Того дня я прямував до Одеси на власному авто. Побачивши напис «Полковникове», вирішив зупинитися, розім’яти закляклі м’язи і водночас дізнатися, чому населений пункт має таку назву. Звернувся з цим запитанням до дідуся, що грівся на сонечку на лавці біля своєї хати. Він усміхнувся і розповів таку історію. Два століття тому тут осів один полковник, який за військові звитяги отримав титул дворянина і на додачу до нього землю. Виписав кілька солдатів-ветеранів, із якими служив в одному полку. Поселення, засноване тим полковником, і отримало таку назву...
Переказав донці цю розмову, а вона замріяно мовила: «Уявляєш, коли б ти жив за тих часів, то був би дворянином, отримав маєток...» Відповів, що мене цілком задовольняє і робітничо-селянське походження. Хоча мусив визнати: колись звання полковника було не лише у високій пошані, а й загалом забезпечене вагомими матеріальними статками.
Пригадав, як свого часу з колегами «обмивав» свої полковничі зірки. Один із друзів з цього приводу «просвітив»: «А ти знаєш, що полковники бувають трьох категорій? До першої належать ті, до кого звертаються: гей, полковнику, дістань, принеси! Так називають тих із них, які по кілька чоловіків сидять у одному штабному кабінеті. Представники другої категорії вже мають свій кабінет, тому до них звертаються: «полковнику». А у кого є службове авто і секретарка, того величають «паном полковником».
Дружно посміялися з такої градації представників цього військового звання. Але не могли не погодитися, що існує певна щира правда в цій байці про різних полковників. Вона якоюсь мірою відображає суть того явища, коли через велику на той час чисельність тих же полковників спостерігались певні ознаки девальвації великих зірок на погонах.
Можу стверджувати, що пік «зорепаду», а з ним і знецінення військових звань, припав на роки правління Л. Брежнєва. Ставши маршалом Радянського Союзу, він почав осипати високими зірками насамперед володарів владних кабінетів московських штабів. Дивовижні були посади, розраховані на генеральські звання. Я зустрічався з начальником бібліотеки ВМС у званні контр-адмірал, головним військовим мисливцем — генерал-лейтенантом, головним військовим туристом — теж із двома генеральськими зірками на погонах.
Не дивно, що на той час було більше генералів, ніж у діючій армії у роки Великої Вітчизняної війни. Між тим, чим далі від Москви служив офіцер, тим важче було отримати ці великі зірки на погони. Пригадую рядки нашого училищного поета Валерія Фіміна: «Ведь эти звезды не хватают с неба. Их на земле подковами куют». Поясню, що він мав на увазі. Тоді до нашого училища приймали лише військовослужбовців. Кожен із нас на шляху до майбутніх лейтенантських зірок встиг у солдатських чоботах, підбитих залізними підковами, пройти багато кілометрів на полкових плацах, полігонах. А потім шлях до нових зірок на погонах для представників мого покоління проліг через службу в «гарячих точках», заполярних, сибірських, забайкальських, високогірних гарнізонах.
Коли розпочався процес будівництва Збройних Сил України, то не відмовилися від радянської звички необѓрунтовано підвищувати військові звання більшості штатних категорій в управлінських структурах. Наведу приклад, до чого це призвело. Так, у 1999 році на кожного українського солдата (курсанта) припадав один офіцер або прапорщик. Диспропорція виникла і в офіцерському корпусі: кількість старших офіцерів перевищувала частку молодших. Хоч як це дивно, сприяло цьому і загальне скорочення вітчизняного війська. Для збереження посад полковників і генералів створювалися «карликові» військові формування кількістю понад тисячу. Були серед них такі частини, в яких служило кілька десятків військовослужбовців, а очолювали їх командири з великими зірками на погонах. Над ними стояла громіздка й затратна система управління. Так, коли на базі військових округів створили оперативні командування, то управлінський апарат нових структур значно перевищував чисельність командування штабів округів, хоча загальна кількість військ скорочувалася. Виникла ситуація, яка не вписувалася в рамки досвіду армій інших країн світу. Взяти, наприклад, США. Чисельність сухопутних військ була на той час втричі більша за такий самий вид Збройних Сил України — але управління ними в Америці здійснював значно менший кадровий персонал.
За роки незалежності чисельність війська була скорочена майже втричі. Але кількість, кажучи сучасною мовою, менеджерів у погонах (офіцер у перекладі з іноземної — посадова особа) скорочувалася повільно. Я знав полковників, які командували установами та організаціями, що не мали жодного військовослужбовця. Це, наприклад, тодішні начальники відділів військових радгоспів, військового туризму Міністерства оборони України. І подібних посад було багато.
Лише за останні роки здійснили рішучі заходи щодо зміни ситуації, за якою офіцерський корпус нагадував перевернуту піраміду, зверху якої була величезна кількість старших, знизу — меншість молодших офіцерів. Для цього чотири роки тому було прийнято рішення про переведення понад тисячу посад старших офіцерів у категорію молодших. Такий радикальний реформаторський захід значною мірою покращив ситуацію і наблизив співвідношення старших і молодших офіцерів до світових стандартів. Сприяє цьому й курс на заміщення офіцерських посад цивільними фахівцями. Ми поступово вже звикли до того, що і у вищих ешелонах управління керівники без погонів успішно працюють на посадах, на яких ще нещодавно перебували люди з великими зірками на погонах. І резерви для такого заміщення, мабуть, ще не вичерпані.
