Завдяки Українській православній церкві намразом із українськими паломниками вдалося побувати на Святій землі.
Сюди прагне серце кожного християнина. ДоЄрусалима і Галілеї. Ступити на ту бруківку,якою дві тисячі років тому ступав Христос. Тимбільш це важливо для українців, розсіяних по цілому світу, для яких — і в тому ми переконалися — церква стала головним об’єднуючим началом і духовним осердям на просторах від Аргентини до Камчатки. У першу чергу — завдяки церкві українцям вдавалося століттями зберігатисвою ідентичність на чужині.
VIA DOLOROSA
Стара українська традиція: раніше навколо церкви ставили дванадцять хрестів, із зображенням так званих дванадцяти станцій, — дванадцяти зупинок Христа на дорозі до страти. Так прочани уявляли собі Хресний Шлях.
Зовсім інакше виглядає справжня «Дорога скорботи», так перекладається «Via Dolorosa». Починається вона біля Левових воріт Єрусалима, через які вели зрадженого Іудою Ісуса в місто на суд.
Справжня скорботна дорога — вузенька вуличка, закута в світло-жовтий камінь. Уява малювала нам заповідний провулок, на якому панує, так би мовити, музейна тиша. Натоміть, пілігримові доводиться пробиратися через галас і тисняву, торгівців, що ловлять кожен погляд на свій товар, і відшукувати на стіні круглі бронзові таблички з назвами «станцій» — так тут називають пам’ятні зупинки на дорозі Христа. Ось мусульманська школа — тут була фортеця, де Пилат судив Христа, а тут у надрах звичайного єрусалимського будинку була темниця Христова. А на цьому перехресті збереглися залишки іще римської бруківки, тут Спаситель уперше впав під вагою Хреста, а тут, просто у приміщенні російської місії нижче рівня землі на кілька метрів — Судні ворота, через які виводили страчених на Голгофу. Ближче до Голгофи, вулиця перетворюється на коридор зі стрільчатим склепінням, але вражає інше — вся ця вуличка перетворена на суцільний базар, де араби у незліченних крамничках продають наперемішку сандалі, дерев’яні хрестики на вагу, ікони і фрукти. Нарешті, неодноразово заблукавши, виходимо в тиху безлюдну вуличку із якої відкривається вид на куполи храму. Після тисняви, з якої ми вирвались, така тиша видається особливо урочистою.
ХРАМ ВОСКРЕСІННЯ
Властиво, ми більше знаємо його під назвою Храму гроба Господнього. До нього ми потрапляємо через ефіопський монастир, що розмішений просто на даху храму, пройшовши через дві церкви нарешті потрапляємо до храмового двору. Зауважимо, що століттями різні християнські конфесії намагалися бути якомога ближче до храму: католики, греки, вірмени, копти, і земля навколо гробу Господнього рахується навіть не на сантиметри, а на міліметри. Та й хаотичні дахи звичайних міських будиночків горнуться до храму просто впритул. Десятки мов і сотні туристів — усе перемішане, але при тому немає метушні. Люди сидять на сходах на залишках колон, адже храм колись був набагато більший за теперішній. Кожен намагається побути на самоті з собою, не зважаючи на нові й нові потоки туристів. І суєта відступає.
ГРОБ ГОСПОДНІЙ
Особливе, сакральне відчуття виникає, коли ідеш тими самими єрусалимськими вуличками вночі. Сьогодні у Храмі гроба Господнього буде нічна відправа. Прочани моляться і чекають, коли відкриють храмове подвір’я. Опівночі потрапляємо до храму. Ледь освітлений, величний, тепер він відкрився у своїй правдивій величі.
Заходимо до середини, де свічі й лампади створюють урочисту напівтемряву. Тут усе поруч. Просто біля входу — камінь помазання, де тіло Ісусове, зняте з Хреста вмащували оліями перед покладанням у труну. Вузенькі сходи праворуч ведуть на Голгофу. Скелю просто вмуровано у храм. А ліворуч, обнесена середньовічною ротондою і накрита гігантським куполом — головна святиня християнства — кувуклія, або, властиво, сам гроб Господній. Та сама поховальна печера, в яку було покладено тіло Христове і де сталося чудо воскресіння. Колись це була підземна печера, але багато століть тому каміння навколо неї обтесали, і тепер ця печера на поверхні, вбудована у капличку. Сьогодні тут править службу предстоятель Української православної церкви блаженніший Володимир разом із Грецькою православною патріархією. Грецький спів переплітається під склепінням зі слов’янською молитвою. Кульмінацією служби стає сповідь прочан на Голгофі та причастя святими дарами, освяченими на престолі біля гробу Господнього, де і сталося воскресіння.
ЄРУСАЛИМ
З раннього ранку вже починає кипіти життя, як у старому, так і в новому місті. Взагалі старе місто розділене на кілька частин: мусульманську, іудейську, причому мусульманський сектор набагато більший. А зустріти можна представників усіх народів. Вірмени, італійці, греки, навіть японці й індуси. Тисячоліттями різні народи приходили сюди з війною і миром. Вавилоняни, римляни, араби, хрестоносці — усі вони одночасно руйнували й будували вічне місто. І ці руїни й будови тисячоліттями нашаровувалися, створюючи неповторний багатошаровий котел культур і національностей, що й досі продовжує кипіти.
САД ГЕФСИМАНСЬКИЙ
Швидше за все, таким був Єрусалим і за часів Христа. Тому місцем для роздумів, усамітнення і молитви Ісус обрав Масличну гору. Чому Маслична? Через те, що на її схилах були оливкові сади, в затінку яких і любив сидіти Христос та його учні. Саме тут зберігся Сад Гефсиманський, де молився Ісус у ніч зради. Наша уява малювала тінистий прохолодний сад із великими деревами, а насправді це хоч і дбайливо доглянутий, але невеличкий клаптик випаленої землі, з низенькими оливковими дере вами. Ті, що з товстим вузлуватим стовбуром, швидше за все й були свідками тої драматичної ночі понад дві тисячі років тому. Адже оливкові дерева живуть надзвичайно довго, і коли основний стовбур відмирає, молоді пагони обплутують його, продовжуючи життя дерева.
МАСЛИЧНА ГОРА
А ще з Масличної гори відкривається найліпший краєвид на весь Єрусалим. Просто перед нами — Храмова гора. Сьогодні вона належить мусульманам і є однією з чотирьох найбільших святинь. Адже з того місця, яке накрите золотим куполом, вознісся на небо Мухамед. Біля підніжжя цієї гори — залишки стін храму Соломона, Стіна Плачу. Поодаль — сірі куполи Храму гробу Господнього. Цією панорамою можна милуватися годинами, але робити це слід після того, як побуваєте в самому місці, і ця панорама не буде здаватися вам позбавленою життя — за нею ви будете відчувати невгамовний характер і пульсуючий нерв цього вічного міста.
