Нещодавно кілька днів у Дніпрі напружено стежили за новинами з далекої Аргентини. Група альпіністів з України здійснювала сходження на гору Аконкагуа (найвища точка Анд, неофіційна назва Coloso de America — «Колос Америки». — Авт.). Серед них була й Марина Філатова — активна й різностороння особа. Вона президент міської та обласної Федерацій легкої атлетики, займається бізнесом, бігом та альпінізмом. На її рахунку участь у декількох марафонах і напівмарафонах, сходження на високі гори. Вона — дружина міського голови. На кілька днів з нею зник зв’язок, і мер Дніпра Борис Філатов про своє занепокоєння про дружину писав у соціальних мережах. Усе обійшлося добре. До вершини дісталися, зв’язок відновився, близькі заспокоїлися.
Про те, як удається поєднувати досить різні сфери діяльності — в інтерв’ю Дніпровському міському телебаченню й кореспондентові «Дня».
«ГОРИ ДУЖЕ МАНЯТЬ І ВАБЛЯТЬ»
— Гора Аконкагуа заввишки майже 7000 м, і вона не кожного до себе допускає. Деякі люди не повертаються. Як ви на таке зважилися?
— Є люди, яких гори до себе не підпускають. Людина, що йде в гори, має розуміти, що вона може туди не піднятися, навіть добре підготовлена фізично. Є різні чинники, приміром, погодні. Будь-яка людина, яка перебуває в горах, незалежно від того, чи спить вона в наметі, чи перебуває на маршруті, чи на штурмі неподалік вершини, має розуміти, що може статися усякого. Одна моя знайома альпіністка, в неї дуже великий досвід, розповідала, як на горі Арарат, коли вона була на гребені, вдарила блискавка і відкинула її. Добре, що не дуже. Може статися все, що завгодно.
Як я зважилася? Гори дуже манять і ваблять. Людина підіймається один раз на не дуже високу гору, і це стає її любов’ю на все життя. Це дуже сильна мотивація. Або вона розуміє, що все це не її і більше ніколи не ходить у гори.
— Як минула акліматизація? Важко було?
— Акліматизація теж залежить багато від чого. Я не дуже досвідчений альпініст, тому дуже розраховую на поради й рекомендації гідів. У нас було двоє місцевих гідів, які гору знають дуже добре, і було двоє лідерів групи з України з дуже великим досвідом акліматизації в різних горах. Один із наших лідерів, Андрій Тальнов, тричі підіймався на вершину Аконкагуа. Одна й та ж сама людина на одній і тій самій горі може почуватися краще чи гірше залежно від того, як розраховано акліматизацію. На Аконкагуа всі акліматизуються по-різному.
Є такий класичний варіант, коли альпіністи з базового табору підіймаються до вищого табору на 5000 м, 5560 та останнього на 6000 м. Підіймаються до першого і другого табору, потім спускаються і два дні відпочивають. І тільки потім через усі ці табори йдуть на штурм.
У нас не вийшло такого спуску після робочих таборів, тому що чекали на погодне вікно. Ми пішли одразу, оскільки закінчувався сезон. На Аконкагуа після 1 березня починаються дуже сильні вітри зі швидкістю 110—120 км/год. За такого вітру на вершині в принципі неможливо здійснити сходження більш-менш безпечно.
Акліматизація минула добре. Це серія підйомів-спусків, за яких організм звикає до висоти, спати на висоті. Я впливу гірської хвороби не відчула, хоча дуже хвилювалася, як вона в мене минеться. На відміну від Монблану.
— Кажуть, що кожна гора має свою вдачу. Аконкагуа — яка вона, якою ви її відчули?
— Вона дуже колюча, але вона дуже приваблива своєю складністю. Інколи досить досвідчені сходжувачі, альпіністи, які підіймалися на технічні гори, не досягають її вершини. Багато хто уявляє, що на неї можна йти з палицями, трекінгами вгору. Це справді так, але переходи дуже довгі й складні. І ще одне. Що далі будь-яка гора від екватора, то складнішою є акліматизація. Аконкагуа не вистачає 38 метрів до семи тисяч висоти, проте її всі впевнено називають семитисячником, тому що, піднявшись на Аконкагуа, ти уявляєш — можеш ти дихати на семи тисячах чи ні. І як твій організм почувається на ній. Там не лише потрібно просто дихати, а й робити складні фізичні речі. На висоті це набагато повільніше і важче. Повільніше відбуваються розумові процеси. У декого виникає неадекватність сприйняття ситуації, сповільненість реакції. У цьому сенсі вона колюча.
