Формально ліві фракції ніколи раніше не мали більшості
у Верховній Раді (якщо не брати до уваги період панування в ній «Групи
239» до проголошення незалежності), однак через розрізненість правоцентристів
і через свою організованість вони протягом багатьох років фактично контролювали
хід сесій. Досить було комуністам за несприятливих обставин устати з місць
і вийти із залу, і робота законодавчого органу бувала надійно заблокована.
Жоден законопроект реально неможливо було провести через парламент, не
домовившись із ким-небудь із лівих. Найважливіші документи, чи то державний
бюджет, чи податковий кодекс, за час узгодження в комітетах і фракціях
зазнавали фантастичних метаморфоз, і самі розробники в результаті починали
сумніватися, а чи варто взагалі було братися за цю роботу. Тому протягом
останніх двох скликань і ключові пости в керівництві Верховної Ради (передусім
— спікерський пост) завжди залишалися за ними, що надавало їм додаткові
можливості. Жодна кандидатура ззовні лівого табору не мала шансів на проходження,
якщо з тактичних міркувань вона не влаштовувала комуністів, соціалістів
та селян. Головний представницький орган міцно укріпився в їхніх умах,
а також і у свідомості суспільства як державний інститут, що протистоїть
курсу реформ виконавчої влади та реалізує альтернативну політику. І багато
в чому завдяки офіційній пропаганді народ переважно сприймає Верховну Раду
як інструмент комуністів у протидії ринковим реформам. Мало хто задумується,
що фактично більшість у ній завжди належала правоцентристам. Якби з'явилася
в них вчасно реальна цементуюча сила у вигляді якої-небудь серйозної фракції
з великим впливом та фінансовими можливостями, то про «ліву загрозу» вже
давно ніхто і не згадував би. Проте для всього свій час. Є час «убивати»
регіони, є час «відроджувати» регіони.
Насамперед — керівництво. Стільців у президії Верховної
Ради не 12, а тільки 3, на всіх явно не вистачає, зате точно відомо, в
якому діаманти. І більшість твердо вирішила близько не підпускати до них
лівих. За словами Степана Гавриша, «в якийсь момент це було б нормальним
рішенням — дозволити меншості бути представленою в керівництві парламенту
для конструктивної роботи, але на сьогоднішній день такої можливості вже
не існує». І ліві це, зрештою, усвідомили. Першим спробу налагодити діалог
із більшістю зробив Олександр Мороз. Багато хто схильний вважати, що його
нетривала поява на засіданні в Українському домі із закликом до більшості
про введення їхньої роботи в регламентне русло, що викликало величезне
незадоволення в радикалів із ПСПУ, є далеко не випадковою. У кулуарах говорили
про прагнення Сан Санича застовпити собі місцечко в майбутній президії,
як компромісної постаті від лівих. У результаті фракція СПУ перша з меншості
погодилася на переговори з опонентами, а за нею пішли й інші. На зустрічі
між представниками конфліктуючих сторін, що відбулася в четвер, обговорювалися
переважно загальні питання налагодження співпраці і порядок денний на перше
засідання 5-ї сесії. Результатом її стала повна відсутність результату,
якщо не рахувати сам факт переговорів, який дає примарну надію на досягнення
компромісу.
За деякою інформацією, комуністи все ще плекають надію
на те, що 1 лютого, якщо більшість усе-таки вирішить переголосувати постанови
про відкликання спікера і віце-спікера в сесійному режимі, їхній представник
Адам Мартинюк зможе зберегти під собою крісло якщо не першого, то хоч би
просто заступника. Варто зазначити, що в цьому випадку одному із трьох
основних центрів впливу в більшості («Відродження регіонів», СДПУ(о) і
частково НДП) довелося б стримати амбіції і поступитися своїм уже зарезервованим
стільчиком на парламентському подіумі, що дуже важко собі уявити. Усі розмови
протягом тижня велися навколо трьох пакетів кандидатів на керівні посади,
в яких тасувалася колода із представників СДПУ(о), «Відродження регіонів»,
НДП і костенківського Руху. Визначалися між двома кандидатурами на спікерський
«жезл» — Віктором Медведчуком від СДПУ(о) та Іваном Плющем від НДП. Першого
активно підтримували есдеки і «відродженці», другого проштовхували НДП
і «Батьківщина». Обом Рухам було все одно, тільки б у «велику трійку» керівників
не потрапив представник однієї із цих двох конфліктуючих фракцій. Важко
навіть уявити, хто підказав Медведчуку надмудре рішення відмовитися від
претензій на спікерське крісло, але список (Плющ — голова, Медведчук —
перший заступник, Гавриш — просто заступник), який вийшов у результаті,
виглядає досить урівноваженим. «Доля випала» цілком самостійному і незалежному
від парламентської кон'юнктури політикові, належність якого до народно-демократичної
команди Пустовойтенка є скоріше формальною. А два основні лобістські угруповання
у Верховній Раді легалізувалися із приблизно рівним статусом. Можливість
призначення другим віце- спікером Юрія Костенка всерйоз не розглядається
з урахуванням обіцяних Олександром Волковим «залізних аргументів» на користь
«відродженця» Гавриша.
