«Плануючи подорож на Лівобережну Україну, довелось вислухати потік застережень і пересторог. Нагадували і про проламані в центрі Донецька черепи у людей з помаранчевою символікою, і міліцейські «зачистки» україномовної молоді на вокзалах міст, де проводились патріотичні акції («За львівську прописку — студента — по писку»). Аргументи на користь мандрівки сприймались як юнацько-ідеалістичні. Тож, щоб переконатись «як воно за Збручем насправді», я придбав два квитки на потяг (для себе і дружини). Поклавши край сумнівам, ми розпочали вояж на Схід».
Такими словами анонсував свої дорожні нотатки наш читач з Тернополя Володимир Цуп. І хоча з його тону видно, що нотатки ці досить суб’єктивні (як, втім, будь-які дорожні враження), ми вирішили їх опублікувати. По-перше, у своєму листі до редакції він сам зізнався, що подорож східно-південною Україною виявилася незабутньою. По-друге, спроба внутрішньої української інтеграції, зроблена читачем «Дня», видалася нам корисною. Це якраз те, чого нам усім сьогодні не бракує. І якщо політики, нехтуючи цим фактом, скоріше, педалюють відмінності, то ми б хотіли знайти точки дотику, те, що нас об’єднує. А це можливо лише в тому випадку, якщо кожний відкриє ту Україну, яку він не знає.
Сьогодні пропонуємо вашій увазі першу публікацію з цього дорожнього циклу (друкується зі скороченнями).
ХАРКІВ
На платформі вокзалу нас зустрічав «отец Федор» — персонаж «12 стільців». Аферист в рясі відстав тут від потяга, набираючи в чайник воду. Отак з тарою в руці спекулянт опіумом для народу і застиг на пероні.
«Харків — місто галасливе... Після провінції здається, наче за кордон потрапив», — писали про це місто Ільф і Петров, у чому ми мали нагоду не раз переконатись.
Здійснюючи променад вулицями Харкова, особливо впадає в око неповторна архітектура у стилі українського модерну — Академія дизайну і мистецтв, колишній Селянський дім (тепер — Міське бюро технічної інвентаризації), так званий дім Бойка на вулиці Мироносній, дім № 46 на Полтавському Шляху. ...Архітектори і художники, орієнтуючись на традиції народних зодчих, взяли за основу м’якість і пластичність обрисів української хати. В Харкові на межі XIX—XX століть цей стиль був надзвичайно популярним — будинків, побудованих у ньому, — більше, ніж у будь-якому іншому місті України. Воно й не дивно — місто «від народження» просякнуте українським духом.
Засноване у 1620—1629 роках козаками-переселенцями з Правобережної України, місто до 1765 року було центром Харківського полку. Сама назва «Харків» пов’язана з легендарним засновником міста — козаком Харком.
Чудом вцілілий пам’ятник того періоду — Покровський собор, побудований в 1689 році на кошти козаків. Будучи неперевершеним витвором українського бароко, церква є найстарішою будівлею Харкова.
Яскравим зразком української барокової школи є й Успенський собор (1777 р). — останній храм в Російській Імперії, споруджений в українському стилі, адже з 1800 року, згідно з наказом Павла I, будувати «малоросійські» храми було заборонено.
Своєрідною візитівкою «першої столиці» можна вважати Благовіщенський собор, де зберігаються нетлінні рештки чудотворця Афанасія — священика, що відвідував Україну на запрошення Богдана Хмельницького.
Сповнене українським духом місто в XIX ст. стало епіцентром національного відродження — тут творили П. Гулак-Артемовський, М. Костомаров, А. Метлинський. З Харковом кінця XIX — початку XX століття пов’язане життя багатьох визначних діячів української культури. Це і письменник та актор Г. Хоткевич, і художник С. Васильківський, і драматург М. Старицький, і основоположник української класичної музики М. Лисенко. Ну а без таких особистостей, виплеканих цим містом, як Дмитро Дорошенко та Ісаак Мазепа годі собі уявити національну революцію 1917— 1920 років.
Саме в Харкові побачили світ перші в Україні журнали. Їх відразу з’явилося два: «Харківський Демокріт» та «Український Вісник», які вийшли у січні 1816 року. «Харківський Демокріт» став одночасно першим в Україні журналом сатири і гумору, а «Український Вісник» — першим в Україні літературно-художнім та громадсько-політичним журналом. Перша в Україні друкована книжка українською літературною мовою теж була видана тут в 1819 році за авторством Гулака-Артемовського. І навіть перший в Україні альманах знову ж таки з’явився в Харкові, — у 1831 році, під назвою «Український альманах».
Харківський бомонд завжди перебував на вістрі українського культурного життя, — у 1862 році Гулак-Артемовський написав першу українську оперу «Запорожець за Дунаєм», яка вже за рік була поставлена на сцені Петербурзького Маріїнського театру. В 1920 році тут створюється перший в Україні театр юного глядача, в 1924 — перший джаз- ансамбль, а в 1931році — перший український національний балет «Пан Коньовський». Завдяки такій насиченості культурного життя тут розташована найбільша театральна споруда країни — приміщення Театру опери і балету.
Заснований у 1812 році, Харківський драматичний театр приймав на своїй сцені М. Садовського, П. Саксаганського, М. Заньковецьку, тут гастролював всесвітньо відомий актор Ойра Олдрідж — товариш Т. Шевченка. У 1900— 1910 роках у ньому працював засновник українського професійного театру М. Кропивницький, проживаючи у заміському маєтку «Затишок».
