Думається, зворушлива легенда може належати не тільки до періоду, що передує першій, «офіційній», згадці Тернополя в письмових джерелах (1540 рік, коли польський король Сигізмунд I дав грамоту краківському магнату Яну Тарнавському на побудову фортеці в одній із місцевостей Теребовлянської волості) — не одного разу і не одне покоління тернопільчан пережили спустошення міста. І байдуже, яким строгим аргументом: чи «генетичною пам’яттю», чи «ментальністю», що відрізняє Східну Україну від Західної, пояснюється трепетне ставлення сьогоднішніх тернопільчан до свого міста. Однак «акуратність» одного з найзеленіших міст вітчизни (на одного жителя припадає близько 63 квадратних метрiв насаджень — для порівняння, у найвідоміших містах Європи ця цифра коливається близько 20-ти кв. м) — факт незаперечний. Принаймні, на столичних гостей, які прибули до Тернополя в рамках прес- туру і чергового Всеукраїнського фестивалю туристичних фільмів «Вітер мандрів», організованого Державною туристичною адміністрацією і Тернопільською обладміністрацією, вищезазначена акуратність і відсутність несподіваних та позбавлених смаку архітектурних поєднань (чим останнім часом, на жаль, славиться Київ) справило приємне враження. Цілком можливо, певну роль у цьому відіграла і схожість старих районів міста зі старими столичними: раз у раз виникало відчуття, що чергова вузька вуличка зараз поверне, наприклад, на київський Ярославів Вал — і вона справді туди повертала! Щоправда, у Тернополі він має назву вулиці Руської.
Між іншим, красу міста відзначив і один із відомих братів Джонсонів, косметику і побутову хімію яких знає, напевно, чимало співвітчизників. Причому відзначив ... жодного разу не будучи в місті. Виявляється, у Едварда є два захоплення для душі — скульптура і колекціонування листівок із краєвидами різних міст: тим із них, краєвиди яких запам’ятовуються особливо, Джонсон передає який- небудь свій витвір. Хтось привіз йому тернопільські листівки, і тепер Театральний сквер міста прикрашає джонсонівська скульптура.
Хоч, звичайно, — зважаючи на всю незвичність самого витвору і на повагу до пана Едварда, — не заради цього доцільно відвідати місто, а також максимально, уздовж і впоперек об’їхати область. До відвідин тернопільської землі автор — напевно, як і більшість середньостатистичних українців, — наївно вважав, що крім Карпат i Криму у рідній вітчизні більше нема на що подивитися. Про те, що це велика помилка, кажуть навіть факти: річки Збруч, Дністер, Нічлава та інші мають прекрасні каньйони, зручні для пішохідних маршрутів, — одного з найпопулярніших на Заході видів відпочинку. В області знаходяться одні з найбільших у світі карстових печер — основна з яких, печера «Оптимістична», займає перше місце за довжиною серед гіпсових (182 км) і друге — серед вапнякових. На Тернопільщині функціонує природний заповідник «Медобори» (про нього буде сказано пізніше), три регіональнi ландшафтнi парки, 117 ландшафтних лісових, ботанічних, зоологічних, орнітологічних, гідрологічних заповідникiв, 4 заповіднi урочища, 3 ботанічнi сади тощо — всього не злічити. Але й це не основне: безсумнівно, головним надбанням області є її історико-культурна спадщина — тут знаходяться понад три з половиною тисячі пам’ятників і зосереджена третина всіх замків і замкових споруд України.
Головне місто області зустріне оборонним замком (розташованим на березі величезного рукотворного озера), який кількаразово руйнували і відновлювали — після нападу турків у 1675 році, вогню Першої і Другої світових воєн будівлю відроджували на початку XIX століття і в 1951. Неподалік — церква Воздвиження Чесного Хреста, зведена на підмурку древнього храму в першій половині XVI століття. Крім цього, монументальна церква Різдва Христового, церква Успіння Пречистої Діви Марії, відроджена в 1991-му і безперечна окраса міста — величний греко-католицький кафедральний собор Непорочного Зачаття Діви Марії в стилі бароко з елементами рококо. У Тернополі сміються: «Кожній вулиці — свою церкву, кожній церкві — свою автобусну зупинку» — в області нараховується близько 43 релігійних громад. Проте відсутностi консенсусу — принаймні, на побіжний погляд приїжджого — не спостерігається. В одному з невеликих містечок було помiчено будівництво церковки в двох кроках від іншої: «Що робити, — зітхав місцевий голова, — греко-католики свою мають, а православні — ні. «Зайвих» грошей також нема, але будувати треба».
