«УКРАЇНА ПОСТРАЖДАЛА ВІД СВОГО Ж БАГАТСТВА»
Володимир ЛУПАЦІЙ, політолог, директор Центру соціальних досліджень:
— Після проголошення незалежності Україну захопила структурна інерція. Остання розгорталася одночасно за двома напрямами — економічному й суспільно-політичному. Що ж до економічного, то ми успадкували залишки промисловості радянського рівня, номінально країна володіла потужними індустріальними активами, однак ці активи не могли розвиватися власними силами, а тому постала потреба реструктуризації економіки. На жаль, цей процес у нас відбувався не зовсім правильно. Стався розрив зв’язків, згортання виробництва і так далі. Що ж до суспільно-політичного, то на момент, коли Україна здобула незалежність, у неї не було розгорнутої альтернативи дієвих соціальних інститутів нової держави, тож скористалися тим, що було, а від зміни форми, а не суті, не відбулося демократизації суспільства, народовладдя не прийшло.
Проте я переконаний, що 1991-го ми просто були приречені мати справу із структурною інерцією. А от головні помилки трансформаційного шляху України я б все ж таки адресував до 2004—2005 років. Тому що саме тоді постало питання перезапуску проекту «Україна». Натомість команда Віктора Ющенка чомусь обрала стратегію «зміни поганих хлопців на хороших». Тобто сформованої мети докорінно змінити усталені хибні й «загниваючі» механізми, які вже на той час прогресували, суспільство від «помаранчевих» так і не дочекалося. Не було цілей перебудувати політичну систему, створити дієві соціальні інститути, які потрібні державі для цивілізаційного розвитку.
Прикро, що й сьогоднішня політична команда продовжує працювати в тренді, започаткованому Ющенком. Поки що Україна продовжує ідеологію активної другої хвилі реформ. Хоча всім думаючим фахівцям зрозуміло, що час для так званих «реформ з гори» минув. Технократичний підхід без розуміння того, які політичні умови потрібно створити, щоб відбулися успішні економічні перетворення, — це глухий кут. Сьогодні головне гальмо України не у сфері економіки, хоча там теж багато проблем, а у сфері стагнаційної політичної системи, яка не відповідає викликам сучасності. За 20 років незалежності в Україні досить помітно змінилася соціальна система, економічна структура (на зміну державній власності прийшли ринкові й квазіринкові організації), але не змінилася політична система державної влади.
Звичайно, модель демонтажу державної власності 90-х років додала незалежній Україні проблем. Україна за іронією долі постраждала від свого ж багатства. У нас був досить великий обсяг капіталу, який був матеріалізований у промислову інфраструктуру, що й спричинило недооцінку людського фактора. Як наслідок, ми розгубили той достатньо високий рівень кваліфікації, науки, освіти, який успадкували від свого радянського минулого.
Приватизація матеріальних активів без організації ефективного використання людського капіталу — це ключова помилка українських реформ, яка, як не прикро, повторюється й нині. Сьогодні Україна переживає не економічну кризу, а кризу управління. Я б навіть назвав це кризою свідомості. Вихід із цієї кризи —формування нового соціокультурного проекту для України. Це зовсім не означає, що треба ігнорувати економіку, ні. Просто у цьому разі ринкова структура — це інструмент досягнення мети, а не ціль.
Ми бачимо, що навіть успішні ринкові економіки, які мають усталену цивілізовану традицію капіталу, переживають кризу. Це означає, що у світі сьогодні відбувається переорієнтація на новий соціальний, а не економічний, порядок. На жаль, ані в українських реформаторів, ані в їх опонентів немає розуміння цього.
Реформа — це не той ключ, яким можна відкрити наш чорний ящик «безвиході». Лише новий соціальний порядок і життєздатні соціальні інститути зможуть допомогти Україні подолати дикий капіталізм. І суспільство якраз демонструє здатність народжувати цю потрібну «живу тканину». Інша справа, що в державі немає державної політики підтримки цього процесу. Люди повсякчас створюють соціальні мережі взаємодопомоги, щоб, скориставшись мінімальними ресурсами, розв’язати максимум проблем. Але хочу застерегти: не треба плутати протестні настрої з готовністю до нового суспільного ладу. Хибно думати, що акції протесту — це демонстрація готовності до нового суспільного ладу. Адже здебільшого вони не виступають за створення нових альтернатив, а просто намагаються зберегти статус-кво. А це очевидний глухий кут.