Першим директором драмтеатру був видатний український драматург і письменник Г. Квітка-Основ’яненко. До речі, його п’єса «Сватання на Гончарівці» походить від назви слободи Гончарівка в околицях сучасної харківської вулиці Полтавський шлях.
У 1926—1933 роках під керівництвом тернополянина Леся Курбаса у Харківському драматичному театрі працював славетний «Березіль», в трупу якого входили А. Бучма, Н. Ужвій, І. Гірняк. Навколо театру гуртувалась українська літературна плеяда — П. Тичина, Ю. Яновський, М. Куліш, Ю. Смолич, В. Гжицький. У Харкові працював також Іван Багряний — один з перших, хто з відвертістю, від якої холоне кров у жилах, повідав світу жахи й тортури НКВДиських тюрем в епопеї «Сад Гетсиманський».
До речі, саме тут, на берегах річок Лопані й Харкова, після окупації Польщею Західної України опинилася значна частина галицької інтелігенції. Юристи, лікарі, політичні діячі, військові, науковці, літератори з-за Збруча втікали від брутальних переслідувань польських агресорів у столицю українізації. За кілька років їхнi діти стали сиротами. Одиниці, котрі вижили у кривавій м’ясорубці тридцятих, заплатили за життя своїм сумлінням.
Українська атмосфера в Харкові відчутна повсякчас — починаючи від будівель Харківського вокзалу і Міської ради, фасади яких щедро вкриті орнаментами Слобожанщини, і закінчуючи «тризубистими» графіті на вулицях.
Воно й не дивно, — адже національна ідея тут мала щедрий ґрунт для зросту. Саме в Харкові, вперше на українських землях, що входили до складу Російської iмперії, виникла самостійницька партія — Революційна Українська партія (РУП), саме в Харківському університеті її лідер — визначний юрист і громадський діяч Микола Міхновський, у 1900 році виступив з програмною доповіддю «Самостійна Україна», обґрунтувавши концепцію націоналізму.
Та все ж, побачивши пам’ятник героям Крут і монументальний барельєф, присвячений незалежності України, акція протесту біля Міської ради під чорно-малиновими прапорами для нас була несподіванкою. Молоді люди вимагали скасування рішення місцевих чиновників.
Мандруючи вулицями та скверами цього зеленого, справді європейського і елегантного міста, ми не переставали дивуватись кількості пам’ятників, споруджених харків’янами, видатним українцям — Шевченку, козаку Харку, Сковороді, Котляревському, Квітці-Основ’яненку, Гоголю, Макаренку, Кропивницькому, Гулаку-Артемовському, Хвильовому, є навіть барельєф воїнам Української Повстанської Армії. До речі, перший у світі пам’ятник Т.Г. Шевченку був встановлений саме в Харкові — у 1899 році відомим меценатом А. Алчевським, засновником першого в Російській iмперії акціонерного товариства — Земельного банку, який об’єднував землевласників 18-ти губерній.
Цікавий Харків і своєю новітньою архітектурною помпезністю. Довжина Московського проспекту становить 18 кілометрів. Вражає будівля Держпрому — перша в Радянському Союзі монолітно бетонна висотна споруда, одне із найвідоміших конструктивістських рішень у світі має 1,5 тисячі дверей, 4,5 тисячі вікон, 17 гектарів заскленої площі, 340 тисяч кубічних метрів загального об’єму! Ну а найбільша площа Європи — площа Свободи, не дасть пройти повз себе непоміченою (12 гектарів!).
Харків історично був апологетом новаторства, — в 1886 році тут проведено перше глибоке артезіанське буріння, в 1892-му — відкрита перша в Україні фабрика очних захворювань, в 1897-му — випущений перший в Україні паровоз, а в 1924 роцi — започатковане радіомовлення.
За містом закріпилась слава інтелектуальної столиці, — ще б пак, — випускники Харківського університету мікробіолог І. Мечников, економіст С. Кузнєц і фізик Л. Ландау стали лауреатами Нобелівської премії, а українськими вченими Національного наукового центру Харківського фізико-технічного iнституту вперше в Радянському Союзі було розчеплено ядро атому.
На вулицях міста переважає молодь — Харків займає перше місце за кількістю вищих навчальних закладів в Україні. Так уже історично склалося, що місто стало авангардом вищої освіти, — ще в 1873 році тут почав діяти перший вищий спеціалізований навчальний заклад країни (Ветеринарний інститут), а в 1885 році був створений перший на теренах сучасної України технічний вуз (Політехнічний інститут). У Харкові розташована найбільша університетська будівля в Україні — будинок Харківського університету. Його корисна площа близько 60 тис. квадратних метрів, в ньому 2500 аудиторій.
Важко було пройти, не зупинившись, повз будівлі Харківської філармонії, — саме тут у 1896 році А. Федецький вперше в Російській iмперії продемонстрував документальні фільми, ним же й відзняті. Між іншим, Харків — батьківщина українського художнього кінематографу — з 1909 року М. Олексієнко поставив художні фільми за літературними творами «Як вони женилися, або Три кохання в мішках» (за М.В. Гоголем), «Москаль-Чарівник» (за І.П. Котляревським), « Як ковбаса і чарка, то минеться і сварка» (за М.П. Старицьким).
Надзвичайно пізнавальною була й прогулянка найстарішим ботанічним садом України — садом Харківського університету, створеним 1804 року і найстарішим в Україні зоопарком, що відкрився ще 1878-го року.
Цікаве, багатогранне, насичене місто. Наповненість національним духом і неповторним колоритом нероздільно вписує його в яскраву палітру Української держави.