Не менш важливий аспект парламентської реформи — перерозподіл
комітетів між фракціями-переможницями. Керівник робочої групи з розробки
основ кадрової політики більшості Олександр Пухкал говорить про розподіл
між депутатами 52 керівних постів на першому етапі реформи. Кожну з посад
буде оцінено у певну кількість балів (спікер — 5 балів, його заступник
або керівник фракції — 2 бали тощо), і фракції більшості, залежно від їх
чисельності, будуть представлені у керівництві парламенту відповідно до
своїх квот. Відкритої розмови про конкретні кандидатури поки що не ведеться,
але ясно, що основна боротьба традиційно розгорнеться за бюджетний, податковий,
паливно-енергетичний та інші економічні комітети, які прагне взяти під
контроль кожна «солідна» фракція. Рухівці розраховують взяти реванш у комуністів
у справах іноземних та оборонних. За наявною інформацією, поки що домінує
думка, що фракції більшості, які вже мають свої комітети, збережуть їх
за собою, а ділитимуть лише ті, що звільняться від лівих. До майбутньої
п'ятниці у більшості є час повправлятися у математиці, вираховувати квоти.
Ліві інтереси при цьому у задачці знову не враховуються, хоч окремі голоси
з боку більшості на їх підтримку лунають. Член НДП Анатолій Кінах вважає,
що лівим можна дозволити очолити окремі комітети «навіть з точки зору демократичності
і якості роботи парламенту у цілому». А ось Степан Гавриш, навпаки, упевнений,
що «оскільки більшість бере на себе всю відповідальність за забезпечення
діяльності уряду у законодавчому плані, то свою політику вона, звичайно,
має втілювати і на рівні керівництва профільними комітетами». Комуністи,
котрі контролюють нині 8 комітетів, вже не бачать можливості втримати і
цей рубіж. «Якщо більшість бере відповідальність на себе, то нехай забирає
і комітети», — приречено говорить координатор фракції КПУ Георгій Пономаренко.
«Та боюся, що навряд чи вони знайдуть такого фахівця на Комітет з управління
народним господарством, як Гуренко, або на оборонку, як Крячков. Хіба Заєць
зможе замінити Олійника в Комітеті у закордонних справах? Ми чіплятися
за крісла не будемо. Навіть більше, ми можемо дати команду, і підуть не
тільки керівники, а й усі наші заступники голів комітетів. Хто ж тоді реально
працюватиме, якщо багато хто із них (представників більшості) навіть на
засідання не ходить?»
У принципі, лівим залишається тільки одне — спробувати
аргументовано переконати більшість у необхідності повторно винести прийняті
в Українському домі рішення на голосування вже у сесійній залі. Їм це принесе
певне моральне задоволення і слабку надію, що «під куполом», після осмислення
всього скоєного, частина «більшовиків» розкається і проголосує якось інакше.
Вони принципово відстоюють право Олександра Ткаченка відкрити сесію, що
буде фактичним визнанням нелегітимності радикальних рішень більшості. А
ті, у свою чергу, мають власний сценарій. «Більшовики» переконані, що перше
слово у будь- якому разі має залишитися за Віктором Медведчуком, як єдиним
легітимним керівником парламенту. Кажуть, навіть існує очолювана Олександром
Зінченком неофіційна «сценарна комісія», що розробляє детальний план проведення
пленарного засідання 1 лютого. Враховується розстановка депутатів у проходах
і у дверях, можлива дислокація лівих, прораховуються варіанти дій у відповідь
на вірогідні активні кроки з їхнього боку. Певно, Ткаченкові та Мартинюку
все ж таки дозволять зайняти їх традиційні місця у президії, однак секретаріат,
контрольований більшістю, не включатиме їх мікрофонів без спеціальної команди
і депутати-«меншовики» не матимуть можливості почути вітальне слово свого
відчуженого спікера.
До речі, втрата контролю над апаратом Верховної Ради —
чи не найбільша втрата лівих. Саме через цю структуру, у якій вони господарювали
неподільно багато років, йде паперовий потік діловодства, там готуються
до розгляду і проходять остаточне виправлення всі законопроекти, ці люди
обслуговують систему для голосування «Рада» і знають усі тонкощі її часом
дуже непередбачуваної поведінки. А найголовніше — вони розпоряджаються
парламентським бюджетом, а це дуже чималі суми. Тепер не так просто буде,
наприклад, скликати у Києві позачергове засідання Міжпарламентської асамблеї
СНД або профінансувати виробництво парламентського телевізійного вісника
для пропаганди опозиційних ідей. Меншість просто шокована. Ліві досі не
можуть зрозуміти, як це Медведчук зміг без рішення парламенту усунути віддану
їм людину Леоніда Горевого з посади керівника секретаріату, призначивши
виконувачем обов'язків свого ставленика Олександра Карпова, і звідки це
у віце-спікера взялася печатка Верховної Ради, якою він скріпляє прийняті
більшістю постанови, коли Ткаченко усі їх примірники тримає замкненими
у себе в сейфі. На думку Олександра Мороза, «йдеться вже про карний злочин
— фальсифікацію документів». Та над усе лівих приголомшила апаратна нарада
у обох керівників парламенту, що відбулася ще у понеділок, коли до кабінету
Ткаченка прийшло лише 5 чоловік (серед них, до речі, уже звільнений Медведчуком
керівник прес-служби Віталій Лук'яненко). Свита «здала» свого короля. Як
відомо, «апаратний» народ завжди гостро відчуває специфіку моменту і приймає
безпомилкові рішення.
Втрачаючи позиції у вищому законодавчому органі, а разом
з ними і можливість спиратися у регіонах на систему місцевих рад, ліва
ідея в Україні, що далі, то більше перетворюється з реальної політичної
сили на символ. Однак і символи не вічні, що взялися довести рухівці. Їм
вдалося внести до порядку денного засідання парламентської більшості в
Українському домі наболіле питання про зняття радянської символіки з будинку
Верховної Ради. Національний прапор над серпом і молотом в обрамленні пшеничного
колосся виглядає дійсно дещо комічно. Мало який парламентський телеоператор
не вишукував курйозного ракурсу, при якому обидва символи різних епох поєднувалися
б у кадрі. Та для лівих — це вже удар по печінці. Це все одно, що змінити
червоні значки депутатів ВР УРСР на жовто-блакитні — народних депутатів
незалежної України. Радянський герб на фасаді будівлі поки ще висить, але
праві обіцяють ліквідувати цей анахронізм до початку майбутнього тижня,
коли почне роботу чергова сесія парламенту. За визнанням координатора фракції
КПУ Георгія Пономаренка, хоч парламент і не уповноважений вирішувати долю
історичних пам'ятників — вони перебувають у віданні Кабінету міністрів,
«у більшості стане сил, щоб протягом півгодини погодити це питання у всіх
інстанціях». ПРП першими почали збір коштів на «реставрацію» будівлі. Кажуть,
до неї уже підганяли компресор для проведення відповідних робіт, але ліві
поки що не дали. І навіть якщо до 1 лютого «онаціоналдемократити» фасад
не встигнуть (хоча прикрити радянську символіку на будинку МЗС щитом з
тризубцем напередодні саміту ЄБРР виявилося справою декількох днів), можна
не сумніватися, що найближчим часом окрилені легкими перемогами праві доведуть
і роботу з оновлення Верховної Ради до кінця. Що ж, тоді можна буде говорити
про те, що форма повністю відповідає змістові...
