Коли надія перевищує страх, то вона породжує відвагу.
Георгій Кониський, український письменник, проповідник, церковний і культурний діяч

Баварські акварелі

Як «мистецтво життя» по-німецьки стає координатами особистісного й соціумного задоволення
3 жовтня, 2013 - 16:48
У РАЙОНІ KAUFINGERSTRA E ХУДОЖНИКИ НЕ РЕАГУЮТЬ НА ПУБЛІКУ
МЮНХЕНСЬКІ МУЗИКАНТИ

Знайти в центрі Мюнхена вільне місце на одному з літніх майданчиків виявилося справою на рідкість проблематичною. За його межами — будь ласка, вибирай вільні місця на будь-який смак і зоровий ракурс: можна вмоститися під тінистим навісом поближче до дороги, щоб спостерігати за діловито-стурбованим рухом volkswagen, mercedes, ford, jaguar; можна неподалік від входу в кав’ярню, щоб скоротити шлях до діалогу-зустрічі з офіціантом; можна взагалі присісти там, де, так би мовити, присядеться. Та й у самому центрі прохолодні приміщення ресторанів і кав’ярень, оздоблені нечутними кондиціонерами, стоять майже пусті. Але в пору, коли сонце над Мюнхеном припікає ледь не по-таврійськи, є, безперечно, свій шарм у тому, щоб розташуватися саме на літньому майданчику й продовжити вбирати в себе мюнхенське повітря.

Мені щастить: із-за крайнього столика підводяться двоє, й, користуючися нагодою, я не барюся та займаю одне з вивільнених місць. Поки всаджуюся й роблю замовлення, непомітно роздивляюся довкола. Картинка дуже схожа на ті, що спостерігав, поки шукав своє місце під розпашілим мюнхенським сонечком. Основний, ба, навіть найактивніший контингент літнього майданчика «моєї» кав’ярні складають відвідувачі, м’яко кажучи, доволі зрілого віку. Очевидно, з-поміж них чимало пенсіонерів, проте це катастрофічне поняття «пенсіонер», що в нашому лексиконі означає майже повну втрату будь-якої надії, до них не так щоб докладається, — це радше відвідувачі, які зараз цілеспрямовано переймаються своїм професійним відпочинком. А відпочинок — це неквапливість, розміреність і принаймні зовнішня безтурботність, і цим літнім відвідувачам, ясна річ, у голову не приходить узагалі кудись і навіщось поспішати.

Неподалік від мене ефектно одягнена жінка, якій на вигляд біля сімдесяти, повільно підносить до губ півлітровий кухоль пива, погляд у неї чи то розслаблений, чи то заглиблений, дивиться вона перед собою так, неначе згадує або розмірковує, вона вже тут з півгодини, може, й більше. Трохи далі подружжя (це так мені подумалося про цих людей), і він і вона виглядають старше на років п’ять-сім за елегантну жінку зі світлим пивом, пара жваво обговорює меню, процес обговорення, схоже, їх обох захоплює, і свої зусилля вони зосереджують на оптимальному виборі між стравами та їхніми інгредієнтами. Інші відвідувачі цього вікового статусу — хто в товаристві, хто сам — також зайняті серйозними житейськими справами на «нашому літньому майданчику. Вони розмовляють, снідають чи обідають, читають газету або книжку, врешті просто подовгу сидять зі своїм незамінним пивом. Видно, що атмосфера й інтер’єр кав’ярні є звичним для цих людей, і вони приходять сюди не лише для того, щоб посмакувати улюблені напої, страви або покуштувати нові, а насамперед тому, що кав’ярня є одним із місць їхнього постійного, якщо не повсякденного, існування.

Офіціант-турок невдовзі приносить моє замовлення — темне пиво, або Dunkelbier, як воно звучить німецькою. Солідний кухоль Dunkelbier манить своєю бурштиновою глибиною й очікуваною свіжістю. Можна було б, думаю собі, взяти й замовити Radler — пиво з лимонадом, яке тут, у Мюнхені, має чималий попит, проте в моїх стандартизованих уявленнях не вкладається, як це пиво може бути підсолодженим чи елементарно солодким, і я прагматично заспокоюю себе, що з пивними смаками ліпше спокійно експериментувати вдома, ніж ризикувати в мандрівці. А то, наприклад, замовиш не те, що треба, — й безнадійно зіпсуєш враження від усієї подорожі.

