Просуваючись крізь торговельні ряди символів, де точиться основна боротьба між виробниками знаків, ми не можемо не помітити дивного, здавалося б, явища: символи комунізму, які ще декілька десятиліть тому вважалися сакральними, а потім так натхненно нищилися, несподівано дістають популярність на ринку. Що це — ностальгія, вияв підсвідомих марень чи, може, ще одне свідчення на користь вміння комуністів організувати безкоштовну роздачу і торгівлю символами? А може, чергове свідчення «невмирущості» ідей?
Система символів, крізь яку була сприйнята революція 1917 року, спочатку носила доволі плутаний характер. Спираючись на існуючу релігійну традицію, значна частина населення сприйняла революцію як «Червоний Великдень» — люди цілувалися, вітаючи одне одного «Христос Воскресе!», а священики, котрі підтримали переворот, виставляли перед іконами червоні прапорці, ченці влаштовували революційні мітинги, виставляючи свої революційні вимоги. Всупереч ідеологічній плутанині, сумнівів щодо потреби перейменування вулиць і військових кораблів не було, і нашвидкуруч панцерник «Князь Потьомкін- Таврійський» перетворили на «Пантелеймона», крейсер «Очаків» — на «Кагула», «Цесаревича» — на «Громадянина», «Імператора Олександра» — на «Волю», «Імператора Миколу I» — на «Демократію», «Імператрицю Катерину II» — на «Вільну Росію». Так само здійснювалося руйнування старих пам’ятників: майже по всіх містах знищувалися пам’ятники царям, а у Києві вже у перші березневі дні, під час чергового «свята свободи», демонтували пам’ятник П. Столипіну, спочатку накинувши йому на шию зашморг у вигляді краватки. Проте стихійний процес руйнування і перейменування тривав недовго, оскільки незабаром комуністи заволоділи символічним капіталом Лютневої революції, що й стало запорукою їхньої перемоги.
Серед перших постанов і рішень нової влади та її вождів — ще 1918 року — були й ленінські заклики до «підготовки сотень надписів (революційних і соціалістичних) на всіх громадських будівлях», до «постановки бюстів (хоча б тимчасових) різним великим революціонерам», до «організації спостереження за усіма видовищами», реєстрації видовищ і причетних до них працівників, а також до встановлення пам’ятників (по суті, ідолів) великим людям, починаючи з Маркса і Енгельса. Навіть найпрагматичнішу дію комуністи прагнули перетворити на сакральний жест. Взяти хоча б містерійне дійство з прибиранням сміття і носінням перед кінокамерами дров, яке 12-13 квітня 1919 року у Москві здійснили на чолі з вождем світового пролетаріату робітники-комуністи депо Москва-Сортувальна Московсько-Рязанської залізниці (ця містерія дістала назву першого комуністичного суботника і значною мірою визначила образну мову видовищ революції — світ у них поставав метафорою величезного «смітника історії», на якому борсалися паразити різного масштабу — від царів до інтелігентів, і завданням пролетаріату було здійснення системи санітарно-епідемічних заходів). Так, під час святкування Першотравня 1920 року у Ленінграді організатори свята вміло поєднали утилітарну і символічну дії, спрямувавши десятитисячний натовп на розбирання огорожі Зимового палацу.
За роки існування радянська влада створила чималий червоний календар: за Першотравнем протягом 1918—1919 років приєдналися «Кривава Неділя», «День Паризької Комуни», День Червоної Армії, Пам’ять Липневих днів, Жовтнева річниця; далі державою були встановлені трудові вахти, ленінські уроки і моральні заохочення; урочисті вручення — ордера на квартиру, першої зарплати, паспорта; реєстрації — шлюбу, новонароджених тощо; професійні свята. Спочатку обрядовий бік цих свят обмежувався процесіями з оркестром, прапорами і співом, доки під час святкування Першотравня 1919 року в Ленінграді на полі Жертв Революції не виставили кувадло, по якому били (символічна присяга) ватажки колон. Нарешті, 1920 року з’явилися перші замінники середньовічних педжентів — «театри на трамваях», а невдовзі — й сотні театралізованих автомобілів і візків.
