Щойно подивився один надзвичайно цікавий фільм. Називається «Антидур» (російською — «Антидурь»). Режисер, здається, Шевелюрков... чи Щегольков... Чи Шмалєкурков?.. Точно не згадаю, так був уражений.
Починається з того, що двійко агентів ФСБ на сцені лондонського пабу танцюють у кілтах народний шотландський танець. У той же паб невдовзі приходить російськомовний багатій, гладенький, голомозий, з гострим носом, самі розумієте, якого Березовського нагадує. Коли цьому негідникові- емігрантові несуть кухоль пива, хлопці в кілтах кидають туди пігулку, від якої в олігарха прихоплює живіт. Далі перед доблесним дуетом постає завдання проникнути до туалету, вхід до якого блокують охоронці лиходія, геть неприємні суб’єкти. До них говорять нормальною англійською, вони відказують ламаною українською. Покидьки, та й годі. Зрештою, правильні хлопці прориваються, охоронці з криками: «Москалі прокляті!» лишаються позаду, олігарха запаковано до літака. Та з землі навздогін пускають ракету. Хоробрі чекісти лаштують парашути на себе й на затриманого, але в того, на відміну від них, рятівний купол не розкривається. Ну що ж, буває.
Однак через це прикре непорозуміння героїв звільняють з оперативної роботи і переводять до іншої контори, знаної в народі як «Наркоконтроль» або «Антидур». Засмучені вояки спочатку думають, що то є чистісіньке заслання, аж виявляється, що і там пригод не менше: наприклад, треба зловити небезпечного наркомафіозі на ймення Резо... Тут я припинив перегляд через інтелектуальну перенасиченість фільму. Справді, кіно такого надвисокого рівня можна засвоювати лиш поступово, поетапно.
Режисеру Шевелюркову вдалося змайструвати майже геніальну стрічку. Майже — тому що, попри на безумовні досягнення, є окремі вади, котрі потребують опрацювання. Наприклад, охоронці мали б розмовляти не тільки українською, але й чеченською. Звичайно, що українець порядною людиною бути не може, але ж не може нею бути й чеченець, а, з огляду на останні події, — то й інгуш, і дагестанець! Далі. Скинути з літака людину з несправним парашутом або взагалі без нього — то таки смішно, гадаю, чимало глядачів потішилися від щирого серця, тим паче що подібний жарт є традиційним; його запровадили в моду ще в 70-ті патріотично заклопотані військовики у Латинській Америці: вони так само, аби захистити державу від зайвих двоногих, над океаном викидали їх з гвинтокрилів. Але, мабуть, дотепніше було б — адже «Антидур», не забуваймо, є комедією — просто кинути у той кухоль трохи полонію. Потім — паралельними врізками — через цілий фільм показувати, як у того товстого гада випадає останнє волоссячко, як він поступово зсихається і на наших очах перетворюється на живий кістяк. Ось це було б справді смішно — не декотрі, а майже всі глядачі просто реготалися б до нестями!
Надзвичайно важливим для розвитку жанру комедії є показ буднів знаменитої служби «Наркоконтролю». Вже з перших днів свого існування вона викрила підступи російських ветеринарів, котрі вводили кетамін кицькам, тим самим вплутуючи тварин у тенета наркозалежності; приборкує «Наркоконтроль» і так звану опозицію, підкидаючи їй заборонені законом речовини і в такий спосіб позбавляє рідну землю від демшизи, а в окремих регіонах ця структура навіть «кришує» торгівлю зіллям — звісно, в рамках очищення від нього. Не дивно, що за останні роки це вже другий фільм, присвячений антинаркотичним силовикам. Перший називався «Оксамитова революція. Чоловічий сезон», і блискуче викривав сутність так званих кольорових революцій: їх, звісно, фінансує міжнародна наркомафія, а революційно поставлені президенти (той же Ющенко, вочевидь), перевозять своїми літаками, користуючись недоторканністю, тонни героїну. Можна було б тут розвинути тему, назвавши наркобарона не Резо, що теж правильно, бо грузини (див. вище про українців), а Міхаїл. Або зробити ділків подружжям і назвати Мішіко і Ніно.
А втім, я думаю, Шмалєкуров сам знає слабкі сторони свого таланту, і його наступний фільм стане вже незаперечним шедевром. Просто панові режисерові треба трохи збільшити свою звичайну щоденну дозу.
