Коли надія перевищує страх, то вона породжує відвагу.
Георгій Кониський, український письменник, проповідник, церковний і культурний діяч

Гори зазирають у провулки

3 грудня, 2021 - 10:46

АЛЬФА

Я живу в поганому районі.

Як інакше почати статтю про місто, котрого не існувало до того моменту, поки ти в нього не вступив, але яке вважають “туристичним”?

Принаймні, в Атенах цей район у частини містян зажив слави поганого.

Мене попереджали. Обіцяли наркоділерів, незрозумілі нацменшини та підозрілих людей.

Отже, я приїхав. Я бачу:

- Прямо під моїм вікном цегляний будинок, мальовничо позбавлений даху й підлоги.

- Трохи далі через вулицю на всю дванадцятиповерхову стіну вертикальний мурал: дві долоні, складені у молитовному жесті і скеровані вниз, наче хтось із неба волає до землі, а не навпаки.

- В сусідньому кварталі на розі сидить ансамбль колоритних волоцюг – чисто тобі погоріле військо.

- Молоді пакистанці ходять невеличкими компаніями.

Ані перше, ані друге, ані третє, ані четверте не здається мені підозрілим.

КІНОЗІРКА

Пакистанці – франти. Максимальні естетичні зусилля, здається, вкладають у зачіску. Такі складні, в буквальному сенсі наворочені чуби більше ніде в місті не побачиш; не уявляю собі, скільки часу та зусиль це потребує. Але кожний з цією хвилею над смаглявим чолом виглядає як правдива кінозірка.

А втім, наступного дня всі сузір’я тьмяніють, коли вулицею, наче подіумом, проходить зосереджений джентльмен у білій сорочці, червоних шальварах, кремовому тюрбані і з такою рудою бородою, що пів кварталу починає світитися.

Люблю погані райони.

ПІДОЗРА

Підозрілих людей неподалік мого маленького Пакистану я бачив, один раз, на погано освітленій вулиці. Парочка європеоїдів про щось шушукалися посеред дороги, а потім один відійшов у куточок і почав там шумно й швидко курити, явно не Мар’ю Іванівну.

Важкі наркотики – це нудно.

АРГУС

В 10 хвилинах ходу від мого хостелу – площа Омонія. На її краю біля пішохідного переходу в затінку покинутого кіоска ховається фотограф з величезним об’єктивом і фотографує всіх, хто ступає на перехід.

Він там завжди. За ким стежить? Що саме бачить? Що потім відбувається з тими, кого він сфотографував?

ПРОСВІТЛЕННЯ

На Омонії під стіною, схрестивши ноги, сидить Будда.

“Ом” – подумки вітаю його.

- Ахмед! – кличе вона чоловіка, що відійшов з дитиною щось купити.

“Пощастило тобі, Ахмеде” – пишу я в блокноті, відчуваючи, як на мене накочується неухильне просвітлення.

В’ЯЗЕНЬ ВУЛИЦІ 28 ЖОВТНЯ

Він з’являється ввечері, в один і той самий час, перетинає вулицю на одному й тому самому перехресті і рухається в одному й тому самому напрямку. Середніх років, високе чоло з залисиною, темне волосся, борода, напівголий, шорти, сандалі. На правила і транспорт не зважає, щось говорить, можливо, ново-, а можливо і давньогрецькою. Відійшовши подалі, може розвернутися й смачно плюнути тобі вслід.

Ліхтаря вже не має. Мабуть, знайшов кого шукав, але, ймовірніше, покинув пошуки.

АКСІОМА ПАРАЛЕЛЬНОСТІ

Є Греція залізниць і Греція шосе.

Залізниця: гектари згорілого лісу, обшматовані вагони на покинутих рейках, туалети з розбитими дзеркалами. Чіпка ілюстрація того, що пишуть про Грецію як про резервацію боргової кризи.

Рівнесенькі автостради прокреслюють зелені краєвиди з охайними ланами і приємними будиночками. Трапляються пасіки. Схили укріплені. Десь у цій другій країні є прекрасні острови з білими містечками під бірюзовим небом і рештки кам’яних пелюшок, у яких викохувалася Європа.

В Атенах ці взаємозаперечливі прямі перетинаються. Погані дороги та дороги ідеальні, тисячолітні руїни і руїни просто, нудні будинки й будинки з викликом, буржуа і парії, бджоли і мухи, навіть є сяючий білий квартал на пагорбі в районі Анафіотика. У Греції все є – ні, це в Атенах усе є.

