До свого першого чемпіонського звання кияни цілеспрямовано йшли декілька років. Ще наприкінці 50-х років керівництво клубу почало оновлювати склад, зробивши ставку на молодих вихованців динамівської футбольної школи: Валерія Лобановського, Андрія Бібу, Олега Базилевича, Віктора Канєвського. Згодом до них приєдналася здібна молодь з інших українських команд: Йожеф Сабо, Віктор Серебряніков, Володимир Щегольков, Валентин Трояновський, Василь Турянчик. Уже в сезоні 1960 року тренерському триумвіату в складі В’ячеслава Соловйова, Віктора Тєрєнтьєва та Михайла Комана вдалося створити цілком боєздатну команду, в якій запал молодих поєднувався з досвідом ветеранів — Юрія Войнова, Олега Макарова, Володимира Єрохіна. Тож не дивно, що кияни склали гідну конкуренцію московському «Торпедо» у боротьбі за перше місце, ставши у підсумку срібними призерами першості. Трамплін для вирішального стрибка було підготовлено.
Свій чемпіонський сезон «Динамо» розпочало на мажорній ноті, вигравши на старті п’ять матчів поспіль. Потім, щоправда, були дві поразки на виїзді від московського «Спартака» та ташкентського «Пахтакора», розгромний програш (0:5) московським одноклубникам, але перший етап першості СРСР кияни завершили на другому місці у своїй підгрупі, увійшовши до десятки найсильніших клубів, які мали розіграти нагороди чемпіонату. І якщо до цього суперництво киян і московського «Торпедо», яке на попередньому етапі виступало у іншій підгрупі, велося заочно, то у фінальному турнірі головних претендентів на чемпіонські нагороди очікував очний двобій. Оскільки команди потрапили до фінальної частини з усіма набраними на попередньому етапі очками, тому вже на старті торпедівці отримали фору у чотири очки. Але після двох перших турів розрив скоротився до мінімуму, а після перемоги над автозаводцями у Києві з рахунком 2:0 українці очолили турнірну таблицю. Ключовим став матч-відповідь у Москві. Кияни програвали по ходу зустрічі 0:1, але красивий гол Василя Турянчика, забитий у падінні через себе, і який потім назвали «золотим», дозволив киянам за два тури до закінчення чемпіонату зберегти лідерство з відривом у три очки.
Передостанній матч чемпіонату кияни грали 17 жовтня вдома з харківським «Авангардом», а «Торпедо» виступало в Ташкенті проти «Пахтакора». Щоб здобути чемпіонські медалі незалежно від результату зустрічі у Ташкенті, «Динамо» потрібна була перемога. Але непоступливі харків’яни, що боролися за шосте місце, яке давало право на здобуття звання майстрів спорту, і не думали допомагати землякам стати чемпіонами, та й про так звані договірні матчі тоді ніхто й не знав. Гра вийшла нервовою та напруженою, боротьба велась до останньої хвилини, і фінальний свисток судді зафіксував нічию. Болільники вже змирилися з тим що проголошення киян чемпіонами відкладається до наступного матчу (у цьому ніхто не сумнівався, як і в тому, що ташкентці, які впевнено посідали останній рядок турнірної таблиці зможуть відібрати очки у «Торпедо») і збиралися покидати стадіон. Але всіх зупинив диктор, який воістину левітанівським голосом сповістив, що торпедівці програли зустріч у Ташкенті — 0:1. (Цікаво, що із-за різниці часових поясів гра у Ташкенті закінчилася за годину до початку зустрічі у Києві, але спортивна редакція ТАРС, яка мала монополію на передачу результатів футбольних матчів, спеціально не оголошувала рахунок ташкентського матчу). Буквально на секунду стадіон завмер у оціпенінні, осмислюючи почуте, а потім вибухнув тисячоголосим ревом, вітаючи своїх улюбленців зі здобуттям звання чемпіонів СРСР з футболу. Те, про що мріяли не тільки київські, але й уболівальники всієї України, до чого «Динамо» так довго йшло, і до чого так було близько минулого сезону, нарешті, здійснилося. Невелика група уболівальників, нехтуючи усіма правилами протипожежної безпеки і не звертаючи уваги на стражів порядку, тут же скрутили факели з газет, на яких сиділи, і підпалили їх. Через півхвилини усі трибуни опромінились світлом факелів — саме у цей день була покладена традиція таким чином вітати перемоги київських футболістів. Все це відбувалося на очах автора — тоді дев’ятирічного хлопчини, який палко вболівав за улюблену команду.
Здобуття київським «Динамо» першого в історії клубу й усього українського футболу чемпіонського звання святкувала вся Україна — з усіх куточків якої на адресу переможців надходили вітальні листи і телеграми, не було жодної республіканської газети, яка б не повідомила про цю подію, на честь перемоги була випущена поштова листівка (на фото), на якій були представлені гравці та тренери київської команди. А через два тижні переможну естафету продовжили футболісти донецького «Шахтаря», перемігши у розіграші кубка СРСР.
Окрім вже названих вище гравців, у чемпіонському складі «Динамо» зразка 1961 року також виступали Анатолій Сучков, Володимир Ануфрієнко, Микола Кольцов, Віктор Щербаков.
Потім були ще 12 перемог у першостях СРСР і дев’ять — вже у чемпіонатах незалежної України, але та перша запам’ятається назавжди. Адже саме вона поклала початок сходженню київського «Динамо» до вершин радянського і європейського футболу.
Тож щиро вітаємо чемпіонів-першопрохідників, гравців київського «Динамо» попередніх і нинішнього поколінь, керівництво клубу та українського футболу, усіх українських уболівальників зі славною датою. І віримо, що переможні традиції буде продовжено вже найближчим часом і на найвищому рівні.