Спостерігаю за оточуючими. Спочатку зір виділяє двох молодих арабів у розкішно-плавних дишдашах — довжелезних, до п’ят, білих балахонах. Вони йдуть поруч, майже пліч-о-пліч, ідуть статечно й велично, немов несуть собою і своєю гордовитою ходою найвище знання, що відкрите їм та лише їм, і яким вони, можливо, за певних обставин поділяться з іншими. Після цього око виокремлює виразну пару чи то подружжя. Їм років по тридцять п’ять — сорок, він — високий, схильний до повноти світловолосий європеєць, вона — класична африканка або, може, афроєвропейка з добрими і широкими губами. Лагідна розслабленість і тиха гармонія на їхніх обличчях, вони прогулюються, узявшись за руки, й роздивляються краєвиди мюнхенського Zentrum.

Далі оптика погляду неначе наближає мусульманку, фігура якої надійно прихована в чорному хіджабі таким чином, що залишено лише великі пронизливі очі. Про цю мусульманку не скажеш, здається, нічого, окрім одного — woman in black або Frau in schwarz. Настійливий зір зупиняється ще на одній парі, цього разу вже безпомильно сімейній — чоловікові середнього зросту із безваріантно європейським типом обличчя, його дружині — невисокій повновидій арабці та їхньому маленькому синові, що їхав поперед них у своїй дитячій колясці, що виглядала мініатюрною фортецею, в якій йому було затишно й безтурботно. Треба було бачити, якими закоханими очима спокійної щасливої жінки вона дивилася на свого чоловіка.

Філософічно розмірковую над тим, що неоголошеного змагання між «навороченістю» й «крутизною» такого транспортного засобу, як дитячі коляски, тут я не помітив. Вони в мюнхенців, за нашими мірками, невибагливі, простенькі (щоб не сказати — аскетичні) й головне — підкреслено економічні. Та й автівки, серед яких переважають, зрозуміла річ, німецькі автобренди, кожен купує, послуговуючися зазвичай єдиним критерієм, — своїми реальними побутовими чи професійними потребами. Хоча автомобілів — як для Мюнхена, про статусність якого говорять, що одні німці живуть у ньому, всі ж інші мріють у ньому жити — тут не так уже й багато. Принаймні я очікував побачити Мюнхен, затоплений повінню автомобільного транспорту. Натомість же зустрівся з Мюнхеном, заполоненим велосипедами й велосипедистами.

Велосипедні паркування буквально переслідують тебе під час пішохідної міської прогулянки. Це можуть бути цілі архіпелаги струнко припаркованих велосипедів або окремі атоли чи острівці старанно згуртованих роверів, або навіть поодинокі велосипеди, тимчасово притулені до дерев або ситуативно залишені серед вулиці. Щоправда, всі вони при паркуванні фіксуються замочками. Про всяк випадок, для надійності. Ну, а наткнутися випадковим поглядом, наприклад, на тутешнього мешканця у випрасуваному елегантно-чорному костюмі, білосніжній сорочці та в стильній краватці, який гордо й, можливо, з ледь помітним снобізмом крутить свої педалі, — так це абсолютно звичний фрагмент мюнхенського транспортного пейзажу.

БАБУСЯ НА САМОКАТІ

Проте, якби ж то все обмежувалося культом велосипедного способу життя. Слайди Мюнхена в цьому сенсі значно різноманітніші. Й до того ж вибагливіші. У свідомості засвітилася така картинка, спостережена мною в баварському мегаполісі: жінка цілком сформованого віку, можливо, вже й досвідчена бабуся, до того ж із чималим пакунком у руках, швидко їде Мюнхеном на самокаті, очевидно, вдало скупилася в супермаркеті й поспішає до своїх господарських справ. І ще один зоровий файл: дебелий молодик років тридцяти переміщується містом на скейті, саме так, не катається, не розважається, не приколюється, а добирається в екологічно виграшний спосіб до потрібного йому місця, однією ногою він скоординовано відштовхується, іншою ледь помітно керує скейтбордом; ось він дістався пункту призначення, спритно зіскочив зі свого транспортного засобу, підхопив його й попрямував до будинку.

Усе це підштовхує, спонукає й навіть провокує мене до філософувань про те, якою мірою у виокремлених сюжетах та епізодах втілюється life-art — мистецтво життя, засноване на хисті жити в координатах свого особистого й соціумного задоволення, жити на стику суто ігрових і виключно прагматичних начал. Мюнхенський life-art, підкріплений черговим ковтком бурштинової оази, починає звучати мене в мелосі й колористиці того урбаністичного фрагмента, в межах якого я перебуваю, — від Karlsplatz до Marienplatz, позаяк він (фрагмент цей) дуже схожий на живий і майже суцільний концерт-хол.