ЧИ ВАРТО СВЯТИНЯМ БОЯТИСЯ СЛОВА «СЕРВІС»?
Якщо вже йдеться про культові споруди, то варто пригадати про головне. Про те, що на Тернопільщині є відразу два могутні релігійнi центри: православний — Золотопочаївська Лавра на Кременецькій землі і католицький — в селі Зарваниця. Золоті куполи Почаєва видно здалеку і з будь-якої точки: на горі, де розташована Лавра, явилася колись ченцям Божа Матір, залишивши на скелі слід від своєї стопи. Її явлення спостерігалося після цього ще кілька разів — коли потрібно було відвести біду від цієї землі. Сьогодні прикластися до цілющої стопи, чудотворної ікони і мощів преподобного Іова Почаївського приїжджають тисячі паломників, навіть із Сибіру. Іконостас подарував Лаврі цар Олександр II, мозаїку Троїцького собору в древньоруському стилі виконав Рерiх.
Безумовно, і через десятки років потоки віруючих, які прибувають до Лаври, не зменшаться. Та якби туристичній складовій тут приділяли належну увагу, це принесло б очевидну користь — насамперед, самій святині, яка змогла б повністю себе утримувати. І якщо для паломників передбачено невеликий готель з їдальнею, то до послуг більш «перебірливого» туриста, констатує місцева влада, — лише декілька кафе і напіврозвалений готель: на даний момент у наявності лише план дій, як зустріти усіх охочих.
У Зарваниці, яку, як мовить легенда, також освячено Божою Матір’ю і де зберігається ще одна чудотворна ікона, справи йдуть дещо краще. Тут, поруч із уже збудованим Собором Зарваницької Матері Божої, планується повністю відновити храмовий комплекс. Невтомні греко-католики, судячи з усього, не бояться слова «сервіс»: буде збудовано будинок для гостей, де передбачається високий рівень обслуговування, відновлено Хресну дорогу (об’єкт відвідин великої кількості паломників) і побудовано підземний перехід до собору. Завдяки служителям греко-католицької церкви у селі розкинулося Співоче поле, де відбуваються святкові дійства. На жаль, і тут не без проблем: село досі має про газифікацію теоретичні знання...
...З деяких часів з’явився в Зарваниці й несподіваний «вихованець». Прибився в дорозі до паломників, прийшов до храму, i так при ньому і залишився. «Вже скільки проганяли —однаково назад приходить», — ласкаво посміхається місцевий священик. Очевидно, сходження святого духу — воно й чотириногим не чуже. Принаймні, мудрі очі зарваницького вихованця — старого шотландського коллі — говорять, що знає він про це більше, ніж окремі двоногі...
ЗАГАДКА НА ІМ’Я БОНА
Символом старовинного Кременця, дата заснування якого до цього часу залишається предметом полеміки, є фортеця на горі Боні. Деякі дослідники стверджують, що назва гори, а також назва замку походить від імені королеви Бони. Хоч за даними «The 1911 Edition Encylclopedia», саму кременецьку фортецю було побудовано в дохристиянський період приблизно в VIII-IX століттях, розповіла екскурсовод туристичної фірми «Оксамит-КЛ» Аделіна Кончина. Свідченням останнього є і легенда про Ірву, дочку старійшини племені дулібів. У «Повісті минулих літ» говориться, що «...обри воювали проти слов’ян і... дулібів, які [також] були слов’янами і насильство вони чинили жінкам дулібським». Одного разу обри обложили місто, що знаходилося на горі, де нині стоїть фортеця, але на приступ не йшли. Наступного дня у ворота стукали беззбройні посли- свати від ватажка обрів: якщо віддасть Старійшина дочку свою йому в дружини, то не чіпатимуть обри міста і підуть далі з миром. Подали свати Ірві небаченої краси хустку — та піднатужилася і навпіл розірвала її. «Якщо станеться диво і хустка зростеться, тоді піду за ватажка обрів», — сказала Ірва. Рано-вранці розпочалася битва. Безстрашно билися воїни-дуліби, а між ними — Ірва. Впав Старійшина, а за ним загинули останні сміливці — тільки Ірва стримує ворогів. І замість неволі вибрала Ірва смерть — пробила собі дорогу до високого виступу і кинулася в провалля. Сьогодні під горою біжить струмок «Ірвині сльози», який несе свої води до ріки Ікви. Хоч подібною романтичною легендою про дівчину, яка не побажала стати дружиною ворога і вибрала смерть, овіяна не одна скеля на гористій Тернопільщині.
А перша згадка про Кременць зустрічається в польських енциклопедичних словниках у 1064. Але польські дослідники М. Бєлінський і Т. Липинський у своїх роботах вказували на відсутність відомостей про заснування Кременецького замку.
Походження назви кременецької гори, зі слів екскурсовода, цілком може бути пов’язане з відомим литовським родом Гедиміна, адже Галицько- Волинське князівство 1340 року перейшло під владу Великого князівства Литовського. 4 квітня 1536 року Сигізмунд I Старий із роду Гедимінів, король польський і великий князь литовський передає Кременецький замок із селами дружині Боні, якими королева і володіє протягом 1536—1556 років.
Фігура королеви Бони у народних переказах і легендах оповита ореолом підступництва і жорстокості. Як відомо з історії, італійка Бона, яка об’єднала навколо себе інтриганів, була родичкою імператора Священної Римської Імперії Максиміліана I з роду Габсбургів, дочкою міланського дука Сфорца. Усі зусилля Бони були спрямовані на зміцнення династії Ягелонів у Європі та боротьбу проти Габсбургів і Гогенцоллернів. Королева прагнула зібрати для своєї династії величезне багатство і для досягнення цієї мети не нехтувала нічим. Це стосувалося і кременецьких земель — для місцевого люду були запроваджені значні побори.
Існує народна легенда, яка свідчить, що за наказом королеви Бони було прокладено шкіряний міст від кременецької замкової гори над проваллям, яким вона щодня прогулювалася. Якось міст обірвався, і поки вона падала, пристрасно молилася. Дивом залишившись живою, у вдячність за свій порятунок, побудувала в Кременці під замковою горою католицький францисканський монастир. Його архітектурний комплекс має у своєму складі келії, які примикають до костелу, побудованого в готико-ренесансному стилі. У середині XVIII століття костел було розширено бічними нефами і притвором. Надвірну дзвіницю (XVIII століття) перебудував у стилі бароко архітектор Павло Гижицький. У 1832 році костел знову освячений у православний Миколаївський собор, який сьогодні є діючим і належить Московському Патріархату.
Але в Кременець королева Бона, швидше за все, навіть не приїжджала, принаймні таких свідчень у польських виданнях того часу немає. Якби описана народною легендою подія мала місце, то це сталося б у 1539 році — як свідчать архіви, саме тоді за розпорядженням королеви Бони було розпочато будівництво монастиря. Хоч запитання, чи має образ королеви безпосереднє відношення до гори, увінчаної руїнами замку, залишається відкритим. Хоч що б там казали, але й без того привабливому об’єкту романтична легенда, безсумнівно, додає шарму.
...А ДІРКУ В СТІНІ МИ ЗАКРИЄМО КАРТИНОЮ
«Оригінальність задуму, сміливість рішення і витонченість пропорцій, — так характеризує «Історія українського мистецтва» ратушу XVIII століття, що височіє у маленькому містечку Бучач, заснованому в XIII або XIV столітті. Чіткі архітектурні форми ратуші поєднуються з вишуканими формами пізнього бароко. Образи кам’яних скульптур і горельєфів, створені відомим галицьким скульптором Іоанном Пiнзелем (його роботи також прикрашають кілька споруд у Львові — собор Св. Юра — та містах Галичини), почерпнуті з античної міфології та Біблії. На жаль, багато якi з 14 фігур загинули наприкінці XIX століття, а частину з них знищено в середині 50-х. Та й сьогодні, судячи з усього, ратуші не приділяють належної уваги — добряче запущена будівля явно зачекалася свого реставратора і коштів на подібні роботи. Величний монастир отців Василіан (чернечий орден, який жив за правилами, створеними ще в IV столітті), навпаки, привертає увагу доглянутістю — з 1992 року тут проводять ремонтно-реставраційні роботи. Заслуговує на увагу Церква Святого Миколая — найстаріша культова споруда міста та Церква Покрови Святої Богородиці — остання робота архітектора Бернарда Меретіна і скульптора Iоанна Георгiя Пiнзеля. Замкову гору Бучача прикрашають руїни однієї з шести відомих фортець Галичини, побудованої на місці стародавнього городища в XIII столітті.
