Професор Валерій Степанков вважає, що головною подією минулих днів 2003 року стало відновлення класичного статусу вищого навчального закладу — Кам'янець-Подільського державного університету. «Нарешті взяла гору історична справедливість. Сподіваюсь, що найближчим часом нашому ВНЗ буде присвоєно ім'я його творця, славного сина українського народу Івана Огієнка», — говорить він.
Валерій Степанович згадує жовтневі дні, коли класичний університет святкував своє 85-річчя. В ході офіційних і неофіційних заходів з оцієї гарної нагоди господарі й високі гості спілкувалися, говорили про час та історію, про те, що вона, історія, дає уроки. В оті дні якраз загострилася проблема довкола острова Коса Тузла, що стала тестом для влади, політиків, громадян. А він, професор Валерій Степанков, 33 роки свого життя в науці присвятив дослідженню подій української національної революції XVII століття.
І тоді ж «пішла» до широкого читацького загалу книжка «Дві Русі» під загальною редакцією головного редактора газети «День» Лариси Івшиної. До дня народження університету відбулася презентація цієї книжки про історію відносин двох сусідів — України та Росії. Професор В. Степанков віддав належне авторам цієї книжки, відомим українським науковцям, за глибину досліджень і об'єктивність оцінок, висловив деякі свої міркування Ларисі Івшиній.
Отже, як кажуть у народі, розговорилися... Наш редактор відкрила у співбесідникові непересічну особистість, яка знає історію, «дивиться» на теперішні події очима тодішніх українців, прагне, щоб теперішні українці пишалися своїм минулим, робить глибокі висновки, переживає. Такі ж незабутні враження справила на В. Степанкова й співбесідниця з Києва. «Людина збагачується інтелектуально від спілкування з яскравими особистостями. Чудовим відкриттям для мене стала й газета «День», що відзначається високим професіоналізмом і виваженістю публікацій. Матеріали на історичну тематику в цьому респектабельному виданні дозволяють читачеві скласти об'єктивні уявлення про найбiльш контраверсiйнi сторінки минулого українського народу. Таким чином, «День» робить багато для розвитку політичної самосвідомості, сприяє формуванню почуття національної гідності, самоповаги», — говорить професор.
Одначе спілкування вельми несподівано для нього продовжилося не лише на сторінках газети. Невдовзі після тієї незабутньої зустрічі Степанков одержав дружнє запрошення — виступити з публічною лекцією перед студентами та викладачами Острозької академії, з якими «День» подружився раніше.
Збентежений увагою, натхненний професор вирушив до далекого від Кам'янця-Подільського Острога рейсовим автобусом заздалегідь, аби вже на місці зосередитися, належно підготуватися до зустрічі з незнайомою аудиторією. У довгій дорозі він згадував і про своє життя в науці — шість років із своєю кандидатською дисертацією ходив по інстанціях. Бо це тепер його підходи й оцінки визнано правильними, а «тоді не дозволялося на Грушевського посилатися». Згадував, як в архівах, наче шахтар вугілля в шахті, добував фактичний матеріал: «Чорнило в ручці замерзало». Думав у дорозі, що саме із величезного обсягу своїх знань на узгоджену тему «вкладе» в обмежену парою лекцію...
Дорога далека, то що тільки в ній не передумаєш, не згадаєш, не сплануєш...
Свій виступ в Острозі В. Степанков присвятив актуальним проблемам Української національної революції XVII століття. «Так склалося, що ця лекція виявилася першою такою в моєму житті за останніх років двадцять. І я щиро вдячний ректорові Острозької академії панові Пасічнику за надану мені можливість виступити в ролі лектора. Велике спасибі редактору «Дня», що зініціювала це запрошення. Потім для мене стала приємною несподіванкою публікація на шпальтах газети «День» тексту цієї лекції», — продовжує професор про незабутні дні 2003 року.
Там, у великій залі Острозької академії, він бачив небайдужі очі студентів і колег, яким випала гарна нагода послухати неординарного науковця, почути відповіді на питання, що їх хвилюють. І він, поважний лектор, наче сівач, вірить, що посіяне зійде, рясно вродить: іде покоління, позбавлене почуття меншовартості, другосортності. «Перекидаючи містки» з минулого в сьогочасне, лектор давав йому поживу для амбіцій.
