«Лариса». Так коротко і ясно називається центральний залізничний вокзал міста Афіни. Адже в багатьох містах вокзал, навіть якщо він єдиний, носить якесь ім’я. Іноді — жіноче. У Севільї — це Санта-Хуста, у Малазі — Марія Самбрано тощо. А ось тут — Лариса. Навмання стаю в чергу до віконця каси, знаючи лише, що вдень є поїзди до Коринфа. Отже, достатньо попросити квиток «туди й назад» на найближчий поїзд. Інші дрібниці мене поки що не цікавлять. Аби лише повернутися назад сьогодні ж увечері. Мій друг Алехандро довіряється моєму досвіду мандрівника й слухняно чекає черги разом зі мною. Вокзал невеликий. Бо — подивіться на карту — куди можна виїхати залізницею з Афін? На північ країни, до Салонік. Із закордонних експресів далекого прямування значаться поїзди до Белграда і загадкової Тирани. А на захід можна вирушати тільки до міст острова Пелопоннес. І все! Бо навкруги — море. Цікаво, що на території Греції ширина залізничної колії буває чотирьох різних розмірів — це своєрідний рекорд.
У поїзді виявилося дуже людно. Про те, щоб сісти, і не йдеться. Дорогою одна з дівчат непритомніє, падає на підлогу. Я беру участь у наданні їй першої допомоги. «Ятрош!» — кричить, звертаючись до пасажирів, жінка похилого віку, який сидить поруч. Згадую, що новогрецькою це означає «доктор». Але все ж таки я не можу висловити постраждалій слова участі, притримуючи її за плечі. Втім, вона не встигає помітити мого «інородства» і з посмішкою вдячності шепотить щось грецькою. Дівчина ця дуже гарна! Чесно зізнаюся підоспілій жінці-докторові, що майже не розмовляю їхньою мовою. На щастя, усе закінчується благополучно.
Натомість наступна година нашої подорожі виявилася набагато менш драматичною. Ми балакали з літнім греком, який швидко розмовляв французькою. Він деякий час пропрацював за кордоном. Разом з тим, у ньому відчувався гідний, здоровий патріотизм, від якого ставало приємно й співрозмовникові. Наш попутник міркував про все потроху — про сім’ю, про кризу, про те, що таке справжнє суфляки і як рідко його можна зустріти в теперішніх ресторанах, про те, що цікавого є в Дельфах... Я наївно цікавлюся — а чи зберегли сьогоднішні Фіви свою колишню пишноту? О ні, там не залишилося майже нічого давнього. Раптом він стрепенувся й показав нам на вікно: тим часом вузьким містком ми переїжджали канал. Той самий знаменитий канал між Коринфською і Саронічною затокою, що з’єднує Іонічне море з Егейським і відокремлює Пелопоннес від «континентальної» Греції. Канал видався вузьким і геометрично бездоганним, насправді він виглядає навіть пряміше, ніж на географічних картах.
І ось настав довгоочікуваний момент прибуття до Коринфа. Як виявилося, вокзал розташований на досить пустельній території. Небо було бездоганно блакитним, сонце припікало, але не надто. Душа просила врочистих фанфар. Але нічого надприродного не відбувалося. Саме цим легким шоком і можна пояснити те, що ми, як загіпнотизовані, проігнорували єдиний автобус, що йде до міста. Потім, уже дивлячись йому вслід, ми повільно зміркували, що йти доведеться пішки. Так ми й зробили. Крокувати довелося вздовж шосейної дороги, зрідка вириваючи як прутики м’ясисті стовбури середземноморського кропу, що ріс на узбіччях.
Першим «економічним» враженням від Коринфа були чудової якості апельсини, що продавалися по півтори гривні за кілограм. Прикинувши, що на все життя не напасешся, ми купили кілограма півтора. І вже незабаром помітили ряд паралельних вулиць, кожна з яких вела до моря. Спустившись, ми побачили порт, кораблі й одразу зрозуміли, у якому напрямку має сенс обходити місто.