ЗНАЙОМСТВО

Вклонившись зграї черепах, сідаю біля Національного саду в тролейбус, аби під’їхати подивитись стадіон, побудований з мармуру до Олімпіади 2004 року. Кабіна водія протиепідемічно відділена поліетиленовою кулісою та чорно-білим пластиковим ланцюжком. Підходжу ближче, щоб подивитись на вказівник маршруту. Тролейбус різко гальмує. Я врізаюся носом у поліетилен, розриваю ланцюжок. З місця водія в повітря з швидкістю й яскравістю порохової ракети злітає звивиста фраза грецькою зі згадуванням спасителя нашого Христа, абсолютно зрозуміла без жодного перекладу. Лякаюся вглиб салону, на наступній зупинці шмигаю на вулицю. І хто мене за ноги тягнув!

- Він не на вас кричав. Його просто автобус підрізав – пояснює дівчина, що вийшла разом зі мною.

Так я познайомився з середземноморським темпераментом.

ЗАГАЛОМ

А загалом тут люди спокійні.

ТОЧНО

Точно спокійні.

ВИНЯТОК  

Правда, одного разу попався в метрі смиканий і дуже балакучий пацанчик, який з усіма заводив розмову і зі мною теж, дуже радив застібнути, бо в мене вона розстібнута, сумку, швидко повторюючи це ламаною англійською, і за чверть години перебування спочатку у вагоні, а потім на ескалаторі обріс компанією сильно старших чоловіків, і на тому ж ескалаторі крадькома розстібнув у мене сумку, не щоб витягти мобільний, а просто по приколу.

Мабуть, це був сатир-невротик.

ВСІ ТАМ БУДЕМО

Вулиця Гермеса, звісно, найвеселіша. Тут торгують, музикують, жебракують, ходять до церкви, пиячать.

Гермес – провідник душ у царство мертвих.

ЯК?

Вулиці Гермеса,  Софокла, Сократа, Лісістрата. Ось як тут жити?

У ПРИСУТНОСТІ

По дорозі на Акрополіс зупиняюся біля театру Діоніса.

Так, я знаю. Знаю, що його казна-скільки разів перебудовували. Як він виглядав спочатку, невідомо жодним чином.

Але.

Тут ішли прем'єри Есхіла й Софокла в присутності авторів.

Це запаморочливіше навіть за Парфенон.

ХВОСТИ

Попереду мене уздовж колон Акрополя йде дівчина з відкритою спиною і волоссям, зібраним у хвіст. Зліва на спині в неї татуювання - плачуче обличчя. Потім вона перекидає волосся на друге плече, і виявляється, що справа в неї наколота змія, що піднялася до атаки.

Пагорб Акрополіс забудував цар Кекропс, наполовину змій.

Це початок гри в двійників, яку затіває зі мною місто.

Упускаю ніж.

Коли я бачив черепах?

Вони летять угору.

Симетрично, але по черзі.

З’являється продавець благовонних паличок.

Сильні жінки медитують.

ВИЩА КАСТА

Старий ринок, як годиться - в центрі, на вулиці Атеніон. Його серце – м’ясний та рибний квартали. Щоб побачити правдиве міське життя, треба йти туди.

М’ясники як м’ясники. Однотипні чоловіки, на диво худі, в білих халатах, рубають-ріжуть-відвантажують. Але недарма їхні ряди оточують рибний, а не навпаки.

Бо що таке рибний?

Це суміш театру, царського двору і бестіарію.

Вони не звідси, вони біла кістка, вони лицедії, вони без страху й докору. Кожний їхній рух сповнений влади й артистизму. Побризкати товар водою з шлангу чи з глека – ціле дійство, яке повідомляє про впевненість у майбутньому, ergo, в свіжості товару.

В кожного свій бойовий клич. У кожного своя оркестра. У кожного свій трон.

Масивна пані, що наче втекла з фільмів неореалістів, підкурює цигарку над ювелірно розкладеним косяком оселедця і, примружившись, оцінює ситуацію. Смаглявий юнак з розкішними вусами, справжнісінький Аладін, гортанно закликає купити те, що він приніс прямо з печери. Корпулентний король, відклавши скіпетр, держить риб’ячу голову так, наче це золота держава. На стільчику сидить Посейдон. Бо така довга сива борода і такий погляд можуть бути тільки в нього і ні в кого більше. Ну то й що, що програв Атені бій за місто? Зате має добрячий паперовий кульок, і зараз туди накидає тобі доради, і буде це дорада найкраща в світі, бо сам знаєш від кого вона.