Поступово, починаючи з 1918 року, коли поширилася «мода на революцію», стали з’являтися й перші зображення Леніна — спочатку у вигляді значків-жетонів, а вже після бальзамування вождя світового пролетаріату, перетвореного, за словами О. Панченка, на «восьме чудо світу», по крихтах став збиратися в ціле образ комуністичного бога, якому у недалекому майбутньому належало вийти на містерійний подіум. Хоча у пізніші часи стандарти комуністичної міфології дещо урізноманітнилися, проте це були лише варіації давно знайомої теми. «Комуністична пропаганда, — писав Цвєтан Тодоров, — досягла високих результатів через культ героя. По-перше, сюди входять усі, хто поліг у боротьбі за встановлення режиму і чиїми іменами в знак посмертної компенсації названо міста, вулиці чи школи. Після них ідуть усі ті, кого режим бажає відзначити. В СРСР їх можна поділити на дві групи: Герої Радянського Союзу за воєнні чи політичні подвиги та Герої Соціалістичної праці: ті, хто добре виконує норму. Є ще також і керівник держави — мертвий, муміфікований, якого високо вшановують у мільйонах зображень, пісень, поем та романів [...] Такий культ героя практикують у школі, на місці праці, в усіх публічних місцях».
До початку 1920-х років відноситься й початок процесу сакралізації образу Леніна. Проте сакралізувалися не лише вожді, а й їхнє оточення — саме про це писав Володимир Сосюра: «на чекістів, справжніх чекістів, я дивився крізь святий образ Дзержинського. Саме віра в наші органи безпеки і любов до них керували мною в поемі «ДПУ».
Так, лише за декілька десятиліть, засіявши пристрої для думання своїми зернятками, комуністи виростили в них — у цих мозках — густий ліс нових символів, які й досі непрополоті, продовжують життя у неполоханій національній свідомості. Десять років тому здавалося, що усе просто — здійснити декілька символічних актів на кшталт руйнування декількох пам’ятників, зміни назви вулиць, вивісок та ін., проте насправді виявилося все набагато складніше, адже святе місце мусить хтось посісти.
«Те, що кожне місто вважатиме для себе священним або ні, — писав Платон, — і затвердить це як законне, те й буде для нього таким». Для «нашого міста» такими священними символами ставали, зазвичай, речі «невмирущі». Так, у Постанові ЦВК і РНК СРСР «Про охорону майна державних підприємств, колгоспів та кооперації та зміцнення суспільної (соціалістичної) власності» від 7 серпня 1932 року (у народі названа «законом про п’ять колосків») було сказано: «ЦИК и СНК Союза ССР считают, что общественная собственность (государственная, колхозная, кооперативная) является основой советского строя, она священна». У сталінській Конституції СРСР 1936 року, у розділі Х «Основи права і обов’язки громадян», священними названі: «соціалістична власність» (Ст. 131), «захист вітчизни» (Ст. 133). Не менш фундаментальні символи пропагував і сталінський колега Гітлер: «факт існування якоїсь держави, — писав він, — є достатнім для того, щоб вважати, що ця держава священні і недоторкана»; «священне право розмовляти рідною мовою»; «священне право народу»; «священні права людини»; «священний закон демократії»; «священна земля»; «священний прапор» і т. ін. Найулюбленішим гаслом усіх часів були «демократія, братство, рівність, свобода», котрі виступали у ролі псевдонімів реальної влади. Адже, як писав Поль Рікер, «безпека», «процвітання», «свобода», «справедливість», «рівність» — це лише слова, які «живлять дискусію довкола того, що ми приймаємо за наміри «доброго уряду». Ці емблематичні терміни мають одну емоційну концепцію, яка виходить за межі їх строгого значення. Ось чому вони так легко піддаються маніпуляції й стають пропагандистською зброєю більшою мірою, ніж аргументами в дискусії».
Саме тому й не повинен непокоїти нас дешевий оптовий чи роздрібний розпродаж або благодійна роздача символів будь-чого, які можна купити сьогодні будь-де. Усе це стосується лише виробників — це лише внутрішня боротьба між виробниками знаків, у святість яких ми, навчені жити у наших кліматичних умовах, все одно не вірили, не віримо і, сподіваюся, не повіримо. Тим більше — у символи застарілі.
