До Мехіко я приїхав увечері й до готелю діставався під тропічною зливою. Згодом такі зливи траплялися лише ввечері або вночі, тож мені пощастило одразу прийняти «хрещення», щойно прибувши до країни. Здається, липень вважається тут найвологішим місяцем року. Вдруге я прилетів до Мехіко саме в липні, а поки що на дворі був червень.
Перший крок у Мексиці — єдиний, який я планував заздалегідь. Це відвідини знаменитих на весь світ пірамід ацтеків. Я, звичайно, знав, що вони розташовані не в столиці. Місто Мехіко — величезне, країна — гігантська. Попервах тут недивно розгубитися. Але, знаючи що й до чого, ви вже не вважатимете відвідання пірамід чимось недосяжним. У даному випадку я керувався відомостями, почерпнутими з інтернету. Одразу скажу, що повідомленням на всіляких форумах не завжди слід беззастережно довіряти. Часто вони бувають неточними або трохи застарілими. Цього «трохи» інколи буває достатньо, аби цілковито вас дезорієнтувати. Але тут мені поталанило. Головним орієнтиром стала станція метро «Зелені індіанці». Вона була північною кінцевою зупинкою саме тієї лінії, яка пролягала поблизу мого готелю. А самий Теотіуакан — місто, в якому розташовані піраміди і ще дещо цікаве, — щонайменше в сімдесяти кілометрах на північ від меж столиці. Від метро «Зелені індіанці» налагоджено регулярне автобусне сполучення з Теотіуаканом. На дорогу знадобиться приблизно півтори години. Отже, цей маршрут зовсім нескладний.
Чому станція метро має таку дивну назву, я зрозумів не одразу. Виявилося, що вона розташована неподалік від двох пам’ятників індіанцям, зеленого кольору, що стоять біля входу у великий парк. Згодом я там гуляв. Але першого ранку, пробігши кварталами Койоакана, я пірнув у підземку. Метро в столиці Мексики, певно, найдешевше у світі, проїзд у ньому дешевший, ніж у Києві. Навмання виходжу нагору, ще не знаючи, з якого боку знайду автобуси. Одразу потрапляю на ринок, що тільки-но починає «прокидатися». Людей мало, навкруги — жодних ознак автовокзалу або зупинки. Проте часу в мене достатньо, ще встигну запитати. І ось я йду, роздивляючись лотки, — тут торгують як речами, так і продуктами. Вдихаю гаряче повітря із зовсім незнайомою гамою запахів. І раптом назустріч мені вибігає літній чоловік, який стояв поблизу одного з кіосків. «Е-е-е! Швидше! Тобі туди!» Що це? Я пояснюю йому, що шукаю автобус до Теотіуакана. «Та ось де він!» — не може заспокоїтися чоловік. Тієї ж секунди він починає кричати й махати руками навздогін величезному автобусу, що тільки-но вирушив. Я й не встиг його помітити! «Він їде до пірамід?» — швидко запитую я, готуючись до невеликої пробіжки. «Так, так!» — відповідає цей ясновидець, наче вгадавши всі мої думки. І чого це він вирішив, що зараз мені був конче необхідний саме цей автобус? Ясна річ, я не схожий на місцевих. Усе-таки в метисів риси специфічні, адже тут мешкають не іспанці. Подумки дякую цьому чоловікові за те, що він миттю все збагнув і допоміг мені. Стрибаю в автобус, сплачую 30 песо (приблизно 2,5 долара). Дорога назад експресом видалася дорожчою (50 песо). Озираюся і бачу, що у великому комфортабельному салоні міжміського автобусу людей зовсім мало — не більше десяти. Серед пасажирів — самі мексиканці, жодних туристів не помітно. Невдовзі ми виїжджаємо за місто, і я бачу величезні гори. Величезні тому, що вони дуже пологі, а отже, — довгі. Через це гірські панорами виглядають гігантськими. За кольором вони — сірі. Всюди помітні невеличкі житлові будиночки, їх безліч. Таких гір я ще не бачив у своєму житті! Як цікаво! Адже лише вчора я був у Парижі! Та що там у Парижі — в далекому Києві!
Коли автобусна мандрівка добігала кінця, все змінилося. Я залишився в салоні один, пересів у перший ряд. Водій знав, куди я їду, й пообіцяв попередити і висадити мене в потрібному місці. Згодом він «підібрав» на дорозі друга, й ми вже втрьох жваво обговорювали, звідки я, де бував, де так вивчив іспанську, які країни люблю, чим займаюся і т.д. Це були дуже приємні хвилини, адже я вперше відчув, що незнайома досі країна починає якось виявляти до мене свою прихильність. Поки що все мені нагадувало найулюбленішу й найпрекраснішу Іспанію. Такі самі спонтанні автобусні мандрівки, та сама мова, красиві, усміхнені й комунікабельні люди, щире сонце...
Нарешті ми прибули. «Далі йди прямо вздовж того шосе», — сказав водій, показуючи трохи вліво. Автобус доїжджає лише до містечка, а туристична стежина веде далі, до пірамід, які, ясна річ, розташовані окремо, я б сказав, — далеко, в повній ізоляції від будь-яких проявів сучасного життя. Ми попрощалися, і далі я пішов один під пекучим сонцем Мексики. Дивлюся на величезні кактуси, на іншу екзотичну рослинність, на розмах усього цього неосяжного простору... Але будьте уважні! Не все так просто. Я обожнюю сонце й не боюся спеки. Проте, якщо йти таким шосе годинку, не маючи при собі води, можна просто знепритомніти й впасти. Це ж бо не Ніцца. Сонце тут надзвичайно активне.
Інколи проїжджають автобуси з туристами. Я почуваюся щасливим, адже я — вільний птах! Мені не треба думати про всі жахи організованого групового пересування автобусом. Краще вже дивитися на піраміди по телевізору, ніж брати участь у такому впорядкованому короткочасному паломництві. Але дорогою на мене чекав сюрприз: я побачив покажчики, що вказували шлях до розташованих неподалік стародавніх палаців ацтеків. Вони мали бути ліворуч від шосе, вглибині. А піраміди були праворуч і значно далі. Виявилося, що до цих палаців не доїжджає ніхто з туристів. Людей я там зовсім не бачив, а вхід був безкоштовним. Ото вже поталанило! Одна лише юна туристка з рюкзаком повільно йшла в їхньому напрямку, я наздогнав її й потім вже не зустрів, хоча й затримався в палацах надовго.
Ці палаци називаються Тетула і Атетелько. Дорогою, знайшовши людину в нетрях одного з подвір’їв, я уточнив, чи вірно йду. Біля палаців чатував ще один чоловік. Чимось він нагадував кухаря, хоча я не розумію, що він там робив, — квитки до палаців все одно не продаються. Потім ця людина скерувала мене далі, аби я не повертався на шосе й не подовжував собі шлях. У самих палацах працювало кілька жінок-реставраторів. Певно, ці пам’ятки зараз закриті для відвідання. Але що таке палаци ацтеків? Це зовсім не те, про що можна подумати. Це система невеликих кам’яних тінистих приміщень, розділених не дуже високими перегородками, — певний лабіринт під навісом. Це не будівлі як такі: перегородки не є стінами, і в будь-який момент ви можете бачити майже всі приміщення палацу. Кожна «кімната» має своє призначення та історію. Десь — святилище, десь — іще щось. Є кілька місць, до яких вступати не можна. Ще дві пам’ятки, вірніше, їхні рештки, розташовані далі — це археологічні ансамблі Сакуала та Яяуала. Вхід до першого з них закрито, а територію обнесено металічною сіткою; він не має перегородок і схожий на місце розкопок.
Між відвідинами цих пам’яток я зазирнув до сільської крамнички. З порога мене ошелешили запитанням. «Ви, часом, не купуєте слимаків?» — трохи кволо, як уві сні, запитала жінка, яка стояла не за прилавком, а навпроти. Слово «слимаки» одразу нагадало мені Андалусію — люблю цих безсловесних і смачних створінь, але все-таки не купую й не варю їх. Я взяв води й крихітну пляшку типово мексиканського пива «Корона», яке мексиканці лагідно називають «короніта». Вийшовши, побачив у чийомусь подвір’ї дуже екзотичних на вигляд індичок, вони поважно прогулювалися.
Аж ось я знову прямую вздовж шосе і наближаюся до заповітних воріт. Мене одразу атакують двоє ресторанних зазивал, запрошуючи до своїх закладів. «Ну, може, зайдете, коли вертатиметеся», — підсумовують вони наше коротке спілкування. Я наблизився до каси. Здалеку, з неосяжного простору, просто на мене дивилася піраміда Сонця — найголовніша й найбільша споруда цього комплексу. Заплативши 51 песо, йду далі. Повірити в те, що відбувалося, було неможливо. Це місце й самі піраміди відзначаються такою величчю, значущістю й силою, що враження від них закарбується, певно, до останніх днів життя.