«ПОТРІБНО СПЕРТИСЯ НА СЕРЕДНІЙ КЛАС»
Кость БОНДАРЕНКО, політолог, заступник голови партії «Сильна Україна»:
— Є така наука, як діалектика, відповідно до неї є певний цивілізаційний шлях розвитку, який має пройти кожна держава, хоче вона того чи ні. Звичайно, можна скористатися шансом пом’якшити певні негативні моменти, ураховуючи досвід інших країн, однак абсолютно змінити цей шлях неможливо. Усі сучасні держави пережили дикий капіталізм — час, коли відбувалося первісне нагромадження капіталу, час регіональних дисбалансів, рейдерства, корупції і так далі... І Україні ще доведеться пройти цією дорогою. Думаю, вона буде довгою.
Що ж до реформ 90-років, на які сьогодні нарікають і які звинувачують у хибності й неефективності, то хочу зауважити: жодна реформа не є абсолютно ідеальною. Тому цілком справедливо, що завжди є хтось невдоволений.
Я переконаний: у 90-х роках неможливо було провести реформи без того, щоб не втрати частину якихось галузей чи підприємств. Радянська система була побудована так, щоб усі економіки республік були залежними одна від одної. Тобто завод, який, наприклад, працює в Україні, не був самодостатнім, а був «зав’язаний» на постачальника чи споживача з іншої республіки. Були сформовані такі економічні зв’язки, які штучно зав’язували вузол на будь-якій самодостатності галузей чи підприємств. Тому зі здобуттям незалежності Україна втратила цілу низку підприємств, які врятувати було неможливо.
Україна у своєрідний спосіб, але будувала свою ринкову економіку, їй таки вдалося переформувати колишню радянську соціалістичну систему народного господарства. У 90-х роках минулого століття було зроблено революційні кроки, які означали перехід на ринкові відносини. Нехай це був ринок диких капіталів, але ж ринок. Україна завдяки цьому пройшла трансформаційний шлях, яким свого часу йшли всі економічно розвинені країни світу. Не варто забувати, що бізнес США став цивілізованим лише 60-ми роками минулого століття. До цього часу там також панував дикий капітал. За великим рахунком, лише в часи Рейгана відбулося навернення США до реальної дієвої економіки, позбавленої корупції, рейдерства й «тіні».
Повертаючись до України і трансформаційних шляхів на початку її незалежності, хочу зауважити: досвід 90-років показав, як і що не треба робити. Думаю, відповідні висновки вже зроблено. Та й 2010-ті роки — це не 90-ті, тому думаю від майбутніх реформ, які доведеться пройти Україні, обов’язково вимагатимуть ефективності.
Звичайно, сьогодні дуже гостро постала потреба реформувати економіку, трансформувати абсолютно всі сфери життя, щоб нарешті покінчити з цим відрізком цивілізаційного шляху — «диким» капіталом — і перейти до цивілізованої економічної системи. Варто зауважити, що в України вже був шанс це зробити 2004 року, однак тодішня влада ним не скористалася: не було зруйновано сформовані за часів Кучми хибні механізми. Замість того щоб змінити «вражену» систему, «помаранчеві», які тоді прийшли до влади, просто вмонтувалися в неї. Досить цікаво висловився один мій товариш, який доволі апатично поставився до помаранчевої революції: « Мені все одно, хто буде грабувати країну — донецькі чи помаранчеві...». Виявилося, що він цілком правильно спрогнозував хід подій.
Для того щоб Україна нарешті змогла відійти від дикого капіталізму, потрібно спертися на середній клас. Поки що говорити про те, що середній клас в Україні є дієвим, що він може впливати на життя державної системи, взяти владу у свої руки, ми не можемо. Сьогодні середній клас в Україні становить близько 10—11%. Це надзвичайно мало. Україні потрібно за рахунок реформ відродити активність середнього класу, щоб саме він задавав тон тому, що відбувається в державі. Без цього неможлива ані демократизація, ані перехід на цивілізований ринок, неможлива й європеїзація суспільства.
«БІЗНЕС І ВЛАДА ПРАЦЮЮТЬ НА ПОЖИТОК ОДНЕ ОДНОМУ»
Володимир ЛАНОВИЙ, екс-міністр економіки України, радник президента України Леоніда Кучми з питань економічної політики, президент Центру ринкових реформ:
— Наша нація виявилася не готовою до переходу на нові правові, державницькі, регуляторні й ринкові норми життя демократичного суспільства. На старті незалежності забракло спеціалістів, управлінців найвищого рівня та й взагалі патріотично налаштованих людей. Після розпаду СРСР треба було створювати державу й будувати ринкові інститути, але потрібних фахівців не вистачало. Тож країна пішла шляхом «дикого» капіталізму.