Багато хто дивиться на фото з вершини Аконкагуа, там світить сонце, але дуже важко передати, як там холодно. Хоча температура не опускається нижче мінус 20 градусів, вона відчувається як мінус 40 через дуже сильний вітер. Вона дуже холодна. Для семитисячників є спеціальне взуття — тришарові черевики, тришарові пухові рукавички, щоб ходити на такі висоти.
«ПІСЛЯ ЦІЄЇ ГОРИ В МЕНЕ З’ЯВИЛАСЯ БЕЗСТРАШНІСТЬ-СПОКІЙ»
— Важче підійматися чи все ж таки спускатися? Які вони, тріумфальні останні 20 метрів, про які ви писали?
— Це дуже спірне питання. Багато хто каже, що спуститися набагато складніше. Складно тому, що організм доходить до межі свого виснаження. Штурм від 6000 м до вершини в мене тривав 10 годин. Є спортсмени, які ходять швидше. Спуск зайняв три з половиною години.
На вершину ти йдеш, натхненний метою. Коли я йду на вершину, не думаю ні про що, крім того, що я хочу на ній стояти. Коли йдеш донизу, то відчуваєш, що справу зроблено. У мене, як і у всіх, дуже швидко настає спустошення. На вершині дуже тупі відчуття. Я лише на Кіліманджаро була дуже емоційною, можливо, тому, що була з донькою. Ми і плакали, і сміялися, обіймалися. Мені не хотілося йти з вершини Кіліманджаро. Ми провели там 30 хвилин, і хотілося залишитися. Як на Монблані, так і на Аконкагуа було велике виснаження аж до очманіння. Я зробила кілька світлин, але мене не обходило, наскільки гарними вони будуть. Зробила кругове відео, завжди це роблю, кілька знімків з прапорами, хлопцями, і ми пішли донизу.
«ІНОДІ ДОСИТЬ ДОСВІДЧЕНІ АЛЬПІНІСТИ, ЯКІ ПІДНІМАЛИСЯ НА ТЕХНІЧНІ ГОРИ, НЕ ДОСЯГАЮТЬ ВЕРШИНИ АКОНКАГУА. БАГАТО ХТО УЯВЛЯЄ, ЩО НА НЕЇ МОЖНА ЙТИ З ПАЛИЦЯМИ, ТРЕКІНГАМИ ВГОРУ. ЦЕ ДІЙСНО ТАК, АЛЕ ПЕРЕХОДИ ДУЖЕ ТРИВАЛІ Й СКЛАДНІ»
У технічному сенсі спуск для мене виявився складним. На Аконкагуа та Кіліманджаро є ефект, який ми називаємо сипуха. Це пісок, на Аконкагуа він вулканічного походження, тому на прямих ногах треба ніби з’їжджати донизу. Робиш кроки, і тебе несе цей пісок. За рахунок цього можна спуститися набагато швидше, ніж твердою стежкою.
— Ви писали, що гори — це дорога до самопізнання, подивитися не на себе, на свою витривалість, а зазирнути в себе. Що ви в собі побачили?
— Аконкагуа остаточно розставила акценти в дуже багатьох питаннях в собі. Я людина, яка склалася, мені влітку буде 47 років, здавалося б, усе знаю про себе. Але, приміром, я розпрощалася з «гарміном», який лічив мої кроки й калорії. Коли ми йшли на висоту, я мала зарядні банки, але забула шнура для їх підключення до годинника. На штурмі я не рахувала ні кроків, ні калорій. Коли я повернулася, в мене завжди були змагання у гармін-конекті, бігові, за кількістю кроків. Система закинула мене на змагання на 25 тис. кроків на тиждень. Це для мене було смішно. Аби дістатися з базового табору на висоту 2500 м, звідки нас забрала машина, потрібно пройти 32 км. Після штурму і спуску потрібно пройти пішки долиною, горами, поки нас підбере автомобіль. На день витрачали від 4000 калорій і більше. І я подумала, чому я є заручницею таких речей, якихось 25 тисяч кроків, людей, яких я не знаю.
Я навела приклад дрібниць, за які ми чіпляємося, хочемо довести комусь щось, а насправді вони не важливі. Я відчула психологічне полегшення, розпрощавшись зі своїм гарміном. Можу сказати своїм недоброзичливцям — знаю, що вони є, я не прочитала жодного слова, написаного ними на мою адресу. Не хочу на них реагувати. Цих людей не існує в моєму житті, і всім раджу чинити так само.
