Сьогодні мало кого здивуєш закордонною мандрівкою. Погодьтеся, коли ви купуєте авіаквиток до Іспанії чи Таїланду, ніхто й не подумає запитати вас, навіщо туди їхати. Все й так зрозуміло, Європа — твердиня культури і добробуту, Азія — екзотика і смачна кухня, Африка — ол-інклюзів із морем, Америка — мрія і далеке заокеання. А от що з Україною? Як реагують ваші знайомі на подорожі рідною країною? Кепсько, правда?
Якщо я запланувала поїздку степами Херсонської області — мене жалітимуть. Якщо поїду в Карпати — вважатимуть, що на пристойніший відпочинок я просто не маю коштів. А якщо раптом надумаю шукати покинуту церкву ХVІ століття на Тернопільщині, краще взагалі мовчати. Агов, дівчино! Тобі нічим зайнятись чи, може, позичити гроші на Туреччину? Найкраща реакція, на яку я можу сподіватися, коли всерйоз говорю про подорожі Україною, виглядає як палка промова про кепську якість вітчизняних доріг і огидний сервіс.
Отже, щоб зменшити кількість непорозумінь, я завжди хочу тихенько сказати таке. За свої 24 роки я відвідала рівно тридцять країн і вільно почуваю себе в будь-якій європейській столиці. Я спілкуюсь англійською і, як всі, виставляю лайкабельні красиві фото Рима в своїх соцмережах. Але мені до душі вивчати свою країну, вишукуючи все нові й нові цікавинки. Чому? Навіщо? Мабуть, прийшов час розказати, де ж насправді схований кайф у подорожах Україною.
СПАСЬКА ЦЕРКВА (ПОЧАТОК ХХ СТ.) НА ТЕРИТОРІЇ НАТАЛІЇВСЬКОГО ПАРКУ, ХАРКІВСЬКА ОБЛАСТЬ
1 АВАНТЮРИЗМ
У дитинстві я та багато моїх однолітків фанатіли від книжок і фільмів про мореплавців, шукачів істини й альпіністів. Когось манив Давній Єгипет, хтось хотів стати палеонтологом і вивчати динозаврів, а дехто зачитувався Жуль Верном. Звісно, коли ми підросли, то дитячі мрії немов вода змила, і ми перетворилися на журналістів та програмістів. Доволі класична історія.
Утім, для себе я віднайшла секрет, де ж шукати пригодницький драйв. І роблю я це в мандрівках Україною. Поламка машини на дорозі, де хвилі розбитого асфальту утворюють дев’ятий вал, квест із пошуку їдла в провінційних містечках чи спуск з гори Хом’як у грозу переносять мене в мініверсію гри за виживання. Втеча від скажених диких собак або не менш войовничих індиків, що пасуться біля покинутих палаців, нагадують передачі про підкорювачів тварин. Так, я не мисливець на крокодилів, але, зрештою, індики теж непогано.
Подорожі Україною завжди непередбачувані і сповнені екстриму. Ви скажете, що в Європі вас також можуть спіткати пригоди, і я не зможу вам заперечити. Все правда. Однак відпочинок за кордоном усе ж є більш зрозумілим. Букінг ком, трансфер із аеропорту, мільйон інформаційних сторінок у інтернеті і ви в безпеці. Україна ж не гарантуватиме вам цього ніколи. Ви не знатимете, де ночувати завтра і як насправді виглядатиме обраний вами готель, чи розвинена інфраструктура в наступній локації вашої мандрівки, чи не зустріне вас привид у залі розкішного замку.
КИТАЙСЬКИЙ ПАЛАЦ У ЗОЛОЧІВСЬКОМУ ЗАМКУ НА ЛЬВІВЩИНІ
У Європі я завжди відвідую відреставровані замки з гарним освітленням, килимами і екскурсоводом. А в Україні вони здебільшого містяться на околицях манюсінького села. Уявіть. Дикі зарослі парки з деревами-велетнями, які щомиті нагадують про відсутність господаря. Стеля, що легко обвалиться на голову, варто лише чхнути. Підлога, яка кришиться просто під ногами від кожного обережного кроку. Вибиті шибки, сміття й облущені візерунки на стінах. Додайте до цього пострадянський спадок. Очевидно, ми завдячуємо СРСР за те, що в кожному пригожому палаці радянська влада створювала катівні та психлікарні, тож згадка про привидів у цьому контексті зовсім не випадкова.
2 ВИВЧЕННЯ ІСТОРІЇ
Коли б хто раніше в мене запитав, із чого варто почати вивчення історії України, я з розумним виглядом відказала б, що, звісно, з підручників. І для впевненості всунула б людині в руки томик Грушевського. Бо яка ще, здавалося б, існує альтернатива? А виявляється, вона є. І до того ж значно цікавіша та інтерактивніша за книжки, які в когось викликатимуть лише нудьгу і зневіру.
Знайомитися з історією можна в подорожах! Цей спосіб прийнятний майже всім і має безліч варіацій. Вивчати історію ґрунтовно і планомірно, відвідуючи всі області України кожного літа, чи дозовано, по шматочках, навідуючи сусідні регіони під час карантину. Відшукувати пам’ятки козацької доби або гуляти по дендропарках, створених українською аристократією в ХVІІІ — ХІХ століттях. Справді, історію легко віднайти в будь-якому місті та селищі та вивчати її по українських замках, палацах, пам’ятниках і навіть млинах. Я знаю, де тривала Конотопська битва, за яких умов уперше знайшли рештки мамонта на території України, як Скоропадські проводили літо й виховували дітей, у якій Січі Богдана Хмельницького обрали гетьманом та хто створював родинний склеп для Потоцьких. Усе це тримається в моїй голові. Я не плутаюсь у нескінченому потоці дат і сухих фактів, бо ж на кожну подію маю заготовлену в голові картинку, що раніше її бачила в подорожах. І до ЗНО з історії України готуватися легко, коли всі архітектурні пам’ятки, представлені на фото в завданнях, були частиною твоїх літніх канікул.
СИДОРІВСЬКИЙ ЗАМОК (СЕРЕДИНА ХVII СТ.) У ТЕРНОПІЛЬСЬКІЙ ОБЛАСТІ
3 ЕФЕКТ НЕОЧІКУВАНОСТІ
Дефіцит інформації та непопулярність такого виду дозвілля, як мандри Україною, породжують дивовижну особливість вітчизняного туризму — ефект раптовості. В цілому, коли плануєш поїздку до Барселони, ти знаєш, чого від неї чекати. Гаудівська архітектура, паелья, музей Пікассо, набережна Моль де ла Фуста. Можна вивчити всі маршрути і фотографії, переглянути мапи і онлайн-екскурсії, перечитати коментарі й відгуки. Все це готує тебе до мандрівки. Ось те, що тобі пропонує столиця Каталонії. Дивись. Погоджуйся. Або змінюй напрямок маршруту і купуй ловкост до Азії, скажімо.
В Україні ж на тебе чекатимуть сюрпризи. Ніколи не можеш передбачити, чи доїдеш до потрібного села і що там зустрінеш. Три, запропоновані гуглом фотографії, ніби підказують, що потрібна садиба розташовується на рівнині й цілком добре збереглася. Насправді ж доведеться дертися вгору, пролазячи крізь чагарники і високу траву, щоб побачити вже майже зруйновану архітектурну пам’ятку, яка не ввійшла до жодного зі списків, що могли б забезпечити її реставрацію.
Україну треба намацувати самому, куштувати її по шматочках, вивчаючи нові смаки. І не факт, що вам завжди подобатиметься страва. Вікіпедія розказала мені, що село Нарбутівка існує і там живуть приблизно 70 людей. Але я виявила зарості, забуття і цілковиту відсутність людей у місці, де колись народився визначний український художник Георгій Нарбут. У Великих Сорочинцях цього літа я не потрапила до музею Гоголя, бо дізналася від аптекарки, що екскурсовод пішла доїти корову і більше сьогодні не повернеться на роботу. Садиба Даховських фактично закрита для відвідувачів й охороняється, як військовий об’єкт, так само, як і Олешківські піски ще з радянських часів. Хоча замок-корабель у селі Сидорів у житті значно ефектніший, ніж на чужих фото в інтернеті. А в Качанівці віднедавна можна переночувати у флігелі, де кілька століть тому відпочивав Шевченко.