Чи був в неї інший шлях? Сьогодні важко однозначно сказати. Хоча наші недалекі сусіди Латвія та Естонія нічим не були кращі за Україну. Але між нами таки була одна суттєва відмінність: їхні управлінці змогли наступити на горло власному бажанню збагачуватися. Їхні провідні політики не заохочували себе за рахунок державного майна й пограбування підприємств. Вони стали більш стриманими й культурними. Тому питання треба ставити так: чому українці не змогли, як естонці та латвійці, обрати професіоналів у владу, а зробили ставку на виконавців чужої волі, які почергово задовольняли апетити президентів та олігархів?
Перехід від радянського до незалежного способу життя мав допомогти розв’язати дві проблеми: побудувати ринкову модель розвитку економіки й перебудувати експортно-імпортні процеси. Польща це зробила і уникла проблем з інфляцію, а ми — ні.
На мій погляд, несформована ринкова економіка України частково зумовлена й хибною моделлю стосунків бізнесу й влади (зокрема в питаннях приватизації), яка сформувалася з середини 90-х років. У владі опинилися люди, які, використовуючи різні типи приватизації, пограбували чи приватизували низку підприємств в різних секторах економіки. Але якщо один власник володіє 100 підприємствами, то він не може бути ефективним господарем. Не можуть бути ефективним власниками олігархи, які мають десятки різношерстих підприємств. Тож інститут ефективного власника так досі і не сформовано.
Головним принципом приватизації дев’яностих було одне — негласні домовленості. І замість того щоб продавати державні об’єкти на аукціонах найкращому покупцеві, у країні діяли інші умови: узгоджували на різних рівнях, хто і яким активом володітиме. Фактично були усні дозволи, щоб ті чи інші групи, клани чи особи перемагали на штучних конкурсах. Це азіатські форми перерозподілу майна, їх ще називають клановими. А всього того, що називалося європейським, у нас не було.
Тож реальний зміст приватизації на самому старті було спотворено. Вона відбулася за тіньовим, нелегальним і часто незаконним сценарієм. Загалом же, тільки 30% українських підприємств здобули нового власника через приватизаційні процеси. Решта — через різноманітні судові процедури, які визнавали їх банкрутами і віддавали кредитору.
Основна проблема України сьогодні — використання виробничих технологій XX століття, тимчасом як на дворі вже XXI століття. Приватний сектор мав прийти на ці підприємства і знайти нові можливості замінити на них старі технології. Це шлях до виграшу конкуренції. В Україні ж жодне підприємство не може похвалитися, що конкурує з іншими за всіма принципами конкуренції. Власники заводів і фабрик не гребують ходити в міністерства чи адміністрації вирішувати питання дешевої електроенергії або ж неповної сплати податків і так далі. Хіба це чесна конкуренція?
Тобто за 20 років незалежності більшість нових власників так і не навчилися жити за ринковими законами. Тому у нас досі псевдоринкова, або її ще називають «хижацька» економіка, в якій домінує приватний бізнес, нахабно руйнуючи справжню конкуренцію. Проблема в тому, що бізнес і влада працюють на користь один одного. А за це свято своїм гаманцем платить споживач.
Сьогодні в державі ще лишилися цікаві стратегічні активи, які можна приватизувати. Але приватизація стала ще закритішою. На початковому етапі ще був якийсь сором, зараз же нічого не бояться. Хоча свої зуби «дикий» капіталізм таки трохи сховав, зробивши форми зміни власника більш витонченими.
«СІРІСТЬ УЗЯЛА ГОРУ»
Борис СОБОЛЄВ, президент Першої інвестиційної групи:
— Головна причина невдач — профанація влади. У відомого філософа початку XIX століття П. Успенського є визначення появи «псевдоінтелігенції» в періоди революційної смути. Це найвдаліший діагноз нашого часу: за президента Кучми сірість взяла гору у владних кабінетах. Останній порядний керівник уряду був звинувачений у «створенні власного іміджу», який контрастував з тією сірістю й душевною убогістю. Доступ до влади одержали люди без вищої освіти, з купленими дипломами, із судимостями тощо. Наразі керівники уряду не приховують власні бізнесові структури, банки й компанії своїх родичів.
Ми успадкували велике соціальне ярмо, яке за переваги комуно-олігархічної влади перетворилося на непосильний тягар. Державна заборгованість перетворює Україну в країну без майбутнього. Нинішні покоління перекладають власні видатки на плечі своїх дітей та онуків. Якщо протягом найближчих років не вдасться зламати ці тенденції й поновити доступ до влади освічених й чесних людей, то краще шукати іншу країну, щоб принаймні діти туди виїхали й врятувалися.