ЛЕЗА

Лишаюся обідати в ресторані серед м’ясних рядів, так, щоб долітали запахи свіжини і крові – треба бачити, що їси.

Упускаю ніж.

Майже одразу з'являється дядько, що продає ножі.

Дивлюся нагору й бачу над собою вивіску у формі ножа.

Все як годиться: потреба-торгівля-символ. Значимість кожного елемента виникає як результат його опозиції до елементів попередніх і наступних.

НАПАД РЕКУРСІЇ

Проходжу повз залізний паркан Політехнічного університету, бачу висохлу частину дерева, яке проросло крізь грати, потім його зрізали, але оцю покручену частину так і лишили. Думаю, що це дріада, котра, тікаючи від нав'язливого кентавра, намертво вчепилась у огорожу. Думаю, що це надто книжкова думка. Думаю, що й Атени – місто з книжки. Думаю, що я сам з книжки, а дріада справжня. Думаю, шо вона тікала від мене. Думаю, що треба припинити думати, інакше вросту в паркан.

ЧАСОВИЙ ЗАШМОРГ

Музей музичних інструментів. У дворі перед входом повзають дві черепахи. Потім у колекції бачу дві баглами з черепашачих панцирів. Повертаюся на двір. Коли саме я бачив черепах?

МЕЛОМАН

У метрі мене лякає товстун у диких лахах. Він вмикає музику з переносної колонки, потім вимикає, а потім, користуючись моєю оплатою, пропихується за мною через турнікет і знову вмикає музику. Музика – це його дім і одяг.

МУЗЛОМАН

Нічною вулицею мчить маленький автомобільчик, в ньому сидить молодий чоловічок, відкривши вікно, в яке дуже гучно й істерично кричить якийсь репер. Слова мені здаються такими:

Tables are coming!

Tables are coming!!

Tables are coming!!!

Потім я пересвідчився, що то є місцевий звичай: чим менша машина, чим гучніше стереосистема.

Столи йдуть за тобою, урла децибельна.

ІРОНІЧНА СИТУАЦІЯ

Малюнок 2600-річної давнини: дві регочучих горгони мчать за Персеєм.

Горгону Медузу любили малювати й висікати. Точно як чорта в християнських церквах. Виглядає вона завжди кумедно. В цьому дійсно є іронія: адже закам’янів не ти, а вона.

ПЕНАЛЬТІ У ВОРОТА ДОЛІ

Магічна куля, знайдена біля театру Діоніса, ІІІ-ІІ ст. до н. е. Прикрашена зображеннями бога Геліоса, дракона, лева й інвентарним номером 2260, написаним темною фарбою. Мармурова, трохи менша за футбольний м’яч. Застосовувалася в ритуалах на удачу перед дуелями та іншими змаганнями, що проходили в театрі.

Тобто її використовували, аби отримати перемогу, наприклад, у театральному конкурсі. Тобто останки театрознавця в моїй голові схвильовано поворушилися. Але як на ній ворожили?

СВОБОДА, РІВНІСТЬ, БОЖА СПРАВА

На тесаній брилі фігура з короною. Це уособлення атенського демосу, інакшими словами, алегорія політичної нації. Народ рівний богам. Демократія – божа справа.

Але знадобилося щось придумувати й передумувати з вельми кривавими наслідками ще понад 20 століть.

КАРІАТІДИ

Для них у музеї виділена окрема тераса.

Вони створювалися як служниці й довгий час були ними.

Але давно вже не ми дивимось на них, а вони своїми майже повністю стертими очима - на нас.

СТОЮ

Стою біля фрагменту надгробку з викарбуваним на ньому жіночим профілем.

В цього образу, створеного тисячі років тому, навіть невідомий  автор.

Але він зупинив мене, зупинив так, як жодний інший барельєф чи статуя.

Як назвати цю стелу?

Навіть не шедевром.

Визначення немає.

МУЗЕЙ АКРОПОЛЯ

Переповнений камінням, що говорить з тобою, світ за вікном сприймаєш як примару.

ЦИКАДИ

Дивно, наскільки непоказними є місця, де вершилася доля людства. Найважливіші пагорби в Атенах – Акрополіс і Пнікс.  Спека, цикади, щебінка, пил, прив’ялі деревця – все таке саме, як 2500 років тому. Але якщо на Акрополісі хоча б колони, то Пнікс – це кам’яна улоговина, а в ній кам’яна таки трибуна. Перша в світі трибуна першого в світі парламенту. Кілька широких сходинок, масивна брила нагорі для значущості. Так просто.