Є складні питання. Я не з боязких. Коли я показую це відео, то воно не передає того жаху, що стався з нами в ніч з 16 на 17 лютого на висоті 5000 м. Сильний вітер міг тривати дуже довго, і ми не зовсім розуміли, що нам робити. У мене не здригнувся жоден мускул, я не боялася нічого.
Я вперше опинилася в такому становищі, але впакувала рюкзак, склала до нього всю воду, яку мала, поклала енергетичні батончики і була готовою до будь-якого перебігу подій. Після цієї гори в мене з’явилася не шалена безстрашність, коли людина розмахує шаблею, навпаки, безстрашність-спокій. Єдине, що раптом матеріалізувалося, то це те, що коли з нами погано, то дуже шкода близьких. Я думала, що там з моєю матусею, як там чоловік. Менше я думала про доньку, тому що інколи вона ходить зі мною в гори і виробляє в собі таку ж мужність.
— Чому ви обрали цю гору в Аргентині? Можна було поїхати на Памір, Тянь-Шань, є вершини Кавказу, Скелясті гори у США. У чому привабливість саме цієї гори?
— За моєї готовності до гір я Аконкагуа розглядала як виклик. Я знала про неї і розуміла, що на ній мені не буде легко. До того ж вона входить до програми «Сім вершин».
«НЕ ХОЧУ ДАВАТИ ЖОДНИХ ОБІЦЯНОК»
— Чи важко було підійматися в гори з донькою? Адже це відповідальність.
— Особливо мені було важко на Монблані. Вона не ходила зі мною на вершину, але вона ходила на тренування на льодовик. Там було встановлено важкі металеві драбини уподовж геть вертикального схилу, і ми цими драбинами спускалися на льодовик, що внизу. Треба було страхуватися страхувальними вусами, і коли я подивилася донизу на цю висоту, мені не додало мотивації. Я тоді кричала їй, мовляв, йди куди хочеш, але не зі мною. Зі мною більше не ходи. Є альпіністські пари, які ходять на Еверест, але це велика рідкість.
— Не можу не запитати, чи зважитесь ви на Еверест? Ваш чоловік сказав, що ляже під горою, але не пустить.
— Я не хочу давати жодних обіцянок. Це дуже серйозні речі. Хтось із видатних альпіністів сказав, що жодна вершина, навіть найвища, не варта життя людини. До таких речей треба дуже серйозно готуватися. Я знаю свої вади, недоліки фізичної підготовки. Мені треба багато зробити, аби відчути впевненість, що готова це зробити. Коли я буду готова, то скажу про це. Маю такі мрії, та поки що не маю конкретного плану. Час минає, і я думала про 2022 рік.
Для того, щоб піднятися на Еверест, я маю почати їсти м’ясо. Я вегетаріанка 13 років. На Аконкагуа я дуже мерзла, і мені казали, що це через те, що я не їм м’ясо. І я сказала собі, що заради гори я можу почати їсти м’ясо, а потім покинути. Заради вершини, це те єдине, заради чого я готова на все, можу почати їсти м’ясо. Мені багато хто підтвердив, що на Еверест без м’яса не зійдеш.
«БАГАТО ХТО ДИВИТЬСЯ НА ФОТОГРАФІЇ З ВЕРШИНИ АКОНКАГУА, ТАМ СВІТИТЬ СОНЦЕ, АЛЕ ДУЖЕ ВАЖКО ПЕРЕДАТИ, ЯК ТАМ ХОЛОДНО. ХОЧА ТЕМПЕРАТУРА НЕ ОПУСКАЄТЬСЯ НИЖЧЕ МІНУС 20 ГРАДУСІВ, ВОНА ВІДЧУВАЄТЬСЯ ЯК МІНУС 40 ЧЕРЕЗ ДУЖЕ СИЛЬНИЙ ВІТЕР»
Передусім треба відповісти на запитання, навіщо туди йти. Це два місяці, вирвані з життя. Треба 40 днів бути в базовому таборі, потім сидіти чекати на погодне вікно, потім штурм. Відновлення після Евереста займає стільки ж часу, скільки потрібно на сходження. Якщо я зараз тиждень багато сплю і їм, організм після Евереста це робить майже два місяці. Тут є дуже багато речей, над якими слід замислитися. Маю особливості здоров’я, своєї спини, і з ними теж треба розібратися до кінця, перш ніж ухвалювати такі рішення.
Проте я про нього думаю, про нього говорю. Мій чоловік сказав цю фразу, тому що знає про мої мрії. Планів конкретних немає, але зроблю все, аби вони з’явилися.
«ЛИСТОПАД, ХОЛОДНО, АЛЕ Я ПОЧАЛА ВЧИТИСЯ БІГАТИ»
— Ви президент міської та обласної федерації легкої атлетики, меценат і блогер, альпініст і марафонець. Як вам вдається бути успішною в усьому й одразу?
— Я б так себе не називала. Не ставлю своє життя в певні межі. Завжди вирізнялася і пишалася свободою робити лише те, що мені до вподоби. Таке різнобічне життя вимагає і фізичної, і психологічної напруги. У різні періоди на чомусь концентруюся більше, а на чомусь менше. Наприклад, вся моя бігова діяльність, клуб, компанія. Нещодавно ми створили компанію, яка на комерційних засадах займається організацією спортивних івентів, великих і малих. Я не соромлюся казати, що на цьому заробляю гроші, при цьому є добродійні заходи.
Клуб більше займає час улітку, тому що сезон настає з травня до кінця жовтня. Взимку я можу більше концентруватися на роботі федерації, коли триває основний тренувальний і змагальний процес.
Магазин, який я маю, я вивела на той рівень, який менше потребує моєї присутності. Здебільшого я там займаюся закупівлями і промоушеном.
Біг перестав бути мені цікавий певниими спортивними досягненнями. Я досягла якоїсь межі і заради результату зараз не бігаю. Немає мети від смеркання до світання поліпшувати свій час, свої результати. Мені потрібні тривалі пробіжки, оскільки це моя база для гір. На жаль, на бігові тренування часу дедалі менше.
— Коли ви почали бігати?
— У листопаді 2014 року. Почула по радіо, що десь відбувся напівмарафон. Про те, що таке марафон, я знала, має вищу історичну освіту. Раптом почула частину напів, 21 км. Це випадок, тому що у школі я добре навчалася, багато читала. Досі вчуся. Фізкультуру терпіти не могла, прагнула її уникати. Особливо я ненавиділа біг. Мені було важко, я не могла дихати. І ось я це почула, і в мене в голові щось спрацювало, що це може бути якимсь особистим досягненням. Наступного дня я була на пробіжці. Листопад, холодно, але я почала вчитися бігати (до речі, інтерв’ю про це захоплення пані Марини див. у «Дні» від 27 травня 2016 року. — Ред.).
«ЧИСТОТА І ПОРЯДОК — ЦЕ ПОВАГА ДО ПРОСТОРУ ІНШИХ ЛЮДЕЙ»
— Яка ви вдома, чи любите куховарити, чи зараховуєте себе до тих жінок, які вважаються хранительками домівки?
— Куховарити я не люблю. Займаюся цим лише у вихідні на дачі. Це практично завжди італійська паста. Це мій коник, люблю її сама їсти, і тому дуже люблю готувати. У решті я не вважаю, що потрібні якісь складнощі. Ми нічого не наварюємо, не стоїмо біля плити. Маю людину, яка куховарить, але в будь-якому разі це їжа, приготована досить швидко. Віддаю перевагу овочам у сирому вигляді. М’ясо ми вдома не готуємо через мене. Борис Альбертович м’ясоїд, але їсть його в будь-яких інших місцях, крім дому.
Я дуже люблю чистоту й порядок. Чим я готова займатися, то це наводити лад. Чистота й порядок — це повага до простору інших людей.
Хранителька домівки — це цікаве запитання. Я б його переформулировала на які в мене стосунки з чоловіком. Із самого початку, коли ми одружилися, я не грала ролі жінки-кішечки. Цього літа буде 27 років, як ми одружені, до цього ми три роки зустрічалися.
У нас завжди були стосунки жінка-партнер, жінка-подруга, жінка, на яку можна спертися. Чоловік завжди зі мною ділився багатьма речами. Я з ним теж ділилася багато чим.
У нас є домашній жарт: Котику, купи мені годинничка. У нас ніколи не було таких стосунків. Був тривалий період, коли я повністю залежала фінансово від чоловіка. Він був бізнесменом і заробляв гроші, а я не працювала. Навіть у цей період я ніколи не підходила й не казала: «Котику, купи мені годинничка». Якщо я щось хотіла, то мені не треба було його вмовляти, тому що він завжди знав, що це варто купити і воно потрібне.
Ми завжди обговорювали, приміром, наші подорожі. Наші вподобання збігаються. Ми обоє з історичною освітою, завжди хотіли відвідувати стародавні цивілізації і бачити те, про що колись читали в підручниках, ніж просто лежати на пляжі.
У нас завжди було взаєморозуміння. Я не хранителька домівки, приходжу додому втомлена, використовую дім, як і чоловіка, для відпочинку, для близьких, для собак. Коли прийдуть гості, то я не кидаюся накривати на стіл і розгортати скатерку. Якщо гості прийдуть, то я вестиму цікаву розмову за столом, їх об’єднуватиму, аби було гарне спілкування.
«Я Б ДУЖЕ ХОТІЛА, АБИ ВІН ПОВЕРНУВСЯ ДО БІЗНЕСУ, БІЛЬШЕ РОДИНИ І МЕНШЕ УВАГИ...»
— Ваш чоловік не лише мер великого міста, він займається політичною діяльністю. Мають відбутися місцеві вибори. Як позначається його діяльність на вашому родинному житті?
— Це дуже гарне запитання. До цього ми мали багато свободи. Хотіли, поїхали туди, зробили те, що вважали за потрібне. Мали умови й можливості.
Я була проти політичної діяльності, завжди про це казала. У найстрашнішому сні не могла уявити чоловіка на такій роботі. Вона вимагає від нього набагато більше зусиль, ніж він витрачав у бізнесі. Були періоди, коли він приходив додому на 4 години поспати і йшов.
З’явилося дуже багато людей, публічність. Мала таке відчуття, що я десь осторонь. Це ностальгія за тим, що в нас було до цього.
Я зрозуміла, що маю з цього вибиратися. Якщо я сидітиму удома і чекатиму, коли він прийде на цих 4 години відпочити, то просто збожеволію. На той час я вже бігала, і з непоганими результатами, пробігла марафон.
Я б дуже хотіла, аби він повернувся до бізнесу, більше родини і менше уваги. Багато речей, які відбулися зі мною, пов’язані з тим, що він з бізнесмена став політиком.
«НІКОМУ Й НІКОЛИ НЕ ВДАЛОСЯ НАВ’ЯЗАТИ МЕНІ РОЛЬ, ЯКУ Я НЕ ХОТІЛА Б ВИКОНУВАТИ»
— Політична діяльність несе за собою дуже багато негативу. Його потрібно витримувати. Як вам вдається абстрагуватися від цього, часто-густо абсолютно незаслуженого, і виходити з такої непростої ситуації?
— Без зайвої скромності я себе вважаю в масштабах України унікальною дружиною мера і політика. За всі ці роки нікому й ніколи не вдалося нав’язати мені роль, яку я не хотіла б виконувати. Я одразу сказала, що не очолюватиму жодних добродійних фондів, не братиму участі в картинці «мер та його мила дружина». Займатимуся лише тим, що мені до вподоби і що я вмію робити.
Інколи дивлюся на пісні обличчя інших жінок, вони не винні, цей шлях вони не обирали, але їм не вдалося зберегти стійкість і сказати: я не робитиму цього.
Я не ходжу з чоловіком на вибори для картинки на екрані телевізора. Ми не робили цього ніколи й не робитимемо надалі.
Щодо планів на майбутнє. Мене не дуже засмутить, якщо він з якоїсь причини відійде від політики і повернеться в бізнес. Це мій чоловік, і я його підтримую в його рішеннях і діях. Він бачить себе в політиці, любить своє місто, знає, що він хоче ще зробити, і я не можу йому в цьому перешкоджати. Він людина-оркестр, у певні періоди життя ще до політики дуже хотів стати галеристом. Він має дуже вишуканий смак і міг би займатися цим. Не знаю, наскільки він у політиці готовий рухатися ще кудись, окрім керівництва містом.
— Ваша місія в житті пов’язана зі спортом?
— Моє життя не обмежується спортом. Воно пов’язане з великим особистим проривом. Є мало людей, хто змінив своє життя у 40 років і був у цьому успішний. Моя місія, яку я несу людям, — особовий прорив, і показую, що це можливо. Аби почуватися переможцем у житті, не обов’язково робити божевільні речі. Для когось знову вивчати англійську мову, яка забулася зі шкільних років, і нарешті нею заговорити. Я щодня намагаюся відірватися від свого прізвища, і роблю це абсолютно цілеспрямовано. Я — людина-прорив. І цю місію я несу людям, особливо жінкам.