Суєти не було і близько. Не було і натовпів туристів. Це дозволяло робити приємні й неспішні спостереження, дефілюючи між величними пальмами. Одна з невеликих вуличок, дещо нахилившись, йшла прямо в море. За два кроки до води розташовувалися останні на цій вулиці небесно-голубі двері, що ведуть до чийогось двору. Вони були вбудовані у високу кам’яну огорожу, бездоганно білу, як і належить середземноморському житлу. Невже рівень води тут ніколи не змінюється ані на сантиметр? Надто вже небезпечним виглядає таке тісне сусідство з морською стихією. Повертаюся трохи назад і за хвилину виявляю ще один романтичний куточок — занедбаний прибережний будинок, наполовину «омиваний» морем. До нього можна зайти і, спритно влаштувавшись на підвіконні вибитого вікна, попросити когось сфотографувати себе «зовні», із сусідньої частини берега. Щоправда, це трохи ризикований крок — при цьому можна провалитися бозна куди. Навколо бігають граючі діти, їх явно ось-ось покличуть обідати. Ще кілька кроків, і перед вами постає мініатюрний пляж, немов належний жителям одного-єдиного будинку в кілька квартир. Насправді ж туди може прийти кожен. Але це виглядає надто вже шикарно — скромне міське житло, у якому замість двору — абсолютно ізольований маленький піщаний пляжик із пришвартованим човном. Хочеш — вирушай щодня на риболовлю, а хочеш — ніжся на пляжі. Поки на твоїй кухні вариться їжа...
Коринф для мене асоціювався насамперед із почутою у дитинстві назвою опери Россіні «Облога Коринфа». Тому я, не знаючись на історії, міг собі дозволити трохи фантазувати, схвильовано думаючи: «Тут вони, напевно, наступали! Тут же тіснилися військові кораблі й вирували бойові пристрасті!» Але стоп. Адже «облога» — поняття скоріше сухопутне. Чи все тут гаразд? І потім, де знамениті храми Коринфа? Я вже стільки гуляю містом, а про них і не чути. Вирішив запитати в перехожих, де тут все ж таки історичний центр. Людей було небагато. Першою мені попалася жагуча брюнетка, яка в точності нагадувала безсовісну жінку, яка танцювала звабні танці перед хлопчиками у фільмі Фелліні «Вісім з половиною». Подібність була такою вражаючою, що в моєму мозку автоматично зазвучала румба «Каріока», використана у фільмі. Придушуючи мимовільний смішок, я як міг коротко запитав у неї грецькою, де тут центр. Відповідь мене приголомшила. «Єфросинія, Євпраксія, Ксенія! Дарія, Теодосія, Февронія!» — із щасливою посмішкою промовила моя співбесідниця, натхненно жестикулюючи. Якщо сказане й не точно відповідало наведеній цитаті, то, принаймні, було витримане приблизно в такій самій тональності. Кожне слово нагадувало значущі жіночі грецькі імена. Але, на жаль, для мого слуху майже нічого не укладалося в рамки осмисленої відповіді. Щоправда, інтонація була заспокійливою. Потім ми все ж таки розібралися, куди треба йти, і незабаром опинилися в тому місці, що вважається центром Коринфа. Тут на нас чекало нове відкриття.
Ми зазирнули до кондитерської. Це була як виставка або інсталяція в стилі ар-нуво! Кожне крихітне тістечко з любов’ю перекладалося в пакет, від ласощів рябило в очах. А посмішки двох жінок, які працювали в магазинчику, були не менш солодкими, ніж уся виставлена у вітринах їжа. Невже жителі відносно невеликого Коринфа встигнуть все це купити та з’їсти? Традиції випічки тут, як здавалося, всотали все краще, що притаманне Сходу й Заходу. Але наближався момент істини. Поворотною подією стала покупка поштових листівок у симпатичного сивоволосого дідка. Ми прямо запитали, де знаходиться те, що зображено на куплених листівках. І виявилося, що Коринф і Давній Коринф — це два різні міста! І якщо ми хочемо потрапити до того самого уславленого Коринфа, нам треба зараз же, проти ночі, вирушати далеко в гори. Можна навіть пішки. Але як же ми встигнемо повернутися сьогодні до Афін? Нічого, де наша не пропадала...
Разом з іспанським другом, тезком і супутником, моїм незмінним Санчо Пансою на ім’я Алехандро ми виходимо за місто. Нема сенсу користуватися англійською мовою в грецькому селі. Тому треба продовжувати посильні експерименти із грецькою мовою. «Пробачте, будь ласка, як пройти до Давнього Коринфа?» — зібравшись із духом запитую я в зустрічної гарної жінки похилого віку в чорному, котра світиться якоюсь іконописною благосністю. Все це виглядає так зворушливо й первозданно, що викликає душевний трепет: здається, що тут і зараз я наяву стикаюся з іншою цивілізацією. Отримана відповідь виявилася ясною і зрозумілою: виявилося, що ми дотримуємося вірного напрямку. Фокус полягає ще й у тому, що протягом тисячоліть греки вимовляють своєю мовою хрестоматійні назви древніх міст зовсім не так, як вони звучать російською. Тому, опановуючи ази грецької, доводилося загодя освоювати правильні назви міст.