На жаль, є у бучацьких визначних пам’яток і нерадісне призначення: привертаючи увагу до своєї архітектури, відповідно, відволікають її від деяких міських пейзажів. Відвідини цього славного містечка черговий раз підтвердило: проблема розвитку малих міст держави перестане бути замкненим колом лише в одному випадку — якщо концепція вищезгаданого розвитку нарешті промине стадію багаторічної декларації і наповниться конкретною діяльністю, підкріпленою відповідними коштами. Адже для того, щоб їхати милуватися черговими визначними пам’ятками за відсутності в їхньому «ареалі» навіть натяку на сервіс, треба бути дуже завзятим і дуже невибагливим туристом.
У ГОСТІ ДО КНЯЗІВ ЗБАРАЗЬКИХ
«Iзюминка» старовинного Збаража — середньовічний замок, що височіє над містом: оборонна споруда, яка прийшла на зміну зруйнованим фортецям. Будівництво замку здійснене з ініціативи останніх представників роду Збаразьких — братів Юрія і Христофора, синів кременецького старости Януша Збаразького. Відомо, що брати були особистостями вельми, як нині прийнято говорити, «просунутими» для свого часу. Багатство батька, а також суперництво за пальму першості з князями Острозькими, очевидно, наштовхнуло Януша на думку дати синам європейську освіту. Христофор і Юрій вступають до Краковського, а потім і до Падуанського університетів, цікавляться будівельною інженерією у Нідерландах, слухають лекції знаменитого Юстуса Ліпсiуса (учня Еразма Роттердамського), дружать із Галілео Галілеєм. Так що, на думку істориків, завдяки братам ідеї Відродження доходили до України оперативно.
Перебуваючи у Венеції в 1612 році, Христофор знайомиться з видатним італійським архітектором Вінченцо Скамоцці та, ймовірно, тоді ж замовляє йому проект замку — принаймні, про це свідчить історія, у книзі Скамоцці «Ідея загальної архітектури» ім’я замовника Христофора Збаразького є. Хоча замок не будували виключно за кресленнями венеціанського майстра. Історія його добудов не менш складна, ніж інша історія — його господарів, завойовників і гостей. Досить сказати, що із замком пов’язані імена князів Вишневецьких, Богдана Хмельницького і Максима Кривоноса, Івана Мазепи і Петра Першого, магнатів Потоцьких. Замок сьогодні — повністю відреставрована цілісна будова, де розмістилися експозиції «Археологія й етнографія краю», «Історія архітектури Збаража»; відведено приміщення для організації періодичних виставок, відкрито для огляду підземелля. І, безсумнівно, ресторан «Легенда» — автор ідеї створити тут подібний заклад заслуговує на медаль. Покуштувати їжу (зазначмо, відмінну!) у вишуканому середньовічному інтер’єрі кам’яної фортеці — це вам не в «попсовий» «Макдональдс» піти.