ДЗЬОБИ

Вулиця Філеліноп. На воротах викувані симетричні лебеді. В глибині двору за воротами намальовані голуби. Вони летять серед небесної блакиті вгору, до миру.

По верху воріт натягнено колючий дріт.

ПЕРСПЕКТИВНЕ

Гори зазирають у провулки.

СИНТАГМАТИЧНЕ

Площа Синтагма: є поліція, фонтани, пам’ятники, папуги, музика, черга на ковід-тест, пальми, автомобілі, парламент.

Головне відбувається опівдні біля парламенту – зміна караулу. Двоє евзонів симетрично, але по черзі оперують американськими гвинтівками M1 Гаранд. Евзони одягнені в білі панчохи, білі сорочки й білі спідниці з 400 складочками, в червоні шапочки з метровими чорними китицями, в чорні жилети з кольоровими нитками, в круглі з великими чорними помпонами підбиті 120 сталевими цвяхами й вагою 1500 грамів шкіряні черевики, якими вони розмірено й з відтяжкою цокають і шаркають по каменю. Рухи схожі на уповільнений складний танець. Смішний не танець – смішний суворий вусатий офіцер у абсолютно прозаїчному хакі, котрий оглядає порожні синьо-білі будки поруч із караульними.

Синтагма, як пише Барт, є комбінацією знаків, що припускає протяжність; ця протяжність лінійна і незворотна: два звуки не можуть бути вимовлені в одну й ту саму мить, а два евзони не можуть танцювати водночас.

МАХНО

Район Екзархія – осердя анархістів. Це кілька вулиць справа від Політехнічного університету. Університет на карантині, але крізь огорожу видна пам’ятна стела професурі і студентам, загиблим у Другій світовій, а ще, на траві, іржаві пом’яті ворота. Ті самі, які зніс танк, коли армія за наказом диктатора штурмувала Політехніку 17 листопада 1973. Тоді загинуло 24 студенти. Режим упав менш ніж через рік.

Всі стіни району під протестними графіті й плакатами. Епіцентр – трикутна площа Екзархія, на якій тусуються різновікові мрійники та безумці, а по периметру висять гасла грецькою на великих полотнищах. Поруч – сквот: суміш пабу, бібліотеки, книжкової крамниці і політичного клубу. Всередині – барна стійка, столики, стільці, в динаміках гримить ансамбль грецьких лівих скінгедів Bootstroke, що означає “Чоботом ударений”. Купую пива, роздивляюся. На стінах – картини революційних подій: Паризька Комуна, Курдистан, Барселона-1936 і елегантний чорно-білий Махно з тачанкою. Трохи в глибині – канапа, накрита спальним мішком, цілий мотоцикл, поруч кілька полиць, заставлених мотоциклетними шоломами. Для чого вони, намальовано на муралі навпроти: група молодих людей у шоломах, з закритими обличчями, недобрими очима і палицями приготувалася до бійки. В кутку притулилися чорно-червоні прапори в мішку. Древка в них такі, що можна просвітити не одного опонента. За столиками сидять кремезні бородаті чолов’яги. З одним завожу розмову. Звати Костас. Розказує мені про 1973-й. Про Україну й Махна знає. Парсуною привітний та зичливий. Цікаво, чи ходить туди, де треба дрини та шоломи.

ПАХОЩІ 

В Екзархії анархія прекрасно уживається зі сферою послуг. Специфіка місця відображена на табличках.  Ресторани “Палестина” й “Бунт”, кафе “Утопія”, паб “Дорога бітників”, бар  “Купи або помри”, музичний магазин “Миска шуму”, заклад Idea Fabrica з портретом Мао в інтер’єрі. Але я шукаю кафе 67.

У 1967, якщо ви вже так хочете, вийшли фільм Ґодара “Вік-енд” і трактат Ґі Дебора “Суспільство спектаклю”, без яких не сталося б того, що сталося у 1968. Цікаво, мені б тут набили пику за ренегата Ґодара, який так і не продав свою яхту?

“67” заснувала пані Леся. Енергійна, середніх років. Сварить греків за розніженість. Дає тирси в себе на районі. Має в меню правдивий борщ і пиріжки. Сама з Чернівецької області, а її бабуся з Тернопільщини. Використала для оформлення волохаті бабусині буковинські килими – таких я ще не бачив.

Сиджу в “67”  п’ю смолу, лікер “мастіка”. Леся каже, що дерева колись плакали через загибель мітичного богатиря, плакали лише на одному острові, тож лікер унікальний.