Ми вийшли до гір, дедалі більше віддаляючись від осель. Ознаки цивілізації обмежувалися величезною магістраллю національного значення. Її неможливо було перейти. Щоб перетнути шосе в потрібному напрямку й повернути до Давнього Коринфа, потрібно було дістатися естакади й пройти її вузенькими тротуарами. Трохи допомагали покажчики, призначені для водіїв. Перехожих у цих місцях практично не буває. Невдовзі нам трапилися перші руїни на підступах до давнього міста. Майже зовсім стемніло.
І ось, зробивши черговий підйом і оминувши гірську складку, ми увійшли у квартали Давнього Коринфа, уже освітлені ліхтарями. Храм Аполлона слухняно очікував нас у сутінках. Всі інші споруди, вірніше — руїни, теж були на своїх місцях, надійно захищені огорожами. Ще працювали багато кіосків, призначених для туристів. Зусібіч підступали вже зовсім темні в цю пору доби гори. На одній з далеких високих гір виднілося ще одне потужне нічне підсвічування прожекторів — у тих краях був інший масив історично значимих руїн. Чи часом не фортеця? Це видовище видавалося дещо інопланетним. То ось де понад дві тисячі років тому розгорталися події знаменитого бою... На жаль, туди ми пройти не встигли, це потребувало б надто багато часу. Невідомо звідки увесь час чулися молитви невидимого православного священика, вони далеко розносилися в прохолодному повітрі. Ішла вечірня служба, і її транслювали на все місто через репродуктор. Від несподіванки виникала лише одна асоціація — з голосами муедзинів, які так само широко розносяться під небесами зовсім інших міст і країн. Зафіксувавши дещо за допомогою фотозйомки в нічному режимі, ми купили сувеніри, невелику пляшку місцевого десертного вина й чомусь халви. Продавщиця пояснила, що на автобуси в цей час розраховувати не випадає і, щоб повернутися до Афін до опівночі, варто поспішити на вокзал нового міста. Подумки вже згадувався розклад вечірніх поїздів, які йдуть із того, «нового» Коринфа до Афін. Останній з них ішов години за дві з лишком. Чи встигнемо повернутися до його відправлення? Адже для цього треба оминути стільки автострад, естакад і путівців! Та ще й не переплутати нічого вночі. Адже підказати дорогу нам не зможе ніхто...
Але, попри ризик і поспіх, повернутися до Коринфа вдалося вчасно. Порожній коринфський вокзал містив у собі невеликий археологічний музейчик і вражав чистотою — як в операційній. Шлях назад виявився напрочуд швидким. Наш афінський готель на проспекті Ахарнон розташовувався неподалік від залізничної станції, тієї самої, на ім’я Лариса. Столиця поринула в сон, а десь далеко, на Пелопоннесі, так само незворушно поринув у сутінки храм Аполлона...
Що ж, географія — це чудово. Але що за народ живе в сьогоднішній Елладі? Я переконався, що греки — це чудові люди, зі своїм неповторним обличчям. Кажучи «чудові», я мав би багато пояснити. Скажу лише , що люди там саме такі, яких я завжди мріяв би бачити навколо. Кожен з достоїнством цінує власну «автономію» й охоче визнає право на таку за вами. Жодного зайвого, суєтного слова! Ані хвилини дискомфорту або нав’язливості! І багато доброзичливості й спокою. Це лише слабка спроба описати грецький дух. Але рідко в якій країні люди викличуть у вас такі щирі й беззастережні симпатію й повагу. Особливе почуття міри й такту, класичними, вивіреними століттями, засвоєне з молоком матері — ось що таке грецький характер. Просто дивно! Це відчувається в кожному погляді й слові, у кожному жесті, повороті голови. Цей феномен, напевно, міг би стати предметом цілого дослідження. Не можу до кінця виразити це враження, але, думаю, ви відчуваєте, як приємно мене вразив «людський чинник» у Греції.
Одного разу, лютневим днем, коли вода в морі була ще досить холодною, я заглянув на афінський пляж. Того ранку мені пощастило знайти справжню ручку від древньої амфори, викинуту хвилями на берег. Відпочивальників майже не було. Я помітив лише одного літнього сивочолого грека. У якийсь момент він рішуче зайшов у воду й поплив. Відпливши на значну відстань, він раптом гучним басом заспівав грецьку пісню. Просто так, для себе. Навряд чи в цих широтах когось можна назвати «моржем», але цей пан явно претендував на подібне звання. Не знаю, що спонукало його проголосити на узбережжя цей переможний гімн. І в ту хвилину в його пісні мені здалося щось стійке, пронесене крізь століття, щось непохитне й сильне. Те, що греки отримали в спадщину від своїх славних предків.