ПРО КОРИСТЬ ПИВА
Історико-архітектурні та природні визначні пам’ятки Тернопільщини давно вже заслуговують на «увічнення» в пухкому томику путівника. Спробувати стисло описати хоч би деякі з них у газетних рамках — справа безнадійна. А тому хотілося б від їжі для душі і розуму перейти до опису місця, де насамперед приділяють увагу тілу. А саме — села Конопківки, яке завдяки надзвичайно вдалому поєднанню природних чинників ще 200 років тому було відоме східно-галицькій знаті як бальнеологічний курорт. Сьогодні тут розташований санаторій «Медобори», в якому допомагають впоратися з такими недугами, як захворювання серцево-судинної, центральної нервової і легеневої систем, опорно-рухового апарату, шлунково-кишкового тракту, хвороби кісток і шкіри, ендокринологічні та гінекологічні захворювання. Головний місцевий «медикамент» — сірководнева, натрій- хлоридна і сульфатно-гідрокарбонатна води. Їх приймають всередину, в них плавають, приймають ванни, роблять масажі. Час, вільний від процедур, можна провести на танцювальному або спортивному майданчику, влітку — покупатися або половити рибу. До послуг — грязьові процедури, кабінети лазерної, магніто , рефлексо-, фізіотерапії,стоматологічний, зубопротезний і масажний кабінети тощо. Не кажучи вже про нетрадиційні терапії: незліченні арома- апі- (лікування продуктами бджільництва), спелео-, фітолікування і — що найбільше зігріло душу автору як великому пиволюбу — пивотерапія. Лікувальні властивості хмільного напою відомі давно, і стара формула «все добре, що в міру», всупереч недовіри окремих завзятих непитущих до методу, не підводить і в цьому випадку. Тим більше, що пиво, яке використовують у лікуванні, — «живе»: воно не пройшло процеса фільтрації і термообробки, а тому зберігає всі корисні якості. Добре, що з постачальником «терапевтичного засобу» проблем не існує — неподалік, у селі Микулинці, розташована одна з найстаріших пивоварень в Україні — «Бровар», що відкрилася ще за часів Зиґмунда III наприкiнцi XVI століття. Зі старого тут тільки традиції: незважаючи на невелику потужність заводу, одне з найбільш передових господарств працює на сучасному німецькому обладнанні й продовжує перетворення. І пов’язані з цим плани збільшити обсяги виробництва з 1,2 до 2,5 млн. декалітрів на рік дають право сподіватися на те, що рано чи пізно одна з найхарактерніших пивних марок держави нарешті дійде до столиці — поки високоякісним напоєм мають можливість насолоджуватися лише західні регіони.
«РІЧ У СОБІ»... ПОКИ ЩО?
Під час прес-туру хтось із представників гостинної сторони продемонстрував польське видання — перелік історико-архітектурних об’єктів Західної України (і, зокрема, Тернопільщини), які найбільше заслуговують на увагу туриста. Польського туриста, який їде до регіону наочно вивчати віхи своєї історії з допомогою польських фірм. Цей приклад говорить про наступне. Через те, що на самій Тернопільщині туристична інфраструктура не розвинена, місцеві бюджети, по-перше, недоотримують пристойні кошти; по-друге, — образно кажучи, займаються лагодженням доріг після туристичних автобусів «ззовні». Сам регіон за роки незалежності випустити хоч би один путівник так і не спромігся, тоді як, по-хорошому, подібні видання повинні з’являтися щорічно.
Судячи з усього, в українських реаліях «потенціал» — погане слово. Маючи приголомшливі можливості стати могутнім центром релігійного, історичного, водного, пішохідного, спелео- і спортивного туризму (на Тернопільщині є комплекс трамплінів і санна траса міжнародного рівня), регіон продовжує залишатися, так би мовити, «річчю в собі». Затвердженій ще 1997 року програмі розвитку туризму в області до 2005 року перешкодили реалізуватися різні «дестабілізуючі чинники в економіці», а з нею пішли нанівець ідеї побудувати цілу «серію» різноманітних установ з сервісного обслуговування туристів.
Проте, як відзначає місцева влада, результати роботи турфірм за 2000 рік уже вселяють оптимізм завдяки тому, що облдержадміністрація почала контролювати діяльність туристичних підприємств, приділяти більше уваги питанням роботи з прийому туристів і рекламно-інформаційній діяльності. У головному місті регіону на даний момент проводять активну роботу з перетворення двох готелів, «Галичини» і «Тернополя», на «тризіркові»: зміниться «начинка» номерів, з’явиться власна котельня (точніше, в «Галичині» вже з’явилася), запрацюють бізнес-центри і розважальні комплекси. У планах — на вже згадуваному рукотворному озері (в районі обох готелів) побудувати аква-парк. Крім того, наприкінці минулого року представники тернопільської влади, обласної асоціації розвитку туризму і деякі українські депутати підписали Меморандум про спільні дії, який передбачає приділення уваги туристичній галузі як стратегічній.
Тільки б не втрутилися чергові «дестабілізуючі чинники в економіці»...
