13 грудня Славутич був огорнутий туманом. У ньому відчувалася деяка розмитість, невизначеність і приховане напруження. Колись місту енергетиків, яке будував весь Союз, готували прекрасне майбутнє. Зараз багато хто побоюється, чи не перетвориться воно в ще одне місто- привид. З 15 грудня людям, чия доля, немов пуповиною, пов’язана з Чорнобильською АЕС, доведеться жити в новій реальності. У ній потрібно буде не тільки виводити з експлуатації протягом багатьох років енергоблоки станції, ховати тверді і рідкі радіоактивні відходи, вирішувати проблеми «саркофагу», ядерної безпеки, безліч інших інженерних та екологічних завдань, але і забезпечити соціальний захист персоналу ЧАЕС і жителів міста. Сьогодні Славутич — рідний дім майже для 27 тисячi людей, третина з яких — діти. Офіційно тут зареєстровано 1 тисяча безробітних. У чергу за роботою з 5 тисяч працюючих в зоні змушені будуть після закриття станції стати ще близько 2,5 тисячi людей. Пом’якшити проблему можна. Для цього необхідно переорієнтувати економіку регіону, залучати в спеціальну економічну зону «Славутич» інвестиції, створювати нові підприємства і розвивати існуючі.
На комплексне розв’язання цих непростих проблем спрямований, зокрема, проект Європейської комісії Тасis «Пом’якшення соціальних наслідків закриття ЧАЕС». Бюджет третього за рахунком проекту складає, за словами його керівника Андреаса Шона, 1 млн. євро і реалізовується в рамках Меморандуму про взаєморозуміння, підписаному 5 років тому між урядом України, країнами «сімки» і Комісією Євросоюзу. Проект передбачає, як сказав А. Шон, роботу по всьому спектру проблем і їх рішень: максимальний охоплення персоналу роботою на проммайданчику станції, розвиток і підтримку малого і середнього бізнесу, можливість професійної переорієнтації жителів міста, всебічне інформування і залучення інвестицій. У рамках проекту створено Агентство по розвитку бізнесу. Сьогодні в зоні зареєстровано 21 проект і реально створено 227 робочих місць.
Основний гарант майбутнього міста — економіка і робочі місця, і люди в Славутичі, за словами експерта проекту по профорієнтації і директора соціально-психологічного центру Славутича Віктора Одиниці, це розуміють. Так, згідно з опитуванням, проведеного співробітниками центру 16 листопада, понад 41% жителів не мають наміру шукати щастя за межами міста, а 56% — свої перспективи пов’язують з роботою на нових робочих місцях. Здивувало і порадувало те, що в питаннях працевлаштування, перекваліфікації, переїзду більше половини славутчан розраховує на власні сили. Багато хто приходить в центр із запитаннями: чи купувати квартиру, чи народжувати? У сфері соціального захисту робиться немало, стверджує депутат міськради Віктор Одиниця, але коли людей запитали, чи відчувають вони підтримку, понад 60% опитаних відповіли негативно. У той же час понад 87% людей припускають, що життя в місті після закриття станції значно погіршиться.
Страх перед невідомим обдавав холодком і в розмовах кореспондента «Дня» з жителями Славутича, які не ризикнули назвати прізвища, мовляв, нам тут ще жити. Ганна Михайлівна родом з Прип’яті, працює в дитячому садку, чоловік — електриком на станції. Що буде завтра з сім’єю, в якій двоє дітей, не знає, але обоє бояться втратити роботу. Володимир Михайлович, житель міста з 1987 року, залишився без роботи до закриття станції — його трест «Славутич» припинив існування раніше. Дочка закінчила юридичний, але роботу ще не знайшла. Дружина працює в житлово-комунальному господарстві. Запевнення урядових чиновників вселяють, як сказав він, деяку надію, що місто буде жити — «це ж не село прихлопнути». Але великої впевненості, уточнив він, немає. Чекаємо. На запитання «Дня», що б він сказав особисто Президенту України, якби з’явилася у нього така можливість, відповів так: «Сказав би, напевно, що передусім треба думати про людей, про дітей, яких нам потрібно поставити на ноги».
А місто Володимир Михайлович залишати не збирається. І впевнений, що хоч би як там було, у Славутича є майбутнє.
Продовження теми на сторінці "Панорама дня"