Валерій Степанович, звісно ж, звернув увагу на умови, в яких працюють і живуть його колеги з Острога. Ліпші, ніж оті, в яких працює й живе він, Степанков: «В отій «хрущовці» не маю куди із своїми книгами подітися». Одначе він не пристане на те, щоб одержати «райські» умови в іншому місці: «Нікуди з Кам'янця- Подільського не поїду». Під цим містом над річкою Смотрич — село, де батьківська хата. Після виснажливої зими він, як завжди, їде на свою дідизну, роззувається, крокує босоніж подвір'ям, городом, яким ходили його батьки, дивиться, як перезимували дерева, наснажується. Тут — своя земля, своє повітря, своя вода. Патріот!
Скромний професор із «периферії», де одна з найвідоміших історичних шкіл країни, не звик, що його персона — в центрі уваги. Тихо, без галасу, працює в архівах Києва, Львова, Варшави, розширюючи джерельну базу для вивчення подій в Україні отого самого періоду, в який спрямовані його наукові пошуки, видає «на-гора» науковий продукт у письмовій і усній формі. «Віднайдений матеріал спростовує поширену тезу про те, що українську історію не можна читати без брому», — вказує він.
Дякує 2003 рокові, що виявився плідним і в науковому доробку: «В творчій співпраці з академіком Національної академії наук України Валерієм Смолієм вдалося видрукувати в новій редакції монографічне дослідження «Богдан Хмельницький», де по-новому висвітлюється ряд важливих сторін політичної діяльності великого гетьмана».
Що ж до питання про військове мистецтво Богдана Хмельницького, то професор Степанков мав гарну нагоду виступити з лекцією на цю актуальну тему перед генералітетом і вищими офіцерськими чинами, військовими журналістами Міністерства оборони України. Цю лекцію він прочитав невдовзі після поїздки до Острога. «І сам міністр Євген Кирилович Марчук знайшов час, аби послухати мій виступ. Сподіваюсь, Євгенові Кириловичу та його підлеглим було цікаво почути, що мені відомо про стратегію й тактику проведення воєнних операцій українською армією, про розвідку та контррозвідку тієї пори. Знову ж таки, ці знання добуті з архівних джерел. Програм, за якими тепер навчають курсантів, мені не показували. Та цей аспект діяльності Богдана Хмельницького до недавнього часу залишався поза історіографією», — Валерій Степанович радіє, що «генерал у штатському повертає армію до національних традицій, спрямовує зусилля на виховання гідності, почуття гордості та патріотизму українського військового».
Він достеменно знає, що каже: «Є чим пишатися. Згадаймо бодай битву під Батогом. То була блискуча перемога українського війська і чи не найганебніша поразка тодішньої Польщі». Тому й щиро вітає увагу організаторів підготовки захисників Батьківщини до аналізу давніх українських воєнних операцій. Вважає, що це є однією з передумов вступу України до НАТО. Глибоко зворушений, що йому випала честь долучитися до цієї справи хоча б однією лекцією для найвищих командирів.
Продовжуючи гортати «назад» сторінки 2003 року, професор Степанков згадує й про свою участь у засіданні за «круглим столом»: «Цікава розмова відбулася. Організатор засідання — Інститут історії України НАНУ. Тема розмови — «Переяславська рада та українсько- російська угода 1654 року: історія, історіографія, ідеологія». На мою думку, то був вимушений крок Богдана Хмельницького та його соратників, зроблений з метою отримання військової допомоги з боку Росії у боротьбі з Річчю Посполитою. Та це не було ні возз'єднанням, ні приєднанням, ні злукою».
Натхненний, що в науці взяв гору об'єктивний, на основі глибокого та всебічного вивчення джерел, погляд на історію. Нарешті не має потреби марно доводити очевидне: «Створилися можливості для плідної праці». Тому прагне «наздогнати» той час, коли «шість років із своєю кандидатською дисертацією ходив». Наукові пошуки спрямовує в Україну XVII століття. Одначе в Кам'янець-Подільському держуніверситеті очолює кафедру всесвітньої історії: «На жаль, так склалося в житті». Це в «тому житті», де правила бал ідеологія. Спрямований у прийдешнє розвідками з далекого минулого:«Завершуємо історичний портрет славного гетьмана Петра Дорошенка. У лютому 2004 року поїду до Польщі — продовжувати працю в архівах. За свій кошт, звісно ж». Сподівається на нові зустрічі. Оті, що без прощань...
