Наш час — це епоха спростування банальних, загальноприйнятих істин або, принаймні, обѓрунтованих сумнівів у них. Але не кожна з цих істин руйнується під натиском часу. І твердження, що Швейцарія — одна з найкрасивіших країн Європи, ба більше, — «земля тисячі озер і гір», простір стабільності, свободи й порядку в часи великих кривавих світових конфліктів? — це твердження не дуже розходиться з дійсністю (нехай навіть тут явно відчувається накладення певного «шару косметики», що дещо прикрашає реальність). Є і краса, яку треба побачити, а не просторікувати про неї, є і порядок, і свобода, і стабільність — хоча чим більше дізнаєшся про цю дивовижну країну, тим більше пересвідчуєшся, яким довгим, важким і непростим був шлях альпійської республіки до нинішніх високих параметрів «європейськості».
Отже, вирушаємо до Гельвеції (це давня латинська назва Швейцарської Конфедерації, від кельтського племені гельветів, яке жило тут іще за римських часів), аби бодай нашвидкуруч скласти уявлення про те, що означає бути швейцарцем.
Шлях нашої маленької туристичної групи пролягав через північну частину республіки (її ще подеколи називають Юрською), потім, після відвідання столиці Конфедерації — міста Берн — ми взяли курс на південь і, проїхавши через так звану Середню (Mittel) Швейцарію, прибули до франкомовної частини країни. Попереду були чарівне гірське озеро Ѓрюєр (ніжно-зелені альпійські луги, тиша, водне плесо...), знаменита Ваадська Рів’єра та береги надзвичайно гарного Женевського озера (міста Веве, Монтре, оглянули ми й легендарний Шильйонський замок, увічнений у однойменній поемі Байрона), затишний, елегантний Люцерн, найбільше місто і діловий центр країни — Цюріх, і, нарешті, чудовий Рейнський водоспад, поблизу від кордону з Австрією та Німеччиною — таким, стисло кажучи, був наш маршрут. Найцікавішими висновками, що викарбувалися у свідомості, та спостереженнями хотілося б зараз поділитися з читачами.
Бути швейцарцем — це означає жити в країні з надзвичайно розмаїтою природою; саме розмаїття робить подорож цією землею цікавою в будь-яку пору року. Тут дивовижним чином зустрічаються й «Арктика», й «тропіки»: на схилах гір ростуть мохи та лишайники, а біля підніжжя Альп — пальми та мімози. Одне з головних багатств Швейцарії — глибокі чисті озера, яких у країні налічується близько півтори тисячі.
Проте відразу зауважимо: бути швейцарцем — це означає не лише і не стільки жити в країні з надзвичайною природною красою. Це означає бути громадянином рідкісної, багато в чому унікальної держави, і про це варто сказати хоча б кілька слів. Швейцарці переконані (й можливо, небезпідставно), що їхня Конфедерація — єдина у світі держава прямої, безпосередньої демократії. Бо, роз’яснюють вони, всі найзначніші питання господарського, соціального або політичного життя (наприклад, введення місцевих тарифів на послуги, перепланування міських вулиць, затвердження нових загальнодержавних податків, новації в системі надання швейцарського громадянства тощо) вирішуються тільки на референдумах, місцевих (міських, кантональних) або загальношвейцарських, зважаючи на масштаб і значення проблеми. Для цього необхідно лише зібрати певну кількість підписів, залежно від загальної кількості жителів конкретного регіону. Є нагода оцінити цю прекрасну історичну традицію як повчальний приклад належної поваги чиновників і влади до власного народу (без зарозумілих міркувань на тему про «непопулярні», але необхідні заходи, всю міру необхідності яких «темний» народ ніколи не зрозуміє й ніколи не проголосує за них, і заходи «популярні», чи то пак, популістські, тобто спрямовані на бодай часткове подолання страшного соціально-економічного розколу, розділення суспільства). Зауважмо, до речі, що результати швейцарських референдумів, як правило, дуже далекі від одностайності: співвідношення голосів зазвичай близьке до 50/50%.
Можуть заперечити: та це ж там, у них, у Швейцарії, з їхніми багатовіковими традиціями самоврядування й демократії... Так, ці традиції справді дуже цікаві. І тому є сенс у тому, аби коротко розповісти про те, як зароджувалася Швейцарія як держава і як формувалася (протягом віків — це був тривалий і складний процес) швейцарська нація. Зерном, із якого виросла Швейцарська Конфедерація (союз 26 округів-провінцій, кожна з яких має доволі широку самостійність у розв’язанні питань місцевого життя, залишаючи центральному урядові лише мінімально необхідний об’єм повноважень у галузі зовнішньої, бюджетної й оборонної політики), стало знамените «Товариство за клятвою». Йдеться про «клятву союзу, взаємної підтримки та вірності», яку 1 серпня 1292 року на гірському лузі Рюттлі дали одне одному представники трьох волелюбних округів — Швіц, Урі й Унтерлакен (ця дата досі відзначається тут як національне свято). Клятва швидко стала символом опору непокірних горців деспотизму тогочасних феодальних володарів — династії Габсбургів (тієї самої династії, котра згодом стала на чолі могутньої імперії), деспотизму, який ставав уже просто нестерпним: у гордих селян силою віднімали останні пасовищні землі, людей нещадно давили непосильними податками, запроторювали до в’язниць, ба навіть убивали без жодного вироку суду... Серед відважних борців зі свавіллям був і легендарний стрілець Вільгельм Телль.
З часом до союзу трьох округів приєднувалися все нові території та міста. Боротьба з Габсбургами була затятою, проте зовсім не безуспішною; поступово «первинне ядро» Конфедерації повільно та неухильно розширювалося. 1337 року до Конфедерації приєднався Берн, 1353 року — Цюріх, 1378-го — Тун, 1412-го — Біль, 1433-го — Люцерн, 1501-го — Базель... Як бачимо, Швейцарія «будувалася» зовсім не за один рік, не за одне десятиріччя і, більш того, не одне сторіччя. У сучасному вигляді ця держава оформилася (враховуючи, що франкомовний «сектор» Швейцарії увійшов до складу Конфедерації лише у ХVII сторіччі) в середині ХIX сторіччя. Отже, доволі нелегким і тернистим був історичний шлях швейцарців до нинішньої міжнаціональної, соціальної та політичної лібералізації й консолідації швейцарців (можливо, не завжди є підстави говорити про гармонію). І постає закономірне питання: на яких принципах, власне, базувалася ця консолідація? Для нас, українців, це має певний інтерес.
Коротко можна вказати такі аспекти. Це особлива, породжена протестантською Реформацією XVI сторіччя трудова етика, відповідно до якої старанна, наполеглива, добросовісна праця найбільше бажана Всевишньому, і є — як реальне втілення конкретних добрих справ — найкращою запорукою благополучного шляху в Царство Небесне. Це певне обмеження прав всевладної колись патриціанської аристократії (результат і наслідок тривалої політичної боротьби XV — XVII сторіч), що значною мірою сприяло подоланню кастових, станових забобонів, становленню соціальної та міжнаціональної толерантності, формуванню сприятливого підприємницького клімату і свободи ділового життя (саме тоді Швейцарія поступово стала «банківським серцем» Європи). Це, зрештою, зростання впливу в суспільстві філософії індивідуальної свободи й демократичного самоврядування (цікаво, що «середній» швейцарець перш за все відчуває себе громадянином свого рідного округу, а потім уже — держави загалом ).
Кілька слів про знаменитий швейцарський нейтралітет. Хоча країна фактично не воювала вже доволі давно, цей нейтральний статус держави був юридично закріплений лише за підсумками загальноєвропейського Віденського конгресу 1815 року, коли великі держави-переможниці підбивали остаточні підсумки тривалих воєн із Наполеоном і, зокрема, дійшли висновку, що постійний нейтралітет Конфедерації вельми вигідний їм. Відтоді країна зберігала цей статус і не втягувалась у воєнні конфлікти регіонального або європейського масштабу. Та, говорячи про нейтралітет альпійської республіки, слід зважати на таке. У країні здавна існує загальний військовий обов’язок (причому практично кожен швейцарець має право зберігати вдома зброю і користується цим правом); саме ця правова норма, відповідно до усталених традицій, допомагає гарантувати обороноздатність Конфедерації. Особи, які через пацифістські або релігійні переконання відмовляються від служби у швейцарській армії, зобов’язані в такому випадку сплатити до відповідних державних органів певну (чималу) суму або виконати той чи інший об’єм громадських робіт. У разі ж відмови виконати ці вимоги закон передбачає для того, хто провинився, ув’язнення на тривалий термін (беручи до уваги рівень комфортабельності швейцарських тюрем, у своєрідному світлі постають «нелегкі сумніви» громадян Конфедерації, в якому саме виправному закладі відбувати винесений вирок: за місцем проживання чи там, де вищий комплекс зручностей...).
Але справедливість вимагає неодмінно додати, що миролюбним і прагматичним швейцарцям зовсім не чужі такі прекрасні лицарські якості, як доблесть, відвага, вірність і честь. Відомо, що швейцарські військовослужбовці («контрактники», висловлюючись сучасною мовою) наймалися на службу іноземним державам за доволі значну плату, зате виконували свій обов’язок буквально до останньої краплини крові (зауважмо, що гвардійська охорона Папи Римського досі складається виключно зі швейцарців). Без перебільшення, істинний героїзм виявили військові формування синів Гельвеції, котрі служили 1792 року, в розпал Великої Французької революції, королю Людовіку XVI; напередодні штурму королівського палацу натовпами лютих якобінців Людовік наказав своїм вірним швейцарцям не стріляти в народ, що зібрався, взагалі не чинити опору повсталим (аби не збуджувати ще більше ненависті з боку народу до себе самого та до своїх іноземних охоронців). І, виконуючи наказ, швейцарці не зробили жодного пострілу в штурмувальників — хоча, звісна річ, мали непогане озброєння — і були буквально роздерті натовпом... Ця правдива історія увічнена в знаменитій скульптурі великого данського майстра Торвальдсена «Вмираючий лев», висіченій у скелі в місті Люцерн 1844 року.
Все це — лише деякі квапливі штрихи до портрета чудової гірської країни, побувавши в якій, так хочеться знов і знов повертатися сюди. Країни, громадяни якої, досягнувши одного з найвищих у Європі та світі рівнів життя, дуже цінують скромність, економічність і непомітну практичність (хто не знає заздалегідь, що Банхофф-штрассе в Цюріху — вулиця, де розташовані найдорожчі найшикарніші магазини в Європі, ні за що в це не повірить). Країни, де корови, що пасуться на лугах, їдять не стільки траву, скільки квіти — згадаймо смак тутешнього сиру...