На престиж військової служби впливає «вартість» кожної зірки на погонах. Коли я піднімався сходинками від лейтенанта до полковника, то різниця у розмірах окладу між цими військовими званнями становила майже сто радянських карбованців. На той час ця сума перевищувала рівень зарплати лікарів, вчителів, продавців, водіїв та багатьох інших категорій працівників. А сьогодні «вартість» українських зірок на погонах офіцерів явно занижена. Як і різниця між військовими званнями. Я не знаю, в якій ще армії існує така пропорція, за якою, приміром, різниця між зірками полковника і генерал-майора визначалася б вартістю... трьох-чотирьох буханців хліба...
Узагалі, рівень грошового забезпечення — одна з найактуальніших проблем національного війська. Покажу це на прикладі окремого Київського полку Президента України, який є своєрідною візитною карткою Збройних Сил України. Командир полку у військовому званні «полковник» із вислугою 20 років отримує сьогодні... 2850 гривень 20 копійок. А командир взводу — 1600 гривень. Погодьтеся, для столиці це не гроші. На ринку праці такі зарплати офіцерів явно програють зарплатам навіть малокваліфікованих спеціалістів. Невипадково у цій елітній частині некомплект офіцерів первинної ланки — взвод-рота — становить понад 30. Жоден із тих, хто служить в ній, не має житла. Як і перспективи отримати його найближчим часом: останній раз у полку справило новосілля кілька офіцерів... у 2002 році.
Падіння престижу, мотивації до військової служби позначаються на ставленні до неї офіцерів, особливо молодих. Так, минулого року понад 560 із них звільнилися з лав Збройних Сил України.
Для підняття престижу офіцерської служби, вагомості зірок на погонах давно назріла потреба реформувати систему грошового забезпечення. Зокрема, збільшити оклади за військові звання. Вони мають стати однією зі складових підняття всього рівня грошового забезпечення військовослужбовців.
У передвиборних програмах майже всі кандидати на посаду президента України обіцяли «золоті гори» для людей у погонах. Але реалії сьогодення такі, що обіцяного їм доведеться чекати ще довго.
П’ять років тому кандидати на вищу державну посаду теж багато чого обіцяли для наших військових. Але багато положень із тих програм не вдалося втілити в життя. Це певною мірою відображає стан справ щодо виконання законів і те, як вирішуються проблеми оборонної сфери. Наведу приклад. Так, у законі про оборону записано, що видатки на цю сферу мають бути не нижче трьох відсотків від ВВП. Але жодного року оборонний бюджет не досягав цього показника. А минулого року він був найменшим за всі вісімнадцять років існування Збройних Сил України. Як наслідок, наше військо наближається до критичної межі, за якою загострюються проблеми забезпечення його боєздатності, закупівлі нових зразків озброєння, бойової техніки. Так, за попередні роки втрачено значну частину військово-промислового комплексу, ресурсних можливостей для виконання програм розвитку озброєння і військової техніки, відновлення боєздатності їхньої основної маси.
Наведу ще один приклад, що свідчить про велику «турботу» представників владних гілок про захисників Вітчизни. За останні роки було прийнято понад 300 законодавчих актів із питань національної безпеки. Але значна частина їх так і залишилася на папері. Чому? Спрацьовує до болі вже знайоме кожному з нас, придатне для всіх випадків життя запитання: «А де взяти кошти на виконання цих заходів?» А, можливо, заколисує деяких представників законодавчої і виконавчої влади той факт, що на Україну ніхто не збирається нападати. Складається враження, що поки смажений півень не клюне в болючу точку, турбота про національну безпеку проявлятиметься за залишковим принципом.
Між тим відомо, що сьогодні виникла потреба реформувати армію із урахуванням того, що у світі відбувається перегляд концептуальних засад військового будівництва та застосування військових формувань. Це пов’язано із появою нових викликів та загроз національній безпеці. У минуле відходять «класичні» військові конфлікти й війни. На зміну їм приходять інші типи протистоянь, у яких традиційно застосовувати збройні сили дуже складно. Це терористичні акти, військові перевороти, конфлікти низької інтенсивності, повстанські дії, економічні та психологічні війни, надзвичайні події техногенного та природного характеру. Як стверджують військові фахівці, після ІІ Світової війни у світі мали місце близько 120-ти конфліктів такого типу. Останній із них виник позаминулого року на Північному Кавказі. На деякий час ця подія стала темою обговорення і у вітчизняному політикумі — щодо вжиття заходів із метою підвищення боєздатності нашого війська. Але, не підкріплені посиленням ресурсного забезпечення, це залишилося на рівні благих побажань. Лише під кінець минулого року Президент України вимушений був своїм указом ввести в дію рішення РНБО 20 листопада «Про заходи з невідкладного поліпшення фінансування Збройних сил України для подолання кризового стану їх боєздатності». Цим указом глави держави визнано за необхідне збільшити в установленому порядку фінансування армії в 2009 році для реалізації першочергових і найбільш важливих заходів. Зокрема, на відновлення непорушних запасів матеріальних засобів Об’єднаних сил швидкого реагування, здійснення підготовки винищувальної авіації ПС ЗС України до несення бойового чергування, створення, закупівлю і модернізацію військової та спеціальної техніки та інші цілі. Визнано за необхідне також розглянути питання щодо виділення понад 285 млн. гривень на грошове забезпечення військовослужбовців: на індексацію грошових доходів, грошову допомогу на оздоровлення, винагороду за тривалість безперервної військової служби.
Цей захід має, скоріше за все, «пожежний» характер і ще раз засвідчує, що надалі так не можна ставитися до всього, від чого залежить національна безпека. Адже за останні роки недостатнє фінансування її призвело до різкого загострення кризового стану обороноздатності держави та боєздатності Збройних сил України.
Наше військо ще один президентський термін «заговорення» найгостріших проблем уже не витримає...
