний розвиток, а зокрема — й журналістику я ніколи не наважився б. Адже суспільство завжди зазнаватиме певних потрясінь, можливо, катаклізмів, оскільки це є, я вважаю, природним для суспільного розвитку. Шлях до певних орієнтирів та ідеалів завжди встелений не тільки пелюстками з троянд, а й колючками від них. А журналістика живо вплетена у суспільний розвиток, тому вона живе за тими ж законами, що й суспільство загалом.
Гадаю, що нормальні умови для журналістики будуть створені вже незабаром — з приходом нової влади. Аби тільки журналістика тут не схибила. Останні події, які відбувалися, засвідчили що деякі ЗМІ й, зокрема, їхнi керівники, настільки вже відверто демонстрували свою прихильність певним силам, наскільки їх про це ніхто не просив. І, мені здається, таке старання є симптоматичним, бо це прояв одної із хвороб вітчизняної журналістики. Одна річ, коли справді є умови, які заважають нормальному розвитку, а інша — коли журналісти ще й посилюють ту хворобу, яка існує всередині самої журналістики. Якщо журналістика каже, що вона служить народові, то, напевно, журналісти мають добре прислухатися до того, що хоче народ, і виражати ці ідеї. А більшість громадян, безперечно, хоче єдності, добробуту, нормальних людських речей. Отже, всі журналісти повинні об’єднатися навколо інтересів народу.
Андрій ШЕВЧЕНКО , тележурналіст («5 канал»):
— Усе залежить від самих журналістів. Отже, ключовим тут стає питання кадрів. Гадаю, що критично важливою є кадрова люстрація в журналістському середовищі, варто лише подумати про її інструментарій. Впевнений, що в першу чергу має бути люстрований медіа-менеджмент.
Знаємо, що після революції дуже багато ЗМІ знайшли в собі сили заявити про свою позицію, одначе ми досі не чули жодних публічних вибачень від керівників інформаційних служб центральних телеканалів. Але, гадаю, найпершим запитанням при формуванні нових команд буде не «що ти робив під час помаранчевої революції?», а «що ти робив всі ці роки до революції?». За відповідями на це запитання слід обирати нових керівників для УТ-1, наприклад, для Громадського телебачення тощо.
Отже, нині м’яч — на половині поля самих журналістів. Якщо ми, працівники медіа, зуміємо скористатися з цієї ситуації, то все буде гаразд.
Петро КРАЛЮК , доктор філософських наук, професор Національного університету «Острозька академія»:
— Журналістика є своєрідною формою влади. І, як будь- яка влада, вона бореться за своє місце під сонцем. Однак журналістика, без сумніву, буде мати певні загрози і з боку виконавчої, законодавчої й, можливо, навіть судової влад. Отже, українська журналістика, якщо вона хоче існувати, мусить постійно бути у бойовій формі, давати відсіч тим, хто будь-яким чином буде посягати на неї. По-друге, влада визначатиме певні рамки, в яких працюватиме українська журналістика. Судячи з нової влади, існують запевнення в тому, що поле журналістської діяльності буде більш широким. Гадаю, що якщо журналісти під час приходу нової влади заявлять про свої права, вони зможуть розширити межі своєї свободи. Але слід враховувати, що будь-яка система не любить критиків. Влада не зацікавлена в тому, щоб їй вказували на її похибки. Отже, чекати милостей від цієї суспільної інституції не слід.
Сергій КВІТ , професор, директор Києво-Могилянської школи журналістики:
— Впевнений, всі зміни, які принесла помаранчева революція, — на краще. Ці якісні перевтілення, що відбулися в усьому суспільстві, не можуть не відбитися й на журналістиці. Але, гадаю, наша професія повинна зберегти ту гостроту опозиційності, яку вона висловлювала попередній владі. Щиро вірю в те, що справжня «четверта влада» повинна бути опозиційною до будь-якої влади «першої». І якщо вітчизняна журналістика зможе зберегти розмай опозиційності, то все буде добре. А якщо ж влада почне домовлятися з журналістами, — це відразу має бути сприйнято «в багнети», потрапити на шпальти газет, на ТБ і радіо. Адже опозиційна журналістика є запорукою здорової влади. А найстрашніше, що може відбутися, — це домовленість редакцій ЗМІ з владою про «подальшу співпрацю». Адже умови, гадаю, повинні бути рівні для всіх. Отже, якщо нова влада хоче бути здоровою, вона повинна існувати в умовах здорової опозиційності з боку журналістики.
Руслан ПОЛІЩУК , тележурналіст (ТРК «ЕРА»):
— Звичайно, не можна казати, що майбутнє вітчизняної журналістики буде таким вже безхмарним. Адже поки що ми не бачимо серйозної програми нової команди нового президента, де були б розписані засади розвитку вітчизняної журналістики. Ми час від часу чуємо розмови про те, що кроком в цьому напрямi може стати створення суспільного телебачення. Чесно кажучи, я не зовсім переконаний, що навіть створення цієї інституції гарантуватиме цивілізовані умови існування журналістики. Однак, якщо принцип роботи новоствореного громадського телебачення буде хоча б здалеку нагадувати роботу англійської інформаційної служби «ВВС», — це вже вважатиметься великим успіхом. У мене особисто, наприклад, найщиріші устремління зробити такий проект в Україні викликають природну недовіру. Майбутній результат таких планів передбачити неможливо, однак настрій у мене щодо цього скептичний. Одначе, дивлячись на те, що історія все-таки іноді дарувала нам зовсім несподівані подарунки, я допускаю, що краще, звичайно, буде. А от наскільки краще — це питання окреме.
