Коли надія перевищує страх, то вона породжує відвагу.
Георгій Кониський, український письменник, проповідник, церковний і культурний діяч

Чи вистоїть спадщина Чернігівського земства?

Закинуті школи – як пам’ятники народу, що позбавляє себе майбутнього
21 червня, 2021 - 13:43

Ми їхали дивитися храми. Унікальні дерев’яні пізньобарокові храми, що дивом уціліли на теренах Менщини. Храми, які свого часу описав і зафіксував Стефан Таранушенко і увагу до яких на разі намагається привернути харківський видавець Олександр Савчук. Забута сакральна спадщина. Забута народом і тими, хто за рангом має про неї опікуватися.

Осторонь від центральної магістралі, приховані від людських очей. Приземкуваті дерев’яні церкви з лаконічним декором випромінюють особливе тепло, рідне, як дух бабусиного дому, де завжди живе любов і затишок. Вицвілі стіни й бані давно не бачили ремонту. Та чи варто довіряти ремонт давніх пам’яток очільникам парафій без кураторства кваліфікованих реставраторів?

Попри видиму відсутність парафіян, дворища храмів упорядковані, уквітчані ірисами. Чого не скажеш про школи, що знаходяться поруч із церквами.

Великі вікна у різьблених лиштвах зяють пусткою. Просторий шкільний двір, що часом має не одне приміщення, забув про дзвоники і дитяче щебетання. Практично кожна школа на Чернігово-Сіверщині веде свою історію з часу Чернігівського земства, яке поклало собі завданням освіту й просвіту сільської людності, надання базових медичних послуг. Земські школи, що зводилися у маєтностях земців переважно їх власним коштом, з’явилися як альтернатива церковно-приходському навчанню, закостенілому, догматичному, далекому від суспільних потреб. До земської школи запрошували фахових вчителів, що привозили з собою знання, книжки й передові ідеї. Земська школа стала осередком культури й освіти на селі, центром життя, довкола якого оберталося його майбутнє – діти. Із появою земських шкіл у селах почався відлік нової доби – доби грамотного селянства. Тут, крім «аз, буки, вєді», відкривали очі на світ, діяла бібліотека. Піклування земською школою стало однією з чеснот прогресивного дворянства.

І тут чернігівські земці були серед лідерів.

Іван Петрункевич, подружжя Русових, Вовк-Карачевські, Данилович, Ліндфорс, Галаган…

Їхні школи стоять і нині майже в кожному селі на Чернігівщині. Чимала кількість шкіл, особливо на Півночі Чернігівщині, дерев’яні, з вишуканим різьбленням піддашшя і лиштв, що замиловують погляд витонченою естетикою простоти. Ще є всі шанси урятувати величної краси дерев’яні школи в Олешні (споруджена Лінфорсами), Пекурівці (Дуніних-Борковських), проте чагарями поросло дворище шкіл у Буянках… Аж два цегляні корпуси красивих шкільних будівель у Дуболугівці (колишніх Британах) – маєтку Вовк-Карачевських, Городищі (малій батьківщині Олександра Кістяківського). І побачене вперше – Шаповалівська земська школа, що стала церквою (відчуття, що час відкрутили назад). Певною мірою трішки більше пощастило цегляним шкільним будівлям. Їх зводили більш заможні земці, з цегли, виробленої на власних цегельнях. Чудово збережені школи Петрункевича у Плисках і Синявці, Даниловича – у Степанівці, початкова земська школа в Радулі, Лизогубів у Седневі. Радянська освіта на селі почалася і закінчилася у стінах земських шкіл. Вряди-годи десь добудовували нові приміщення до наявних корпусів, десь на рубежі 2000-х з’явилися нові школи. Та зникли діти. Поодинокі споруди земських шкіл доживають свій вік як діючі навчальні заклади, проте їх термін дії визначено.

