Закінчилася підготовка Державних доповідей Президенту України, що аналізують становище дітей і сімей у країні. Їх розглядали та затверджували одночасно на загальному засіданні міжвідомчих комісій із питань охорони дитинства і питань сімейної політики. Дослідження «самопочуття» української сім’ї розглядали в ракурсі розвитку за 1991 — 2003 роки, а «дитяче» питання — в руслі розв’язання проблеми дитячої безпритульності та бездоглядності.
Що ж реально відбувалося в нас з інститутом сім’ї протягом останнього десятиріччя? Виявилося, що загальна кількість сімейних домогосподарств у нас поменшала. Згідно з проведеними переписами, в 1989 році їх нараховувалося понад чотирнадцять мільйонів, а в 2001-му — тринадцять із половиною мільйонів. А ось кількість «одинаків» за цей період зросла з трьох мільйонів до 4,7 мільйона. За даними статистики, за рік в Україні з кожної тисячі жителів четверо оформляють розлучення, і серед них дедалі частіше зустрічаються сільські жителі.
Вчені спробували з’ясувати причини сімейних сварок, що призвели до розпаду сімей. Було встановлено, що це насамперед — зради. Потім — ревнощі, погані житлові умови, незгода в розподілі домашніх обов’язків, втручання батьків у сімейні справи молодих, безвідповідальність у ставленні один до одного, хвороби, різні підходи до виховання дітей. Фахівці схильні бачити причину розпаду сім’ї в непідготовленості подружжя до сімейного життя, в небажанні відмовлятися від своїх звичок, уподобань. У результаті виходить, що майже кожна третя молода сім’я є неповною — як правило, матір із дитиною.
Зараз сім’ї дедалі частіше «дробляться» — бабусі та дідусі проживають окремо, а отже, менше беруть участь у вихованні внуків. Крім того, втрачаються й минулі традиції багатодітності. За останнє десятиріччя кількість багатодітних сімей зменшилася втроє. Більшість сімей, стверджують автори доповіді, самі регулюють кількість і час народження дітей. Це і є однією з причин нинішньої демографічної кризи. На зменшенні народжуваності позначається й те, що одружуються в нас тепер у пізнішому віці (дівчата — після 26 років, а юнаки відтягують цю подію в середньому до 30 років). Лише кожна четверта молода сім’я не відкладає на потім народження дитини. Експерти вважають, що в нинішньої молоді ослаблені материнські та батьківські мотивації в поведінці, а також з’являються конкуруючі з дітьми потреби, наприклад, бажання повнішої особистісної та професійної реалізації.
Коли ж діти все-таки народжуються, то більша частина сімей вимушена долати матеріальні труднощі. Адже Україна, як і раніше, належить до країн із дуже високим показником розшарування населення за рівнем добробуту. Середній рівень забезпеченості десяти найбагатших домогосподарств ушестеро вищий, ніж десяти найбідніших. Найбільш незахищеними є сім’ї, в яких більше однієї дитини у віці до трьох років. Як правило, де більше дітей — там і більше бідності. Зокрема, серед сімей, у яких більше п’яти дітей, дуже бідні — 80%. У середньому одна сім’я може виділити на статті, пов’язані з вихованням дитини, лише 2% від загальних витрат сім’ї. Зрозуміло, що це позначається на якості виховання дітей і виникають проблеми бездоглядності та безпритульності.
Залежно від зв’язків з сім’єю й інституціями, які її замінюють, серед дітей вулиці виділяють чотири основні категорії. Ті, хто не має батьків узагалі. Потім ті, чиї батьки живі, проте діти цілком втратили з ними зв’язок. До третьої категорії можна зарахувати тих, хто чергує життя на вулиці з життям у сім’ї, а до четвертої — дітей, які ночують удома, а весь день проводять на вулиці без нагляду «позитивних» старших. Офіційна статистика щодо кількості дітей, яких виховує вулиця, в Україні відсутня. Відомо тільки те, що за бродяжництво в 2003 році затримали 24 тисячі осіб, а за жебрацтво — понад 10 тисяч. Кримінальна міліція ізолювала від рідних сімей майже шість тисяч дітей, а 700 дітлахів загубилися або були підкинені. У більшості дітей, відданих на вуличне виховання, спостерігаються значні проблеми зі здоров’ям, відхилення в психічному розвитку, зниження інтелекту, патологічні відхилення в особистісному розвитку. Діти самостійно тікають iз остогидлого будинку починаючи з шести років, проте в притулках близько 10% — це діти від трьох до семи років! Найбільше там підлітків — 63%, а тих, кому за 15, — 24%. Діти мігрують по областях. Найбільше зустрічається утікачів із Закарпатської та Донецької, Київської та Кіровоградської областей, Криму. Перше, що виганяє їх із будинку, — алкоголізм батьків. У 80% дітей вулиці один із батьків — алкоголік. Серед вихованців притулків, виявляється, що 7% дітей узагалі ніколи не вчилися і майже стільки ж перервали свою освіту не менше року тому.
Відмова від позитивного досвіду попередніх поколінь, відсутність реальних ідеалів і перспектив, відсутність людського тепла і любові — це чинники, які викидають дитину iз сім’ї на вулицю, зберігаючи в кожному випадку персональну мотивацію вчинку. А головна причина, що породжує «вуличну» тему, — криза сім’ї. Дослідники стверджують, що і авторитет, і виховний потенціал українських сімей зараз ослабляється.