І от я вже на дорозі, що веде до піраміди Сонця. Перше, що впадає в око, — гігантський ринок сувенірів, ряди нескінченних лотків обабіч. Про різноманітні коралі, браслети, магніти, значки й інші дрібниці я не кажу — їх, певно, десятки тисяч. Вражає велика кількість дуже красивого національного одягу, особливо жіночого. За умови гарного смаку і відповідного ансамблю, деякі сукні навіть в Європі можуть виглядати як справжнісінький от-кутюр в етностилі. Безмежний асортимент сувенірних футболок за один долар, якісні срібні прикраси, вдвічі дешевші, ніж у Європі. Простеньке плетене сомбреро можна тут придбати за півтора долари. Щоправда, воно нагадуватиме трохи модифікований бриль. А модельні фетрові сомбреро в столичних магазинах можуть коштувати в сотні разів дорожче. Хоч як це дивно, покупців майже немає. Але торгівля продовжується й далі, вже біля самих пірамід, «з рук». Там, здається, речі ще дешевші.
Я вже майже наблизився до піраміди, але мені все ще продовжують пропонувати величезні статуетки та індіанські маски за дуже низькими цінами. Але куди все це вкладеш? Майстерно виконана статуетка обійдеться вам зовсім недорого, але займе піввалізи. Тому доводиться чемно відмовляти всім, хто навперейми пропонує мені свій товар. Далі ви маєте змогу мимоволі розгадати одну загадку. Справа в тім, що дертися на самісіньку верхівку піраміди під страшенно пекучим сонцем важко для будь-якої людини, незалежно від віку й статі. До того ж, сходинки дуже високі, досить вузькі й не зовсім рівні. Перила — суто символічні, це просто трос, на який неможливо спиратися. А кожен іще змушений тягнути сумку й фотоапарат! На кожному з рівнів піраміди вам стає «не по-дитячому» лячно. Тому що, озираючись назад, ви вже не бачите, де саме скінчився попередній марш сходів. Сходинки такі високі, що помітити їх можна лише, якщо впритул наблизитися до краю. І якщо ви виявите, що саме в цьому місці сходів нема, ви від запаморочення щоразу ризикуєте шкереберть полетіти з висоти третього поверху. Але попереду ще кілька рівнів! Ви вже уявляєте собі всі випробування, які чекатимуть на вас під час майбутнього спуску, — і все одно вас наче магнітом тягне до вищої точки.
На верхівці навіть не знаєш, про що й думати. По-перше, перед вами дві величезні панорами. Ближча — це весь комплекс пірамід (яких насправді дуже багато, а не одна-дві, як ми часто бачимо на фотографіях). А більша панорама — це, певно, аж півкраїни, яку ви можете побачити звідти. Тим більше, що місцевість — гірська. Тому поверхня, яка відкривається оку, здається просто безмежною. Потім приходять думки про страхітливі жертвоприношення, які здійснювалися на цьому місці. Ну, а далі ви починаєте розуміти, що після спуску, попри всю втому, все одно побіжите туди, далеко, аж до піраміди Місяця, і так само почнете на неї дертися. Щоправда, ця остання думка відвідує явно не кожного: два такі сходження поспіль — це величезний стрес для організму. Але я ризикнув.
Біля другої піраміди людей мало — більшості несила сюди дістатися. Самотній продавець срібних прикрас запитав мене, звідки я, і навіть сказав двоє слів українською. Ось так минула кульмінація першого дня подорожі. Далі хотілося води, потім — ще й ще раз води. На щастя, вона тут завбачливо продається на кожному кроці. Інакше — смерть. У автобусі, що віз мене назад, грали й співали мексиканські музиканти. А надвечір у столиці я почав відкривати для себе тонкощі місцевої кухні. Знамениті мексиканські такос — тоненькі плоскі піти з маїсового борошна з різним начинням, на тлі постійних компонентів у вигляді маринованої цибулі й перцю чилі. З того дня я остаточно запізнався з Мексикою. І згодом вона продовжила довірливо відкривати мені свої таємниці...