Ступивши буквально кілька кроків по Neuhauserstrasse, яка територіально «кріпиться» до арки-воріт Karlsplatz (ця площа, за однією із західних традицій, має подвійну назву — і Karlsplatz і Stachus, ось так неконфліктно й гнучко, сказати б, по-європейськи дипломатично розв’язується проблема позначення окремих мікротопосів), починаєш чути двох акордеоністів. Двоє високих молодиків розтягують і згортають міхи легко, немовби граючись, зараз вони живуть лише ритмікою музичного настрою, тонусу, азарту, вони відчувають експресивні рухи, імпульси, стани один одного, кожен із них виконує свою партію, і робить це професійно. Але виключно для того, щоб було зрозуміло, — насправді вони разом, вони в одному музичному тексті. А бути разом якраз і означає вести свою й лише свою партію, проте так, щоб у результаті текст (наприклад музичний) виходив єдиний.

У СЕРЦІ МЮНХЕНА

У районі Kaufingerstra e, що продовжує попередню Neuhauserstra e, художник у жовтавому капелюсі й картатій сорочці розташував на декоративно-тротуарних плитах свої малярські тексти. Їх два, обидва скотчем акуратно прикріплено до плит; один завершено, робота над другим триває. Зараз маляр напівсидить-напівлежить на чималому білому аркуші. Щоб не заплямувати його, під ноги підстелив хустку, так само картату. Працює пензлем, що в лівій руці, а біля правої — малюнок, який він відтворює. На глядачів, які обступили його, він не дивиться, можливо, звик до цього; можливо, повністю заклопотаний роботою; а можливо, це один із секретних прийомів life-art — підкреслено не демонструвати, що тобі приємні вияви соціумної уваги. Точність і соковитість відтворення малюнку вражають.

Розмаїто-шопінгова Kaufingerstra e невдовзі виводить на просторовий Marienplatz. Якщо вдалося побувати на цій площі, значить, вдалося почути серце Мюнхена. Б’ється воно велелюдно й по-святковому дзвінко-розслаблено. Біля готикоподібної Нової ратуші, здається, гамірно в будь-яку пору року й за будь-якої погоди. Тут фізично починаєш відчувати, як матеріалізується один із постулатів Європи, — будь не лише тим, ким ти є, а й тим, ким хочеш себе відчувати.

Молоді чоловіки й жінки в нарядних етнічних костюмах прогулюються Marienplatz й принагідно спілкуються з гостями. Двоє струнких дівчат комфортно всілися просто на тротуарних плитах, динамічно жестикулюють і ведуть свою задушевну бесіду. Підліток років тринадцяти з так само підлітковим рюкзачком за плечима, вірогідно, взяв із них приклад і також всівся на майдані, по-східному схрестивши ноги. Якщо вже відпочивати на головній площі Мюнхена, то вже по-дорослому, вочевидь, вирішив він. Велорікші компактно гуртуються й перекидаються слівцями в очікуванні чергових клієнтів. Але провідним номером рекреаційно-розважальної програми сьогодні виступає музикант, який на невеличкому помості виконує національні пісні. Голос у нього не сильний, але м’який і приємний. Біля нього час від часу збирається чимало слухачів. Вони починають підтанцьовувати й підспівувати. Музикант відчуває свою аудиторію й швидко встановлює з нею контакт. Коли до нього підходять, щоб залишити гроші або сфотографуватися, він то запрошує піднятися до себе на своєрідну авансцену, то спускається до вдячних слухачів, які оцінили його роботу. Відчуття діалогу в нього цілком артистичне й позбавлене натяку на будь-яку театральність, а вигляд — фото-, теле- й відеогенічний. Цей природний folk-музикант виступає для мене ледь не еталонним образом life-art поведінкової культури.

Допиваю свій бурштиновий Dunkelbier. Стан мій знову став зібраним, наміри чіткішими, усвідомленішими. Жестом запрошую офіціанта-турка й замовляю повторний кухоль: перед продовженням мюнхенської прогулянки зовсім не зайве іще додати собі свіжості. Із цим концептуальним бажанням я й приступаю до нового кухля бурштинового едему.

Ярослав ГОЛОБОРОДЬКО, професор, Херсон. Фото автора
Газета: 
Рубрика: