ІМ’Я ЗАМІСТЬ ДІЇ
Коли справа дійшла до реальної виборчої боротьби, виявилось, що прізвищ, які можуть реально допомогти на виборах, не так уже й багато. Але навіть із цієї кількості найбільше бажання «поманіпулювати» викликали у різних сил прізвища Ющенко та Чорновіл. Обидва відомi імені мають відношення до національно- свідомої частини виборців. Способи їх використання теж відомі. Окрім прямої дії, спрямованої на те, аби магія імені спрацювала на користь виборчого блоку (Віктор Ющенко) чи мажоритарного округу (Тарас Чорновіл), запрацювала дія опосередкована. Якщо спроба групи політиків використати ім’я Ющенка для власних політичних потреб вже у минулому (хвала нашому принциповому Центрвиборчкому), то використання ще одного сина В’ячеслава Чорновола в інтересах «Руху Бойка» є реальністю. Що поєднує обидва приклади, навіщо було одним шукати «псевдоющенків», а другим примушувати скромного лікаря повертати собі на час виборів прізвище батька?
Зрозуміти це можна, лише порівнявши ці імена з іменами інших політиків, які теж «на слуху». По-різному можна ставитися до Петра Симоненка, Юлії Тимошенко чи Наталії Вітренко, чиї прізвища «розкручені» не менше, ніж прізвища Ющенка чи Чорновола. То чому ж немає широковідомих «клонів» Симоненка, Тимошенко чи Вітренко? Відповідь на поверхні — до своїх імен названі політики докладають не тільки неповторний образ, який може подобатись чи навпаки, а й агресивну пропаганду, скопіювати чи повторити яку неможливо. Та й потреби немає — навіщо конкурентам ще раз агітувати за тих же комуністів? Виходить, що «гра у прізвища» ефективна лише тоді, коли первинний носій іменного бренду або вже нічого не скаже, як покійний В’ячеслав Чорновіл, або не може сказати, як живий і здоровий Віктор Ющенко. Тому й можна говорити за них, прикриватися ними, користуватися їхніми іменами в рамках, дозволених ЦВК.
ІМ’Я ЯК ПАМ’ЯТЬ
Цей феномен не має загальнодержавного варіанта. Тільки регіональний. Причина проста — поки що жоден із колишніх наших керівників не викликає у населення ностальгії за минулим, нехай і оманливої. Хіба що Брежнєв може на щось претендувати, але це було настільки давно, що спроба реанімації названого бренда у Дніпропетровській області нічого іншого, окрім поживи для преси, не принесла. Інша річ, обласні, міські та районні «батьки». В окремих місцевостях імена керівників десятирічної давнини цілком здатні видушити із виборця на бюлетень належну порцію ностальгії за чистими вулицями, регулярним рухом транспорту, теплом і водою, яку не відключали так регулярно, як тепер. Для прикладу наведу близьке для мене місто Рівне, яке з подачі окремих політиків вважається чомусь оплотом націоналізму. Насправді рівненцi чотири роки тому з радістю обрали міським головою Віктора Чайку, який керував міськвиконкомом до 88-го року. Син першого секретаря обкому КПУ тих же часів Юрій Луценко двічі був другим у мажоритарному окрузі Рівного, а нині, у зв’язку із карколомною «касетною кар’єрою» Юрія на прихильність виборців міста небезпідставно претендує інший син колишнього «першого» Сергій Луценко, досі у політицi не помічений. Читачі із інших регіонів, безперечно, пригадають і наведуть ще чимало подібних прикладів, хоча названа «іменна технологія» стратегічно виглядає згасаючою й безперспективною.
ІМ’Я ЯК ПАСПОРТ
І нарешті найцікавіший феномен, який виявився на нинішніх виборах і, здається, насправді, виглядає повним «ноу хау». Кого, здавалося б, здивуєш нині кандидатом-двійником? Через це кілька років тому пройшла Росія. І у нас немає нестачі у носіях однакових імен і прізвищ, що балотуються на округах разом із більш-менш відомими політиками. Нове полягає в тому, що окремі політтехнологи перед тим, як стати до роботи, уважно перечитали чинні закони. І вичитали річ, яка є загальновідомою, але ніколи, здається, на виборах не застосовувалась. Отож, згідно закону ніхто не може заборонити громадянину України поміняти ім’я та прізвище на таке, яке йому подобається. Хочеш, поміняйся на Леніна, хочеш — на Чингісхана. Останній відомий приклад — бажання однієї вітчизняної дами іменуватись надалі Осамою бен Ладеном. Таким чином будь-який громадянин може поміняти собі ім’я, прізвище та по-батькові й цілком законно стати, наприклад, Леонідом Макаровичем Кравчуком. При вмілому використанні цього нашого права кожен кандидат у нардепи може одержати собі повного двійника й навіть не одного. Приклади подібних дій у нинішній виборчій кампанії вже є. Звичайно, знайти людину, яка згодиться стати із Петренка, наприклад, Пинзеником, непросто. Але можна.
А результат? Поки що наявність двійників, навіть повних, тільки допомагає тим, проти кого вони виставлені, нарощувати свій рейтинг. Дізнавшись із преси про галас iз приводу кандидатів-двійників, виборець просто змушений буде шукати у бюлетені саме це прізвище і голосувати за «правильного» кандидата. Не подумали розумні політтехнологи над тим, що «двійники» на округах «спрацьовують» лише тоді, коли їхня поява є несподіваною для виборця й кандидата. Хіба можливо це в нинішніх умовах? Практично ні.
СПРАВЖНЄ ІМ’Я
Завершувати тему доводиться дуже банальною, але не менш від цього справедливою сентенцією про те, що справжньому імені нічого не загрожує. Можна, ясна річ, зібрати публіку на концерт «підставної» Ніни Матвієнко. Ефекту імені вистачить на п’ять хвилин, тому що навіть останній вантажник склотари впізнає голос справжньої співачки і ні з ким не переплутає. Тому проблема імен в нашій політиці викликана не стільки підступністю опонентів і мудрістю технологів, скільки слабкістю політиків і партій, яких можна непомітно для народу «підмінити» у виборчому бюлетені. І не до залу суду чи виборчих комісій мали б звертатися «жертви» політичних технологій, чиї імена привласнюють самозванці. Звертатися слід до виборців, до народу, щоб запам’ятали і не переплутали. Цей спосіб цілком реальний і геніально простий. За однієї умови: коли власнику імені є що сказати.