В Україні стрімко скорочується кількість шкіл. Чернігівщина не виняток. Цього року лише по Менській ОТГ (23 села) закриють чотири школи. Страшні реалії. Депресивні регіони, у яких практично не залишається молоде покоління. А може, саме тому й не залишається, що державою не заохочується розвиток інфраструктури, культурних закладів, дитячих творчих студій. На сходах школи із забитими дошками вікнами граються дівчатка класу третього. Чемно вітаються зі мною. Запитую, чи давно не працює школа у Пекурівці. Давно. «А нас автобус у Городню возить». А коли сніг, дощ, ожеледиця? А скільки часу забирає переїзд і тривога батьків за безпечну дорогу? А якщо конвертувати пальне і ам

ортизацію у здоровий глузд і перспективу розвиненого села? Адже Пекурівка має свій «пташник», ферму, має робочі місця, має гарну дорогу. Чи справді закриття шкіл є аж настільки доцільним?

Не так давно на одній із сесій ВР порушувалося питання про передачу майна закритих шкіл на баланс ОТГ. Здається, наші депутати говорять навіть не про потяги, які пішли, а про рейки, які розібрали й здали на металобрухт. Проблема в тому, що ті, хто ставить подібні питання, далі Києва і Львівщини України в очі не бачили, не розуміють специфіки питання в кожному окремому регіоні. Якщо школам Чернігівщини – століття, чи захочуть їх брати на баланс ОТГ, у яких нічим наповнювати бюджет? Школи, яким століття, необхідно сьогодні визнати нашою історико-культурною спадщиною і терміново взяти під охорону держави. Разом з тим, доцільно було б дозволити ОТГ здавати ці приміщення в оренду  з культурно-освітньою метою – під створення музеїв, культурних просторів, бібліотек, орнітологічних шкіл, чи з метою туристичною – під готелі, хостели, ТІЦи. Та задля цього першочергово прийняти закон, який гарантував би охорону культурної спадщини орендаторами, забороняв перебудови й ремонти фасадів, вимагав збереження історико-архітектурних деталей у інтер’єрах. Дотримання букви закону і відповідальність орендаторів, контроль з боку представників ОТГ – ключові моменти у перспективі надання «другого життя» земським школам.

Чи станеться диво, чи зможуть ОТГ переорієнтуватися, мудро скористатися із культурної спадщини? Навіть не знаю, на кого уповати. Адже маємо наочну ліквідацію сільських бібліотек, які ОТГ не бачать сенсу утримувати. Тиждень тому на власні очі бачила відчинені в неділю сільські бібліотеки. У Тупичеві, де перед входом вишикувався основний сільський транспорт – велосипеди і дитячі візочки. Вразили клуб і бібліотека в стінах церкви с.Пекурівка. Не підозрювала, що таке ще нині можливо. Церква без куполу поруч зі школою. На вході до бібліотеки – стіл із краєзнавчими матеріалами: історія села, церкви, школи. Привітна бібліотекар – Ніна Миколаївна Дудко, розповіла мені про і про красуню-школу, і про завзяту і беручку старосту села, і про церкву, яку вирішили повернути парафіянам, і про бібліотеку, якої незабаром не стане. Тридцять років Ніна Миколаївна працює в бібліотеці, у церковному приміщенні, де ніколи не було опалення. Під столом – обігрівач. Чи читають люди? Детективи, любовні романи завжди читали добре. Зараз привозить книги із фондів. Але нових надходжень до бібліотеки давно нема. Особливий біль –  відсутність цікавої й яскравої дитячої літератури, нових видань для молодшої школи і дошкільнят. Ще як поруч школа діяла, діти завжди крутилися в бібліотеці. Але тепер… Буде церква. А бібліотеки не буде. Велика красива будівля, щедро офірована представницею відомого роду, Дуніною-Борковською, сільським дітям на школу, забита і зачинена. ОТГ не має коштів на капітальний ремонт. А значить, школа завалиться, хоча могла б розмістити  бібліотеку й клуб, локальний музей, стати культурним осередком на селі.

Подібна ситуація не виняток – поширена практика.

«Бути чи не бути» в українській версії звучить як «Чому бідний?..»

Звісно, можна скільки завгодно списувати руйнацію шкіл на відсутність у них потреби, на економічну недоцільність, на брак дітей. Проте, якими б аргументами не прикривалися, очевидне єдине: закривається школа – помирає село. Закинуті школи як пам’ятники народу, що позбавляє себе майбутнього.

 

Анжела САВЧЕНКО
Рубрика: