Спочатку ця фраза, почута у Любешові, котрий і на рідній Волині вважається такою собі географічною провінцією, здалася зразком містечкового патріотизму. Хіба ж тільки тут на межі району стоїть «нульовий» прикордонний стовп? Та під час прес-туру, організованого прес-службою обласної держадміністрації для представників всеукраїнських видань задля ближчого знайомства з перспективами району, журналісти мали змогу не раз переконатися: це і є наша держава в мініатюрі з усіма її проблемами. А місцеві природні умови їх лише загострили... У районі 33% території займають ліси, 20% — болота, 2% — вода, 1% — пісок, а земля — далеко не чорнозем. Проте люди дають уроки того, що можна виживати й у таких умовах і думати про день прийдешній.
«ПАНАСЮК. ПАРТНЕР «КРАФТА»!»
Так представився Валерій Панасюк, керівник СГК «Колос» із села Седлище, котре є своєрідною візитною карткою району, може поки що єдиний на Волині. Про те, як став партнером фірми з річним оборотом у 32 мільярди євро, не признається, але каже, що «в цю структуру ввійти дуже складно». Тому майже всі економічні питання співпраці — «комерційна таємниця»... Для пересічного громадянина «Крафт» більш відомий як потужний виробник шоколаду, а, виявляється, фірма є таким серйозним постачальником по всьому світу чіпсів. Коли нещодавно на її складах закінчилися запаси картоплі (а марку тримати треба!), чіпси виготовляли з кукурудзи... На Поліссі бульба, слава Богу, ще родить, у «Колосі» — до тридцяти сортів на 132 гектарах. Біля контори СГК Панасюк додумався розбити міні-поле з 22 сортів: купить чоловік насіння — хай знає, що виросте! Принагідно розказав бувальщину, як одна з приїжджих артисток просила: «Цвєтов мнє! Цвєтов!» А голова колгоспу (не Панасюк, інший, а, може, й він, та не признається) завіз її... до квітучого картопляного поля, ввімкнув у машині фари (діло було після концерту), і тільки й сказав онімілій від побаченої краси артистці: «Бач!»
На поле за селом Угриничі пан голова повіз нас iз явним задоволенням: дуже вже приємно показати «Херсон на Поліссі»! Це справді незабутня картина: дві потужні установки, які Панасюк доставив iз Угорщини, ретельно «вистрілювали» струмені води... Чіпсова картопля потребує постійної вологи, делікатного поводження (навіть певні кліматичні умови та строки збирання строго визначені), але врожай обіцяє дати 200—250 центнерів з гектара. Та якщо в один гектар землі під житом треба вкласти 700—800 гривень, то гектар чіпсової картоплі обходиться господарству у 12—15 тисяч гривень! Крім бульби, в «Колосі» мали до збирання 960 гектарів зернових (для поліської зони цифра солідна), утримують 400 свиней і 300 корів (iз них 50 — породи «волинська м’ясна», і це стадо вгодованої й ситої худоби нам теж показали). У Панасюка ще й найбільша на Волині (для колективних господарств) 30-гектарна плантація моркви голландського сорту Шантане-Ред-Кор, перспектива на врожай оцінюється у 500—600 центнерів з гектара!
— Чого дядько на базарі торгується? Бо мало виростив! — каже Валерій Панасюк. — У нас, якщо момент прогавимо, збитки будуть не 5 копійок, а кілька сотень тисяч гривень! То ж і шукаємо ринки збуту від Росії до Євросоюзу...
І хоча деякі керівники менш потужних, ніж седлищенське, господарств зробили зауваження голові Любешівської райдержадміністрації Петру Бишевичу, що «Панасюку легше, бо він на початку району й усіх гостей до нього везуть!», але феномен особистості (в чому «президент» району вбачає секрет усякої справи), все ж у Седлищі присутній. Простий приклад: для місцевого будинку культури придбано «супер- апаратуру» (від DVD до караоке), бо голова — «колишній ді-джей і на будь-чому працювати не звик!». Самого ж Панасюка «дістає» інший «феномен»: частину працівників у своє успішне господарство він возить з Люб’язя, що за Любешiвом... З 820-ти сімей у двох сотнях — «за колгосп, але не в нашому селі»: господарюють самостійно. Власної сільськогосподарської техніки (комбайнів, тракторів, автомашин) у Седлищі та Угринові мають стільки, що, за образним висловом голови, «поклич одного поле зорати, приїдуть двоє». Та й дехто з місцевих «хоче дарма сто гривень отримати як безробітний, а не заробити 300».
Але ж цим Седлище з Угриничами нічим не відрізняються від усієї України...
«ЗАКИДАТИ» ЄВРОПУ ОЧЕРЕТОМ! А ЛУЦЬК — ХЛІБОМ...
Напередодні зустрічі з журналістами директор Любешівського міжгосподарського лісгоспу Віктор Симонович якраз повернувся з Польщі, куди їздив разом iз Валерієм Панасюком. Якщо другому потрібен був новий комбайн, то першого цікавили обприскувачі для саду. На малородючій для фруктових дерев землі (на пам’ять приходить популярна колись пісенька «І на Марсі будуть яблуні цвісти!») Симонович висадив 8 тисяч дерев, привезених все з тієї ж Польщі. Витратив 140 тисяч гривень, але плекає плани розширити п’ятигектарну площу вдвічі. Якщо до саду треба праці та праці (зі ста квіток, якими зацвіли молоді яблуньки, за технологією залишали лише по дві-три), то інше природне багатство росте просто на болоті. Це очерет, який фірма Симоновича через польського посередника спробувала імпортувати в Європу.
— Якби ви бачили, яке чудо зробили з нашого очерету під Варшавою! Які там кемпінги й ресторани, і як вони виграли, що дахи вкриті очеретом! — захоплено пригадує директор, сповнений наміру не покладатися на посередників, а самому поїхати в Данію (це найбільший споживач природного багатства Любешівщини) і на місці навести ділові контакти. Торік селянам за один сніп очерету він сплачував по одній гривні, продавав уже по три. Вважає, що поляки трішки обманювали («От хоча б по 3 єврики за снопик!..»). І хоч пересічна сім’я у день може нарізати 30 снопиків, тобто заробити 30 гривень, та це праця каторжна: очерет заготовляють, щоб не тонути у болоті, коли зимно й морозно. Перспективному бізнесу міг завадити «людський фактор»: у Київ пішли скарги, що знищують природу і народне добро... Юрій Оласюк, директор регіонального ландшафтного парку «Прип’ять — Стохід» згодом розповів, як возив перевіряючих моторним човном Прип’яттю аж до гори Муравина (між селами Хоцунь та Сваловичі). Повіз туди й нас. Стіна високих, у два людських зрости, очеретів супроводжує всю дорогу, а з гори відкривається безмежна панорама — за очеретом і світу, здається, більше нема!
— А заготовив на той час лісгосп лише два КамАЗи, це як жменя піску в пустелі...
Лісгосп, очолюваний Володимиром Симоновичем, — теж одна з «візитних карток» району. Але працюють тут не на показуху, а за своїм робочим ритмом. У кожному з шести лісництв є пасіки, і ми могли спостерігати, як цілющий мед закатують у банки. Директор хвалиться, що на виставці-продажу їхній мед («Бо лісовий!») просто «розмели». Заготовили 84 тонни лише березового соку: з м’ятою, чебрецем, горобиною... Куди до нього так званим сокам iз пакетів! А Симонович оптовому покупцю відпускає трилітрову банку березового лише по 4 гривні...
Крім статусу «очеретяної столиці» (з отриманням солідних інвестицій в економіку району!), Любешів збирається повернути собі й славу «столиці» хлібної. Тут пішли на солідні витрати (з банківським відсотком — до мільйона гривень), але придбали польську піч для випікання хліба. Директор хлібокомбінату Любешівської райспоживспілки Раїса Федорівна Вавдіюк розказує, що за хлібом у Любешів колись їхали з усіх усюд, а нині його возять iз Луцька за 140 кілометрів! Проте «дідівські» рецепти випікання хліба на опарі, методом закваски (від чого він такий смачний) зберегли. На них та суперпіч, котра даватиме за добу шість iз половиною тонн продукції, а якість процесу регулюватиме автоматика, й роблять ставку.
АМАЗОНКА — ЩЕ НЕ ПРИП’ЯТЬ
...Чисте плесо 500-гектарного озера Люб’язь змінює русло Прип’яті. Зліва на суші залишаються три піщані кургани, зарослі лісом. Наш сьогоднішній Сусанін — директор регіонального ландшафтного парку «Прип’ять — Стохід» Юрій Оласюк, керуючи моторним човном, по ходу встигає відповідати на часом надоїдливі запитання журналістів. Розказує, що на других Лядинах були проведені розкопки, які виявили стоянки первісних людей часів палеоліту. Сюдою пролягав і шлях iз варяг у греки... А ми вже в руслі Прип’яті, яке ділиться на нові й нові русла (протоки, затоки, затони, рукавці, рукавчики...), то зрідка чисті, а частіше зарослі лататтям. Густі очерети інколи залишають такий вузький прохід, що пливемо наче в тунелі...
— Амазонка! — випереджає враження директор ландшафтного парку, бо вже не один учасник подібних походів пригадував відомий фільм Жан-Жака Кусто про зйомки у джунглях цієї ріки. А ми сповна оцінюємо фразу Юрія Павловича, сказану ним на початку подорожі:
— Тепер покажемо, що таке екстремальний туризм на Любешівщині!
Засіб пересування — мікроавтобусом чи моторним човном — журналісти вибрали добровільно на користь останнього. І не пожалкували, бо така романтика, експресія відчуттів і просто краса трапляється в житті не часто. Наша дорога — до села Сваловичі, котре останнім часом стало на Любешівщині «модним», а іншими словами — перспективним для любителів зеленого (чи екстремального!) туризму.
Є на півночі району знамените озеро Біле, в якому й вода, й пісок на березі справді білого кольору. Та місця надто віддалені, глухі, неосвоєні, ще й прикордонна зона. Наразі кемпінги стоять лише з білоруського боку (озеро навпіл належить двом державам), на нашій же території комарів годувати нема кому... Знають любителі природи озеро Шині неподалік села Залізниця. Існує навіть фраза: «Побувати на Любешівщині і не відвідати Шині — все одно, що побувати в Римі й не бачити Ватікан!» А озеро Люб’язь, сама назва якого для знаючих людей вже не потребує коментарів?! І ось усі ці «об’єкти» відступили перед глухим селом (принаймні таким було донедавна) Сваловичі. Тут піску — по коліна, одна вулиця вздовж Прип’яті, чорні від часу дерев’яні хати та хліви, криті модним у Європі очеретом (і дахи витримують випробування часом уже півстоліття). Тому голова Любешівської райдержадміністрації Петро Бишевич жартує:
— Європа нині — у Сваловичах!
Мешкає тут до шести десятків дідів і бабів. Якось зійшлися вони до медпункту (єдиний у селі державний заклад), посідали на куфайках і чекають приїзду «президента»: цим словом старіші люди на Поліссі називають найголовнішого в районі начальника...
— Чув, хату хочете продати? — запитав «президент» Бишевич в одного діда.
— Продав би, вже старий, а дітям не треба, — подумавши, чоловік назвав неймовірну для місцевих ціну в тисячу гривень.
А коли Петро Костянтинович розповів про перспективи села, в яке поїдуть туристи, то дід і «видав»:
— Продам хату за дві тисячі доларів, але ще над ціною подумаю!..
Регіональний ландшафтний парк «Прип’ять — Стохід» утримує за свої кошти Франкфуртське зоологічне товариство (воно, до речі, фінансує збереження унікальних природних територій по всьому світу).
— У них інше, як я зрозумів, мислення. Розуміють: якщо у нас екологія порушиться, вони теж відчують. А ще існує програма «Наш спільний дім — Європа», — відповідає на запитання: «А навіщо наша глушина німцеві?» директор парку.
Нещодавно за німецькі гроші придбано селянську хату з обійстям, садом, городом на березі озера Люб’язь. Є тут «європейський» санвузол, а кімнати обладнані у стилі 60-х років минулого століття.
— Солов’ї навесні заливаються! — розповідав Юрій Оласюк. — Німці до нас їхали 500 кілометрів, потомилися, а удосвіта встали й записують спів солов’я на диктофон...
Інший місцевий краєзнавець, директор Любешівської школи Петро Григорович Бущик (до речі, підготував підручник з історії краю «Ми від роду — українці») унікальність цього куточка землі волинської проілюстрував іншим прикладом.
— Науковці з Києва (а експедиції у районі Свалович працюють щороку) знаходять тут такі рідкісні рослини, що плачуть від щастя!
Можливо, що ці знахідки приносила й гора Муравина, до якої причалює наша моторка... Ми заколихані крутими поворотами прип’ятської течії та безлюдністю території. Тож чоловік, який тихо стоїть за кущем на березі Муравини, з несподіванки видається аборигеном з первісних часів... Мешканець райцентру Іван Іванович Шукалович відпочиває на Муравині вже 24 роки. Ловить рибу, збирає гриби- ягоди, купається в річці. Щоб комфортно насолоджуватися краєвидом, поставив на вершині лавочку, яку не раз нищили. Врешті, додумався вирізьбити напис: «Лавочка для закоханих. Подорожній! Зупинись, відпочинь! Не смій її руйнувати! Ти зруйнуєш своє кохання!» Помогло...
— Відпочивали тут пластуни з Луцька. Оскільки Муравина для молоді iз села Хоцунь — місце, де п’ють і б’ються, то сміття тут було навалом... Все пластуни вичистили, просто вилизали, поставили лавочки й альтанки. Але місцеві варвари... порізали їх на дрова! — констатує Юрій Оласюк, у якого з хоцунською громадою свої рахунки. Він — за перетворення регіонального парку в національний (що означає більше можливостей для збереження унікальної природи, нові робочі місця для місцевого населення — та ніяким чином не вплине на звичний побут селян). А село — як баба Яга з мультика — проти! Людей, кажуть, залякують «рибні барони» (яких останнім часом трохи таки наполохали).
...Човен пливе другу годину, а ні живого духа (крім кількох «червонокнижних» птахів) не бачили. В одному місці гвинт накрутив рибальську сітку, і директор ландшафтного парку нещадно відрізає її ножем. Де-не-де лишилися руїни загат, понищених хлопцями Оласюка («У час нересту на річках був «бєспрєдєл»!). Тепер прагматичні німці, які виділяли на це кошти, вирішили, що хто винен — той і має ліквідовувати помилки. То ж надалі ліквідація загат — за українські гроші, яких ще нема.
...ХТО БУВ — НЕ ЗАБУДЕ!
«Хто не був, той буде, а хто був — не забуде!» — можливо, саме цією фразою й починатиметься невдовзі новий путівник по Любешівщині, якщо його напишуть. Районна влада має серйозні наміри найближчим часом домогтися міжнародного статусу й права транзиту для митного переходу Мохро: всі ж приватні автомобілі везуть товар iз Луцька до Москви через Любешів, скорочуючи дорогу на дві сотні кілометрів лише в один напрямок! На початку осені до Любешова прийде газ. Вражає рівень реконструкції у районній лікарні, де теж роблять «Європу». У селищі освітлені не лише вулиці, а й місцевий (до речі, теж унікальний) парк iз добре збереженими залишками старого графського палацу. Збереглося приміщення колишньої католицької школи, в якій навчався Тадеуш Костюшко (згодом ад’ютант Джорджа Вашингтона).
Оскільки піски і супіски в заприп’ятській зоні не дають підстав сподіватися на високі врожаї (хоча у районі немало сільськогосподарських підприємств, які успішно господарюють і в цих умовах, знайшовши свою «нішу» на ринку), то використання збереженої первісної природи — питання, як каже районний «президент», «перспективне»... Петро Костянтинович Бишевич пригадує, як шокували любешівців одні з перших «розвідників» цих перспектив. У перші роки української незалежності заїхали вглиб Полісся німець та англієць. Посадили їх на моторку, пливуть Прип’яттю — із затоки дерев’яний човен випливає... «І ми хочемо!» Пливіть! За дві години прип’ятської краси німець виклав такі гроші, що в дядьків очі на лоба полізли. У селі пригостили їх борщем, налили самогону... Вже англієць пачку грошей виймає... Одні не розуміють, за що платять, інші — що таке «безплатно».
Тепер же у «глухих» Сваловичах і хлівчика дешевше ніж за тисячу «баксів» не купиш. Мабуть, це добре, що люди вчаться рахувати гроші, бо, звичайно, бажаючих платити за екзотику й екстремальний туризм буде менше, ніж бажаючих позагоряти на Світязі (місцеві комарі цього просто не допустять!), але для розвитку регіону — вистачить.