ГРАНІВСЬКИЙ МОНАСТИР НА ВІННИЧИНІ, УНІКАЛЬНИЙ ЗОВНІШНІМИ РОЗПИСАМИ, НЕХАРАКТЕРНИМИ ДЛЯ ЦЕРКОВ ЦЕНТРАЛЬНОЇ УКРАЇНИ
4 МОЖЛИВІСТЬ ТРИМАТИ РУКУ НА ПУЛЬСІ
Мандри дарують шанс знатися не лише на минулому України, а й на її сучасності. Мені не потрібна статистика опитувань центру Разумкова, щоб знати, яка область за кого голосує. Я відстежую настрої суспільства в подорожах: чим люди живуть, які традиції вони зберегли, якою мовою вони говорять і що їх обурює. Якось на Хмельниччині я питалася в сільському магазині, де живе священник, який зможе відкрити мені єдиний збережений на всю Європу оборонний храм подібного типу. І поки я стояла в черзі, дізналася не лише останні плітки й хто на кому женився, а й гарячі політичні новини і реакції українців на них.
У Чернівцях, прогулюючись біля театру Кобилянської та всотуючи чарівний австро-угорський присмак європейськості, я чую російський реп, що доноситься з відкритих вікон одного з шедеврів радянського автопрому. А в забутому Богом містечку Єнакієве під час правління Януковича місцеві лаяли свого земляка останніми словами і хотіли дружити з Європою. Така вона, справжня, зіткана з контроверсій українська реальність.
На Сумщині дороги цілком притомні, а Кіровоградщина може «похвалитися» ледь не найгіршою якістю автомобільних шляхів. Полтавські вареники найбільші в Україні, приватні будинки в селах прикордонної зони на Заході найбагатші, поза межами центру Львів нічим не відрізняється від промислових районів міст Донбасу.
ОЗЕРО НЕСАМОВИТЕ — ОДНЕ З НАЙВИЩИХ ВИСОКОГІРНИХ ОЗЕР УКРАЇНСЬКИХ КАРПАТ (1750 М НАД РІВНЕМ МОРЯ)
Але найголовніше те, що я на власні очі можу бачити зміни в країні. Понад десять років тому я вперше відвідала єдиний на той час ресторанчик відомої мережі заправок у Сколе й вважала це райським місцем, найєвропейськійшою Європою з усіх можливих. Сьогодні ж кава і смачнюча паста на заправках — обов’язкова частина будь-якої мандрівки Україною, бо вони є всюди і вже стали приємною буденністю.
5 ВІДЧУТТЯ ВЛАСНОЇ УНІКАЛЬНОСТІ. СТАЛКЕРСТВО
Хто такий сталкер? Безстрашний юнак, який проводить тебе таємними шляхами до Прип’яті за грубі гроші? Чи це відеогра, розроблена українською компанією GSC Game World? Не тільки. Сталкер — то є ти, подорожувальник Україною, носій цінної, унікальної й маловідомої інформації, доступу до якої немає в більшості.
Зрозуміло, що відсутність туристів і черг біля наших музеїв гнітить. Утім, якраз величезна кількість інших, ніби зайвих людей, найбільше дратує нас у мандрах. Наприклад, Прага — чудове і доступне місто для вакацій, але до неї ніколи не хочеться повернутися через скупчення туристів на Карловому мосту. В Україні теж є привабливі місця для масових туристичних паломництв: Площа Ринок, Золочівський замок, Кам’янець-Подільська фортеця та резиденція митрополитів Буковини і Далмації. Але зазвичай ти подорожуєш Україною майже на самоті і за потреби нікого буде попросити сфотографувати тебе біля пам’ятки.
Але тут якраз і починається все найцікавіше. Турист в Україні, стоячи посеред заростей біля садиби Рея, відчуває себе першовідкривачем. Зовнішній вигляд садиби ніби вказує на те, що останніх 50 — 100 років людей тут не було. Знайшов її ти — Христофор Колумб Івано-Франківщини й жоден фейсбучний друг не вгадає твоє місцеперебування.
Ба більше, кожен український палац у момент твого перебування там належить лише тобі. Ходи де хочеш, роздивляйся, торкайся старих мармурових сходів і музейник не зробить зауваження. Можна фантазувати, домальовувати деталі інтер’єру на свій лад й додумувати якісь подробиці з особистого життя втраченого покоління української еліти. Хоч уявляй, що ти сам є власником цілісінького палацу. І ніхто не в змозі зіпсувати твої власні інтимні враження від знайомства з кам’яним свідком минувшини.
БУЦЬКИЙ КАНЬЙОН НА ЧЕРКАЩИНІ, ВІК ЯКОГО СЯГАЄ ПОНАД 2 МЛРД РОКІВ
Завдяки відсутності заборон я сполохала ластівок, що ховалися всередині старовинного млина на Поділлі, залізла в стінний отвір одного з найдавніших українських костелів, потрапила до садиби Попова біля Запоріжжя після закриття і вночі відвідала козацький цвинтар. Думаєте, я відчайдух? Тож ні, я всього лише український сталкер, який проробив занадто довгий і важкий шлях до мети, щоб здаватися і стояти осторонь, не порушуючи ніким не встановлених правил.
6 УСІ СВОЇ
Політична нестабільність, соцмережі та майнова нерівність заставляють нас усе частіше ненавидіти й зневажати одне одного. Ти проти тих, хто поставив галочку навпроти прізвища іншого кандидата. Ти проти тих, хто живе по-інакшому. Ти проти тих, хто не лайкнув тебе в інстаграмі. І в якийсь момент ти вже сам-один і проти всіх. Особливо після президентських виборів. Чесно, перевірено на собі.
А от подорожі рідним краєм дають можливість тимчасово розслабитися і зблизитися зі своїм народом. Колись, шукаючи дорогу до села з дивовижною назвою, я зупинила місцевого хлопця і запитала: «Підкажіть, будь ласка, як проїхати до Раю?». «То ви вже в Раю, — весело відказав юнак і додав, — і ви не лякайтеся, але мобільного зв’язку в Раю немає». І в той момент я подумала, що немає різниці, в що вдягнена я чи цей сільський хлопець, в кого які музичні вподобання та й хто за кого голосував. Ми ж обоє вже в Раю.
Локальний патріотизм й гостинність на наших теренах теж вражає і руйнує всі стереотипи про українську байдужість. У мандрівці тебе обов’язково почастують наливочкою, насиплють повні руки черешень і розкажуть легенди свого містечка. В Опішні ошатна жіночка, яка продає сувеніри й посуд, додала до моєї покупки маленький подарунок безоплатно, бо щиро хоче, щоб опішнянська кераміка була в кожному домі. Дітлахи на велосипедах завжди показують мені, де саме сховані цінні історичні розвалини і наперебій вигукують: «А ще, а ще в нашому селі є красива школа. Вона щойно відремонтована. Може, вам і її показати?». У Сковородинівці біля музею мене прийняли екскурсовод, охоронець і цуценя, що живе тут, й усі вони приділяли мені якомога більше уваги. І поки науковиця ділилася зі мною невідомими сторінками життя Григорія Савича, охоронець частував пиріжками зі сливами, мейд бай його дружина, а песик радісно жував шнурівку моїх кросівок.
Я люблю, коли незнайомі люди, що зустрічаються в горах, вітають одне одного. І там, у горах однаковими будуть усі: спортсмени, ботани, гламурні дівчатка, родини з кількамісячними дітлахами, східняки, кримчани, блогери і власники малого бізнесу. Там будуть усі. Усі свої. І за потреби вони радо допоможуть.
7 БУВАЙ, КОМПЛЕКСЕ!
Врешті-решт, що як не мандрівки Україною, здатне вилікувати від нав’язаного нам комплексу меншовартості? Жодна книжка не розкаже, наскільки різнобарвна, суперечлива і водночас прекрасна наша країна.
Україна абсолютно самодостатня. Для медитацій в мене є Кам’яна Могила біля Мелітополя. За цнотливою природою і лазуровою водою я відправлюся на Джарилгач. Цілющі солі і грязі знайду в рожевому озері на Херсонщині. Пам’ятки давньоруської доби чекатимуть на мене в Чернігові й Києві. Античні сліди я шукатиму в Криму, а скіфи залишили свої скарби для нащадків на Сумщині й Півдні. Гори, моря, річки, ліси, каньйони і степи — це все наше і піди пошукай ще одну таку щедру на атракції країну. Давай, скоріше виходь з дому і їж ту всю смакоту великою ложкою!
Об’їздивши Україну вздовж і впоперек, я все боюся одного разу виявити, що вже все бачила і більше нічим себе не здивую. Але, на щастя, секретів наша тисячолітня історія має багацько й список місць, де я маю побувати, поповнюється з кожним роком.
Маю зізнатися. Насправді я народилася не в Україні і майже половину свого життя думала чужою мовою, не вивчаючи рідну. Мабуть, тому я так сильно хотіла дружити з Україною, пізнати її якомога глибше, зростися в одне ціле і не уявляти нашої сепарації. Я мала власноруч віднайти свою ментальність, ідентифікувати себе і прив’язатися до країни, яку обрала собі в неньки. Бо ніжно й до болю можна полюбити лише того, кого по-справжньому знаєш. Із усіма недоліками, порепаними дорогами, програними битвами та відвертою неідеальністю.