Коли я роблю перший ковток солодко-пахучих сліз, з’являється продавець благовонних паличок.

Ґі Дебор: ми живемо в суспільстві спектаклю.

Атени: спектакль – це ми.

І СОБАКА

Біля руїн під назвою Купель Вітрів тихо й сонячно. На порозі своєї крамниці курить сива красуня в білих шатах. Поруч проходить пані з високою чорною копицею на голові, в чорній футболці, кислотно-квітчастих лосинах, з квіткою в руці, яку вона, зупинившись, зі значущою посмішкою протягує перед собою, наче пропонуючи жертву невидимій сутності. На футболці напис англійською: “Сильні жінки медитують”. Йде далі, наприкінці вулиці знову зупиняється і знову протягує квітку – задобрює ще одного бога. Неподалік починає бити дзвін, поєднуючи серафима з сигаретою та німфу з квіткою в одне ціле.  

З сусіднього балкону на мене велично не звертає увагу білий волохатий пес.

ПРАВОСЛАВ’Я

Невеличка церква на пагорбі в кварталі Анафіотика. Сонце світить через верхнє вікно на олтар, урочисто й по-домашньому водночас. Під стелею висить пара кришталевих люстр, вінок сухого листя з табличкою 1821, на стіні хатній годинник-ходики й наївна картина з Марією, що тримає на руках уже дорослого Христа; давні темні образи сховані в сутінках. До панотця стоїть невеличка черга домогосподарок чи то на сповідь, чи то по дружню пораду. У дворі компанія сусідів з дітьми, лимонад на столах. Це точно православ’я?

MOTHEFUCKER

Наприкінці вулиці Анафора, над дверима сувенірної крамниці висить футболка з написом  Oedipus. Original mothefucker”.

І не заперечиш же.

НАПИСИ НА СТІНАХ ЕКЗАРХІЇ

Я прийшов сюди тільки щоб дістати травки

Я теж

Смерть Наркотики Врода

Люди, яким усе одно, чи сплять вони – коханці

Кохання і біткоїн переоцінені

Всі ми хочемо втекти

ПІДНІЖЖЯ

В останній день підіймаюся на пагорб одразу за Екзархією.

Виявляється, в Атенах немає жодного червоного даху, як у західних варварів. Місто на віддалі зливається в суцільний розсип білого й блискіток.

Наче колотий мармур.

Наче витесували статую або колону, настільки велику, що її навіть не видно, а тут лишилося трохи уламків.

МЕКСИКАНЕЦЬ

Пором менше ніж через годину. Порт на іншому кінці міста. Гарячково шукаю таксі. Мене підхоплює кебмен, що вже взяв двох, чоловіка й дружину.

Сивий, смаглявий, жвавий: “Ви не хвилюйтеся, цим людям по дорозі!”

Я не хвилююся. Зі мною в Європі не може статися нічого поганого, еге ж?

Доволі швидко, втім, на дні моєї біполярної душі згущується підозра, що цим двом зовсім не по дорозі, але яка розумная тому альтернатива?

Нарешті подружжя висаджено. Водій закриває дверцята. Питає:

- З якої ви країни?

- Україна.

- А-а-а! – з явним полегшенням протягує він і виймає пачку цигарок. Закурює, пропонує одну мені. Відмовляюся. Дає по газах.

Мчить на гоночній швидкості. Пролітає світлофори на червоний. Скаржиться:

- Ось якщо мене поліція злапає за проїзд на червоний, то заплачу 700 євро штрафу та на 2 місяці права заберуть! Гей, та все в порядку, вчасно приїдемо, what is your problem!

- Ви справжній ковбой з вестернів – констатую я не без захвату.

- Я не ковбой з вестернів – усміхається він. – Я мексиканець з вестернів.

У лівому вікні з темряви випливає мурал: велетенське обличчя, на якому сидить багаточленистий гібрид комахи й робота.

- А оце мюзик-гол, його до Олімпіади побудували – вказує мексиканець, присоромлюючи “Формулу-1”. – А це стадіон. На ньому “Панатінаїкос” грає. Ваш “Шахтар” теж сюди приїздив.

Мені чомусь розбирає регіт. Машина зупиняється. Море в 20 метрах.

- Ось – каже він. - Восьма тридцять п’ять. На п’ять хвилин пізніше, ніж обіцяв. Ну вже вибач.

Вибачаю.

У тексті використано дві цитати Ролана Барта

Дмитро ДЕСЯТЕРИК, «День», Атени — Київ, фото автора
Газета: 
Рубрика: