Маленькі містечка на заході країни — це особливий тип населеного пункту. Саме так — адже сьогодні ці здебільшого районні центри є ані містом, ані селом. У їхньому вигляді, ритмі, атмосфері ще вловлюється шарм насичених життям європейських міст, але з кожним роком він розчиняється у провінційності й зубожінні.
Рогатин — яскравий приклад такого містечка. За його плечима — не менш ніж вісім століть і чимало «господарів». Місто входило до володінь короля Речі Посполитої, надавалося в оренду представникам польської шляхти. Водночас тут глибоко вкорінені традиції народного самоврядування: Рогатин отримав магдебурзьке право ще 1415 року. За правом на самоврядування надійшов королівський привілей проводити в Рогатині ярмарки, що перетворило місто на торговельно-ремісничий центр.
Сьогодні про те, що в Рогатині кипіло життя, а місто було домом для людей різних національностей і віросповідань, нагадують хіба старовинні церкви. Водночас ці храми дають надію на краще майбутнє.
ЦЕНТРАЛЬНА ПЛОЩА МІСТА НОСИТЬ ІМ’Я РОКСОЛАНИ. НА ПЕРШИЙ ПОГЛЯД МОЖЕ ЗДАТИСЯ, ЩО НАСТЮ ЛІСОВСЬКУ У РОГАТИНІ ДУЖЕ ШАНУЮТЬ. НЕЮ СПРАВДІ ПИШАЮТЬСЯ, АЛЕ БІЛЬШІСТЬ РОГАТИНЦІВ МАЛО ЩО ЗНАЮТЬ ПРО СВОЮ ЗНАМЕНИТУ ЗЕМЛЯЧКУ
— У Рогатині збільшується потік туристів, які відвідують саме сакральні об’єкти, — розповідає Тетяна ПЕТРІВ, завідувач Музейного комплексу міста. — Найдавнішими та найціннішими з історичної точки зору є готично-ренесансний костел святого Миколая, кам’яна церква Різдва Пресвятої Богородиці та дерев’яна церква Зішестя Святого Духа.
Останню наприкінці червня було внесено до Списку світової спадщини ЮНЕСКО разом із сімома іншими дерев’яними церквами карпатського регіону України. Вже за перший тиждень після ухвалення рішення потік туристів, за словами пані Тетяни, збільшився. Втім, якщо церква Святого Духа сьогодні діє як музей і входить до Музейного комплексу Рогатина, що дає змогу системно проводити тут екскурсії, досліджувати об’єкт і опікуватися його станом, то два інші стародавні храми є діючими церквами і належать римо-католицькій та греко-католицькій громадам міста.
УПРОДОВЖ ГОДИНИ, ПОКИ ЖУРНАЛІСТИ «Дня» ПЕРЕБУВАЛИ У ЦЕРКВІ ЗІШЕСТЯ СВЯТОГО ДУХА, ХРАМ ВІДВІДАЛО ДВІ ЕКСКУРСІЇ З ПОЛЬЩІ ТА УКРАЇНИ. ДО СЛОВА, ПОЛЯКИ — ДОВОЛІ ЧАСТІ ГОСТІ МІСТА
— Ми як працівники Музейного комплексу проводимо екскурсії лише об’єктами комплексу (до нього входить уже згадувана церква Зішестя Святого Духа та Рогатинський художньо-краєзнавчий музей. — Авт.). Якщо туристи хочуть подивитися центральну частину міста, практично нікому провести екскурсію. У нас немає ліцензійних гідів, які б надавали такі послуги, немає туристичного центру. Іноді співробітники комплексу розповідають і про центральну частину міста, але ми обмежені в часі, адже маємо основну роботу, — говорить Тетяна Петрів і наголошує, що міській владі варто було б розробити туристичні маршрути Рогатином, адже тут чимало об’єктів, які цікаво відвідати.
Та поки про подібний загальноміський туристичний центр не йдеться. Більше того, деякі історичні об’єкти руйнуються — здебільшого через нерозуміння їхньої значущості місцевими жителями.
Як розповідає Іван ЗВАРЧУК, старший пластун-прихильник, студент ІІІ курсу історичного факультету Львівського національного університету, в місті під час будівництва нових споруд активно знищують підземелля, що датуються орієнтовно XIV століттям. Більше того — археологічних досліджень підземель перед їхньою забудовою не проводять. «Просто пишуть, що об’єкт не має історичної цінності, — говорить Іван. — Яскравий приклад: коли будували пам’ятник Роксолані, знайшли залишки підземелля і... залили їх бетоном. А церкву Різдва Пресвятої Богородиці XIV століття зверху просто заштукатурили. Хоча вона, як і костел святого Миколая, церква Святого Духа, рогатинська гімназія та кілька житлових комплексів, по суті, охороняється законом». Журналісти «Дня» самі бачили, як впритул до старовинного готичного костелу хтось побудував... залізний гараж для автомобіля. «Старання визначити історичну частину міста й заборонити на її території всілякі несанкціоновані роботи були, — продовжує Іван Зварчук, — але тут потрібно працювати з людьми».
ГОТИЧНО-РЕНЕСАНСНИЙ КОСТЕЛ XVII СТОЛІТТЯ. СЬОГОДНІ ТУТ ЗБИРАЄТЬСЯ НА БОГОСЛУЖІННЯ РИМО-КАТОЛИЦЬКА ГРОМАДА МІСТА
Люди у Рогатині зайняті виживанням. Проблеми такі ж, як і в будь-якому провінційному містечку, — відсутність робочих місць та перспективи для молоді, низька заробітна плата, погані дороги.
«Тут немає робочих місць, а якщо є, то пропонують заробітну плату 1000—1200 гривень, а молодь не хоче працювати за такі гроші. Хотілося б, щоб у місці було більше перспектив, кращі комунікації. Я не прошу MacDonalds чи аквапарк, але, принаймні, один цілодобовий магазин», — говорить місцевий житель Віталій.
У РОГАТИНІ ЧИМАЛО РЕЧЕЙ МАЮТЬ «ЗВОРОТНИЙ БІК МЕДАЛІ». НАПРИКЛАД, З БОКУ БІЛЯ КОСТЕЛУ СВЯТОГО МИКОЛАЯ СТОЇТЬ ПОТВОРНИЙ МЕТАЛЕВИЙ ГАРАЖ
Люди, яких ми зустрічаємо на вулицях, небагатослівні, на контакт із журналістами йдуть неохоче і навідріз відмовляються називати свої прізвища. «Найбільша наша проблема — це дороги. Кожного дня добираємося на роботу, а дорога — жахлива, — розповідає Оксана з Рогатинського району. Село, в якому живе, молода жінка назвати відмовилася. — Хто тримається на роботі, той тримається, а хто не має — дуже важко знайти. В молоді один вихід — за кордон».
Виживати допомагає власне господарство. Два чоловіки старшого віку у вишиванках Ярослав та Михайло говорять, що виживають завдяки городу й курям — підприємств у місті немає.
ЦЕНТРАЛЬНА ВУЛИЦЯ РОГАТИНА МАЄ НАЗВУ ГАЛИЦЬКА. ПОПРИ ПІСТРЯВУ РЕКЛАМУ, У ЇЇ БУДІВЛЯХ ВГАДУЄТЬСЯ ОБРАЗ КОЛИШНЬОГО ЄВРОПЕЙСЬКОГО МІСТА
А Володимир Слободян, зварник у Рогатинському коледжі, сам підходить до нас зі словами: «Хочете, я вам такий матеріал дам? Зайдіть за центральні вулиці — там місто взагалі валиться». За будинками, що оточують головну площу Рогатина, справді можна наткнутися на обдерті фасади й навіть велетенський смітник. Але тут виникає запитання не лише до місцевої влади, а й до рогатинців.
«Основна проблема в тому, що всі чекають поштовху згори. Люди звикли, що хтось мусить усе зробити за них», — відповідає Іван Зварчук на наше запитання про готовність людей докладати зусиль. А Віталій у відповідь на пропозицію об’єднатися, щоб громадою вирішити свої проблеми, лише зітхає: «Чи воно допоможе? 2004 року країна теж піднімалася — і що з того?»
Ситуація в Рогатині нагадує зачароване коло. Кожен сам по собі бореться зі щоденними проблемами, не піднімаючи голови, а місто і його пам’ятки тим часом занепадають. Таким чином поволі руйнується все те, що при вмілому підході могло б дати поштовх розвитку Рогатина як туристичного центру.
ЯКЩО ЗАГЛЯНУТИ ЗА БУДИНКИ, ЩО ОТОЧУЮТЬ ЦЕНТРАЛЬНУ ПЛОЩУ МІСТА, ВІДКРИВАЄТЬСЯ НЕОЧІКУВАНИЙ КРАЄВИД
Тим паче, що, окрім храмів, у міста є ще один козир — Роксолана. Українці, що стала законною дружиною султана Османської імперії у період її розквіту — Сулеймана Пишного, можна сказати, пощастило. Її ім’я відоме більшості сучасних співвітчизників. Частково такій обізнаності сприяли дві екранізації життя Насті Лісовської. Хоча, звісно, можна сперечатися, наскільки вони якісні з історичної точки зору. Чимало шуму в цьому сенсі наробив турецький серіал «Величне століття. Роксолана», який донедавна транслював український канал «1+1».
— Серіал, на мій погляд, частково відображає історичну дійсність. Є історичний сюжет, але є ще дуже багато вигадки, — ділиться враженнями Тетяна Петрів. — Що ж до постаті Роксолани у фільмі, то я вважаю, що акторка доволі добре грає свою роль. І підібрана вона вдало, адже є свідчення венеціанського посла, який стверджував, що Роксолана була рудоволосою, не худорлявою. Але її винятковий розум, вміле бачення майбутньої перспективи — все це у фільмі показано.
А місцевий житель пан Михайло з цим не погоджується, каже, що фільм йому не подобається, а щодо Роксолани — то у серіалі вона інша, ніж у романі Загребельного; він же більше вірить письменнику.
ЦЕРКВА РІЗДВА ПРЕСВЯТОЇ БОГОРОДИЦІ – НАЙСТАРІША У МІСТІ. ВОНА ДАТУЄТЬСЯ XIV СТОЛІТТЯМ
І все-таки у Рогатині серіал «Величне століття. Роксолана» дивилося ледь не все місто. «У нас навіть залишали роботу і поспішали до телевізора, бо «Роксолана» йде». Навіть чоловіків таких знаю», — говорить Оксана, продавець у місцевому магазині. Утім, на запитання, що ви знаєте про Роксолану, більшість здивовано знизує плечима. Хтось згадує, що справжнє ім’я Роксолани — Настя Лісовська, а хтось сумнівається, чи справді вона родом з Рогатина. Хоча в краєзнавчому музеї є експозиція, присвячена Хюррем («Та, що сміється» — так називав українку султан).
Красномовнішим за всі коментарі є пам’ятник Роксолані на центральній площі міста. Ви не впізнаєте у постаменті одну з наймогутніших жінок століття — на вас дивитиметься босонога бранка.
Ми залишали Рогатин надвечір. У призахідному сонці краєвиди за містом видавалися особливо мальовничими. Опілля — так ще називають цей край, як стверджує Іван Зварчук, — один із найменш етнографічно вивчених. Його мистецтво, культурні й ментальні риси — ще одна непрочитана сторінка. Утім, сподівання, що хтось таки здмухне із неї шар історичного пилу, не покидали нас дорогою додому.
