В історичному центрі Рима є одне цiкаве місце. Звичайна така собі квадратна міська площа. Проте значну її частину займає великий розкоп, фактично — археологічна галерея під відкритим небом. Спираючись на огорожу, можна помилуватися рештками колон, фундаментів, постаментів для статуй — усе це двотисячолітньої давнини руїни періоду Римуської Третьої республіки. Втім, вражає не древнє каміння, а коти. Вони там всюди. Біля колон, на землі, між рештками арок. Вони мовчазні, поважні, з непереборним відчуттям власної гідності. Вони з королівською величчю сидять або лежать — і, здається, завжди там були — з Третьої республіки або й раніше. Це їхнє місто. Це вони, величні римські коти, нам тут дозволяють бути, а не навпаки.
Загадка розв’язується, коли спускаєшся на рівень руїн — виявляється, збоку, в кількох підвальних кімнатах, облаштований притулок для вуличних котів. Десятки, сотні тварин — і кілька сповнених ентузіазму жінок, які за всіма ними доглядають. І тварини в порядку. Стерилізовані, нагодовані, чистенькі.
Рим — вічне місто. Тому що поважає і себе, і все живе в ньому.
В «Астенічному синдромі», одному з найболісніших фільмів Кіри Муратової, є кадр, який неможливо забути: знятий у звичайному державному притулку для тварин. Не італійському. Нашому. Втім, то і не притулок — то просто місце, куди тварин привозять, аби вбити. Камера націлена на клітку з собаками. Жодного звуку. Собаки мовчки дивляться на глядача. Їх дуже багато. Навіть слово «багато» тут не підходить. Вони просто злиплися в суцільну масу поволі агонізуючої плоті. Вже майже не розрізниш лап чи хвостів. Запам’ятовуються тільки очі. Блискучі й нерухомі. І це майже як голка, загнана під ніготь.
Нещодавно в Києві на масиві Райдужний неподалік від школи один не в міру цікавий хлопчисько поліз до собаки, яка щойно привела цуценят. Та його, звісно, цапнула. Несильно, аби дати зрозуміти, що лізти туди не слід. Збентежені батьки викликали державну службу, що (далі буде багато лапок) «займається» тваринами. Тобто гицлів. Які прямо на очах у дітлашні вбили собаку і витягли цуценят залізними гаками. «Вжили заходів».
Недільним ранком спускаюся під арку Дружби народів. Невеличкий натовп. Кілька собак та котів. І знову ті жінки — майже як у Римі — такі ж ентузіастичні, тільки радості в їх голосах набагато менше. Вони — з притулку в Гостомелі. Провадять акцію «Знайди собі друга» — роздають тварин усім бажаючим. Бо притулок переповнений. Але то справжній притулок, бо в ньому тварин:
не виморюють голодом;
не змушують жерти одна одну від того-таки голоду;
не перетоплюють на жир, котрий потім продають до в’язниць;
не перемелюють на борошно, котре потім згодовують куркам, яких ми їмо.
Усе це роблять в іншому місці й інші люди. Міська служба по «догляду» за тваринами. Тобто гицлі. В «притулку» в Бородянці. Який відкрився одразу по тому, як — після міжнародного скандалу — закрили аналогічний концтабір для тварин під Києвом. Усе це — за наші податки. З яких iдуть мільйони гривень на... «гуманне поводження» з тваринами. Тобто гицлям у кишені.
А ще на потреби песиків у Бородянку, кажуть, виписують чорну ікру...
Коли жінки з Гостомеля пікетують міськраду, їм доводиться чути докори — не від чиновників, а від звичайних перехожих — мовляв, що то за дурість, знайшли собі клопіт, он скільки дітей живуть на вулицях. Але ж в реальності «Астенічного синдрому» людям також погано. Бо їх клітки — нехай невидимі, внутрішні — тісні настільки, наскільки нестерпнi ті, інші, з собаками.
І безпритульні діти не потрібні рівно настільки, наскільки ми байдужі до інших істот, які мали нещастя народитися чотирилапими й хвостатими. Не знаю, як ще пояснити.
Хіба що так...
60 років тому по наших вулицях їздили машини, в яких труїли і вбивали безневинних.
І вони досі їздять. Прямо під нашими вікнами.
