Та масштабна дипломатична програма, яку затвердила адміністрація Обами, стане перевіркою на її здатність гармонізувати національні пріоритети, такі як відносини з Іраном та Північною Кореєю з глобальними, а також багатосторонніми проблемами. Президент Обама прийшов до влади в унікальний за своїми можливостями момент. Економічна криза поглинає енергію всіх великих держав. Незалежно від відмінностей між ними, всім їм потрібен відпочинок від міжнародної конфронтації. Одночасно їх все сильніше хвилюють також інші першорядні проблеми, такі як енергетика, навколишнє середовище та поширення зброї масового знищення. Можливості для знаходження всеосяжних рішень сьогодні безпрецедентні.
Завдання адміністрації, особливо відносно Північної Кореї та Ірану, полягатиме в продовженні широкомасштабних переговорів, які очолюватимуть енергійні люди, що твердо йдуть до узгодженої мети. В процесі такої діяльності вона має вміло маневрувати між двома типами суспільного тиску і рухатися в напрямку дипломатії, що відображає американські позиції. Обидва типи виходять за межі традиційного дипломатичного принципу взаємних поступок. Перший відображає неприйняття переговорів із суспільствами, що не поділяють наші цінності та спільні погляди. Він відкидає спроби змінити поведінку протилежної сторони через переговори. Прихильники такого типу тиску називають компроміс поступкою і намагаються навернути противника до своєї віри або скинути його. Противники такого підходу, прихильники тиску другого типу, особливу увагу звертають на психологію. Вони вважають, що початок переговорів — це вже серйозна трансформація. Для них символи і жести матеріальні та значущі.
Поширення зброї масового знищення це, мабуть, найбільш яскрава і безпосередня ілюстрація взаємного зв’язку між світовим порядком та дипломатією. Якщо Північна Корея та Іран досягнуть успіху в створенні власних ядерних арсеналів, незважаючи на протидію всіх провідних держав із Ради Безпеки ООН і за її межами, то перспективам монолітного міжнародного порядку буде завдано серйозного збитку. В світі, де кількість держав з ядерною зброєю на руках постійно збільшується, було б нерозумно сподіватися на те, що ці арсенали ніколи не будуть використані й ніколи не потраплять до рук деструктивних організацій. Знадобиться новий, менш універсальний підхід до питань світового рівня. Наступні декілька років (в буквальному значенні цих слів) стануть останньою можливістю для реалізації заходів стримування, які мають обов’язкову юридичну силу. Якщо Сполучені Штати, Китай, Японія, Південна Корея та Росія не зуміють домогтися цього від країни, яка не має практично ніякого впливу на міжнародну торгівлю і не володіє жодними ресурсами, які цікавлять інших, то словосполучення «світове співтовариство» втратить своє значення.
Північна Корея нещодавно відмовилася від усіх тих поступок, на які вона пішла за шість років переговорів. Не можна допустити, щоб ця країна продавала одні й ті ж поступки знову і знову. Шестисторонні переговори потрібно поновлювати тільки в тому випадку, якщо Пхеньян відновить ті умови, на які він вже погодився, законсервує свій плутонієвий реактор і поверне на свої об’єкти іноземних інспекторів. Коли такі переговори буде поновлено, їх кінцевою метою має стати відмова Кореї від своєї програми створення ядерної зброї і знищення існуючого арсеналу в обмін на нормалізацію відносин, яка наступить в кінці переговорного процесу. Оскільки вихід таких переговорів зачіпає інтереси всіх сусідів Північної Кореї, а також у зв’язку з тим, що корейська ядерна програма загрожує їм набагато більше, ніж Сполученим Штатам, заклики приділити головну увагу двостороннім корейсько-американським переговорам є нічим іншим, як закликом ізолювати США.
Іран, звичайно ж, набагато складніша країна, яка має набагато більший безпосередній вплив на свій регіон. Дипломатичний процес з Іраном тільки починається. Його вихід буде залежати від того, чи з’явиться можливість створити геостратегічний баланс у цьому регіоні, де всі країни, включаючи Іран, забезпечують безпеку без домінування якоїсь однієї держави. Для досягнення цієї мети неодмінною умовою буде проведення двосторонніх американо-іранських переговорів. А на переговори з Іраном величезний вплив матиме те, чи продовжиться в Іраку процес стабілізації, чи там виникне вакуум, що створює сильну принаду для іранського авантюризму.
Загалом я дійшов висновку, що найкращий підхід до переговорів полягає в тому, щоб надати іншій стороні повну і чесну інформацію про свої кінцеві цілі. Тактичний торг — просування вперед через серію мінімальних поступок — є перевіркою на витривалість, що реалізовується через другорядні питання. Але тут виникає небезпека створити неправильне розуміння кінцевих цілей. Рано чи пізно, але основні питання вирішувати доведеться. Це особливо необхідно, коли маєш справу з країною, з якою в тебе не було ефективних контактів протягом трьох десятиліть.
З іншого боку, питання поширення зброї масового знищення за своєю природою носить багатосторонній характер. Досі Британія, Франція, Німеччина, Росія, а тепер і Сполучені Штати координували свої зусилля на основі консенсусу. Ціна, яку їм доводиться за це платити, полягає в тому, що ключові питання залишаються невирішеними і навіть нерозглянутими. Деякі з них мають цілком практичний характер: скільки часу потрібно буде Ірану, щоб накопичити достатньо збагаченого матеріалу для ядерної боєголовки, і як далеко він просунувся в розробці такої боєголовки для ракети; в якій мірі іноземні інспектори зможуть перевірити обмежену програму збагачення, названу мирною; і які застереження будуть існувати, якщо заява про мирний характер ядерної програми буде порушена?
Хоч адміністрація прагне переконати Іран вступити в діалог (а має існувати певний рубіж, за яким неодноразові прохання починають давати зворотний результат), їй потрібно енергійно шукати шляхи для врегулювання реально існуючих суперечок між нашими потенційними партнерами з переговорів, що зазначені вище. Це єдиний спосіб зберегти багатосторонню дипломатію. Якщо з даних питань не буде досягнуто угоди, то переговори, яких усі домагаються величезними зусиллями, зайдуть у глухий кут і закінчаться нічим, наприклад, вето якої-небудь найменш рішучої країни. А це надасть іранській програмі створення ядерної зброї легітимного характеру.
Адміністрація запропонувала країні важливу дипломатичну ініціативу. Тепер необхідно наповнити її конкретикою, перетворивши на реальний дипломатичний план.
