Кобленц (нім. Coblenz, від лат. Confluentes — «що зливаються») — місто на заході Німеччини, третє за кількістю населення у федеральній землі Рейнланд-Пфальц (106 тис. осіб за даними на 2006 рік).
Розповісти про Кобленц я попросив свого давнього приятеля і земляка (народився і виріс у Дніпропетровську), публіциста, поета Артура Фредекінда.
ШИРОТА СВІТУ
— З чого почалася твоя історія в Кобленці?
— З першої прогулянки 1990 року. Ми йшли через міст Балдуїна до центру міста і тільки перейшли Мозель, як побачили повій, які стоять на вулиці! Уперше в житті! А ще — різнобарвність була унікальною... І запахи — якихось хімічних засобів, якими пахли чисті вікна, тротуари, будинки... Люди...
— Яким ти був тоді?
— Дуже мало знав про світ, хоча був вже вдруге у Західній Німеччині. Був увесь у надіях, вірив у швидкий крах СРСР (чекав його десь 2003-го), мотався тоді між Ригою, Києвом і Дніпропетровськом у справах РУХу. Крім того — одружувався, був цілком щасливий тоді.
— Чи легко було тобі вжитися в місто?
— Не можу сказати, щоб я вжився, хоча намагався ще 2001-го, коли приїжджав до керівника єврейської громади. Був буквально посланий...
— Чому?
— Він складна людина, пережив Освенцім, німецький єврей. Його лінія — «євреям місце тільки в Ізраїлі, а ви — росіяни, євреями лише прикидаєтеся». Згоден із ним багато в чому. А вже коли я тікав із України 2007-го (коли Ющенко, грубо кажучи, заривав Помаранчеву революцію), багато було складнощів, але матеріальні проблеми місто допомогло розв’язати: квартира, предмети побуту, забезпечення продуктами... Досить швидко тоді знайшов роботу в «Новій рейнській газеті», домігся курсів німецької мови, був знайомий із багатьма іноземцями тут. Широта світу радувала.
— Що ще Кобленц дав тобі?
— Дуже багато! Реальний погляд на світ і Європу. Вміння рахувати гроші, економити, раціональний підхід до роботи, до життя. Тверезість у всьому. Позбавив від багатьох ілюзій як з приводу ЄС, так і з приводу України. Особливо — України.
— У чому полягало твоє розчарування?
— Багато хто бував у мене в гостях, але мало розуміли, і скільки я їм не пояснював, якось не приймали просту істину — кожна людина має право на життя і свободу по праву народження. І країна зобов’язана про його права піклуватися. А інше — його справа. В Україні погляд такий — людина винна всьому і всім. Якійсь абстрактній «батьківщині», пробачте...
РЕЛЬЄФ
— У яких місцях у цьому місті ти любиш бувати до цього часу?
— Завжди приємно йти через міст Балдуїна — видно панораму старого міста. І різномовний люд бреде мостом. Їхати на велосипеді в парку Вікторії (там студенти валяються на траві, тихий Рейн, качки, лебеді). За містом — де гори, виноградники, доріжки уздовж Мозеля. Увечері в центрі, коли тепло, різномовна публіка, доброзичливість, романтизм старих будинків, а вдень завжди приємно просто пройтися вулицею, всі дуже доброзичливі. До цього часу дивує.
«НІМЕЦЬКИЙ КУТ», УТВОРЕНИЙ У МІСЦІ, ДЕ ВПАДАЄ МОЗЕЛЬ У РЕЙН, — НАЙВІДОМІШИЙ КРАЄВИД КОБЛЕНЦА
— Ти вже згадав про гори. Яка в цілому геометрія міста?
— Якщо піднятися на канатній дорозі в Еренбрайтштайн (фортеця, побудована за часів Наполеона), то звідти видно практично весь Кобленць, ще й із сусідніми містечками. У Німеччині містечка фактично переходять одне в інше, висока щільність населення. Подобається назва одного, що неподалік, — Сан-Себастьян, часто в ньому бував... Так от: поруч є гори, вдалині видно навіть вимерлі вулкани. А по горизонталі головний орієнтир — Мозель, що впадає в Рейн і створює відомий Дойчес-Ек — Німецький кут. Саме місто невелике, можливо, нагадує Чернівці, але значно зручніше і без єдиного сліду совєтчини.
— До речі, якщо говорити про історію, це місто більше німецьке чи французьке?
— Звичайно, німецьке! Інша справа, що на старому кладовищі є дуже доглянуті могили французьких солдатів (окупантів часів Наполеона). І пам’ятник стоїть. Французьку мову можна почути на набережній там, де туристи з Франції або Бельгії. Але англійської мови значно більше і японської. Проте в нинішньому європейському житті — це майже один простір. Я знаю одного галериста — єврей із Франції, живе тут дуже давно, — так він говорить з акцентом, але ж він більше спілкується англійською. Слід сказати, що німецькомовність переходить і на Францію — Страсбург теж говорить німецькою, а в селах сусіднього Ельзаса тим більше. Повторюся, із іноземних мов у Кобленці все-таки популярніша англійська.
— Взагалі у Кобленца багата історія ще з античності. Як з нею обходяться?
— Багато зроблено для того, щоб сліди всіх епох були помітні. Недалеко від міста є залишки римських стін, театрів, у Боппарті, наприклад, у давньоримському амфітеатрі навіть вистави влаштовуються влітку. Також дуже сильний слід католицького середньовіччя. Адже тоді містом і землями довкола володіла Церква. Вплив католиків і зараз сильний, це, безумовно, жива й активна Церква. Щотижня єпископ Рейнланд-Пфальца пише колонку в місцевій газеті про насущні проблеми, досить-таки ліберальну колонку... Сліди Реформації — в сучасному житті, тут і євангелісти, й інші протестанти. Дуже шановані Свідки Єгови (вони єдині чинили опір нацизму відкрито). Є дві мечеті, одна — турецька, інша — пакистанська, причому пакистанці ліберальнішого напряму. Зараз вже третя з’явилася — здається, араби, хочу днями зайти подивитися. Звісно, синагога. Архітектура і дні Пруссії перетворюються на жартівливі карнавали. Здебільшого прусів недолюблюють до цього часу, але більше жартома...
ЕРЕНБРАЙТШТАЙН — ФОРТЕЦЯ, ПОБУДОВАНА ЗА ЧАСІВ НАПОЛЕОНА
Звичайно — період нацизму. Це окрема і безкінечна тема. Відомі «Камені спотикання», ними всіяна бруківка міста («Камені спотикання» — меморіальний проект німецького художника Гюнтера Демніга, присвячений жертвам нацизму; являють собою кубічні бетонні камені з стороною 10 см, оковані листами латуні з висіченим ім’ям, роком народження, роком і місцем смерті людини, вбудовані у бруківку або тротуари перед колишніми будинками жертв. — Д.Д.). Окрім цього — пам’ятник усім загиблим, пам’ятник рома-сінті (циганам), єврейське кладовище. Теж окрема тема — у прирейнських місцях єврейські кладовища переважно збереглися. Могили від 1250 року до 1942-го... Дуже багато нагадувань про нацизм і війну. Безумовно, суворих і бездоганно засуджуючих. Жодних танків і гармат у якості пам’ятників у Європі уявити собі неможливо. Навіть у Франції, де гармати Наполеона — усюди! Жартую... В повітрі Кобленца багато Європи. Італійські, голландські, французькі, бельгійські прапори — на судах, ресторанах, магазинах. Звісно, багато і прапорів США, які зробили величезний внесок як до звільнення цих земель, так і у створення тут ринково-демократичних умов і денацифікації.
— Отже, місто не Європи, але світу.
— Крім того — місто-побратим багатьох інших міст у Європі та поза нею. На жаль, не знаю всіх, але точно знаю, і це приємно — Петах-Тікви в Ізраїлі. Делегації приїжджають часто, музиканти, художники. Про обмін товарами я не говорю — з усього світу і що завгодно. За останні три роки збільшився приплив іноземців. Їх — третина міста, тобто саме тих, хто, як я, зберігають старе громадянство і не беруть німецького.
— Логічно продовжити таким питанням: на яке місто — можливо, навіть українське — Кобленц тобі здається схожим і чому?
— Повторюся, таким містом могли б бути Чернівці, але... Німецької архітектури багато, приналежність до різних країн (Кобленц був і церковним володінням, і французьким, і прусським, і Рейнських князівств, і Пфальца). Проте, наскільки я пам’ятаю (і тут є знайомі з Чернівців), Чернівці перетворено на радянську провінцію, причому за роки незалежності вона стала суворіша, бідніша — на жаль. Не знаю чому. Це мене самого мучить. Але порівнювати неможливо. Навіть не тільки інфраструктуру чи багатство, чи багатоголосся. Психологія людей інша. У Кобленці живуть. Насолоджуються. Працюють або не працюють. У Чернівцях — виживають. Навіть депутати. Ось нещодавно був в Україні, у Львові. Й одразу помітно...
ШОРСТКОСТІ
— А що тобі тут не подобається?
— Гм... Провінційність. Часто — дуже німецька або ще — пфальцівська. «Ми — центр Європи, і до нас усі їдуть». Консервативність. Є навіть старокатолики. Антиамериканізм серед молоді. Становище в єврейській громаді — у нас майже тисяча членів, але сили або йдуть на боротьбу з керівником (а він «свята корова» міста), або на плітки, на концерти російської музики. Відсутність репортажів у ЗМІ про госпіталь, де лікують поранених солдатів із Афгану, американських теж. Про це мовчать. Не знаю чому, можливо, бояться терактів, оскільки спроби були. Лякає — оптимістичний підхід з будь-якого приводу, нескінченно захоплений. Така гра. Безглуздо виглядає. Ну і звичайно — відсутність українських посиденьок. На Дні Чорнобиля за всі сім років лише я один приходив із українським прапором. У єврейській громаді — мінімум половина з України і найчастіше сім’ї змішані. Тобто — хоча б один українка або українець. Є й інші українці. Але їх начебто й нема; поговорити українською у місті немає з ким. Хоча є один ресторанчик, де готують борщ і говорять російською... Є декілька російських магазинів, там працюють люди з України, але якщо й заговорять українською, то з тим характерно-єврейським виразом обличчя (початку ХХ ст., принижено-благаючим), мовляв — «ну, ми ж з вами розуміємо, не для всіх...»
— Які люди тут живуть? Які міські типажі ти можеш назвати?
— Типовий німецький бюргер. Найчастіше живе сам або сама. Тихий, усміхнений завжди, але нудний, розмірений. Водночас, як я вже сказав, третина міста — іноземного походження. Зараз впадають в очі болгари, румуни. Африканців усе більше. Ще — люди дуже часто переїжджають і в самому місті, і в інші місця. Те, що називалося в Союзі «текучість кадрів».
— Як тут пишеться?
— Як завжди в еміграції: дуже важко. Особливо, коли живеш все довше і довше тут, а справи на батьківщині залишаються колишніми. Це вбиває. Проблема ще в тому, що поділитися практично немає з ким. Хоча є інтелігентні люди, але темою України цікавляться настільки нечасто що це неможливо собі уявити. Навіть ті, хто з Союзу (а то й із України) — живуть більше життям Росії. Або Німеччини.
— Ти — літератор, але чи опинявся ти в цьому місті в ситуації, коли сам відчував себе персонажем, героєм твору, який створює місто як якийсь усемогутній автор?
— Майже щодня — Франца Кафки. Німецька бюрократія незмінна, принципова, часто абсурдна у всьому. Навіть коли ми з другом-американцем брали машину напрокат, варто було нам сказати, що, можливо, поїдемо до Голландії (що очевидно — вона ж поруч), як потрібно було заповнити купу паперів і ціна підскочила мало не вдвічі. В інших місцях Європи подібного менше. Але і допомога менша, і соціальні пільги.
ВЕЛОСИПЕД
— Із ким або з чим ти порівняв би Кобленц?
— Музично дуже нагадує Зігфріда Ленца — жартую (Зігфрід Ленц — німецький письменник, новеліст, драматург. — Д.Д.). «Місто майстрів» — був такий славний фільм (радянський фільм-казка, 1965 р. — Д.Д.). Місто гір, вод і велосипедів. Ось, можливо, з дуже старим, але міцним і надійним велосипедом.
Фото надані автором
