Десятки років тому Львівська залізниця зняла зупинку в селі Дубина Сколівського району Львівської області. Шкода, бо тоді до першого пункту нашої мандрівки чарівною Бойківщиною добиратися зі Львова було б значно простіше — на 5 км менше ходьби. З іншого боку, від цього піший похід лише цікавіший.
Отож, виходимо з електрички у Сколе. Залізнична станція розташована на краю міста, а нам прямувати на його протилежний кінець, тому дорогою встигаємо познайомитися і з цим районним центром. Покинувши межі міста, продовжуємо йти узбіччям траси. Це найкоротша дорога не без цікавих вражень. Зупиняємося на перевалі Тухольські ворота, що в народі кличуть Колодкою. Тут і місцевий ринок, і величезний пам’ятник двох трембітарів, який минулого року доповнила скульптура Архістратига Михаїла. Спустившись із перевалу, звертаємо праворуч, де на нас чекає перша переправа через стрімку карпатську річку.
КАМ’ЯНКА
Перейшовши міст через ріку Опір, ми опиняємося прямісінько перед входом до національного природного парку «Сколівські Бескиди». Майте на увазі, що, можливо, доведеться виймати гаманець. Так, вхід на територію парку платний, та є одне «але». Схоже, що в будні дні місцевий «КПП» залишається без нагляду, а «данина» збирається з відвідувачів здебільшого на вихідних. Принаймні під час мандрівки, початок якої припав на п’ятницю, на вході нас зустріла тільки люб’язно відчинена брама. Тут також можна про всяк випадок звіритися з картою, розміщеною при вході. Шлях далі один, і нікуди звертати з нього ми не плануємо. На початку дорога ще має претензії на те, щоб називатися асфальтованою, проте далі починається бездоріжжя. Для пішого походу це великої ролі не грає, а ось туристам, які подорожують на чотирьох колесах, це слід мати на увазі. Паралельно з дорогою тече річка Кам’янка, яка й натякає, що до першого пункту призначення вже не далеко. Втім, туристичних табличок з написами «До водоспаду Кам’янка — 2 км» не вистачає.
Місцеві мешканці здавна облюбували територію біля водоспаду для імпровізованих ярмарків. Купити тут можна все, що завгодно: від грибів, меду і настоянок до в’язаних шкарпеток та різноманітних хутряних виробів. Також можна пригоститися гарячим шашликом та іншими смаколиками. Життя тут просто вирує — подеколи аж занадто, адже туристів більш ніж досить. Тому радимо вам приїжджати на Кам’янку під час робочого тижня, а не на вихідних.
Побутовому гамору від невеличкого ярмарку не до снаги заглушити дзюркотання водоспаду, до якого веде якось облаштована для спуску стежка. І ось він перед нами — красень-водограй. Про цей водоспад є легенда: мовляв, нещасливе кохання пастуха до багатої дівчини призвело його до фатального кінця. Батько дівчини був проти цього кохання, тому... хлопця вбили. Ось нестримні сльози дівчини і утворили водоспад, дзюркіт якого нагадує нам про цю історію... Словом, доволі поширена легенда. Досить просто замінити пастуха на бокораша, і буде легенда для якогось іншого водоспаду. Хоча до чого цей сарказм, коли тут така краса, чи не так? Краса досить скромна — в горах на час мандрівки дощу не було, тому водоспад розмахом не вражав.
Утім від цього чари водограю не менші. Передовсім, на це слід зважати молодим дівчатам. Народний переказ переконує: якщо рано-вранці дівчина скупається у воді Кам'янецького водоспаду, то вже у цьому році вийде вдало заміж. Вода, правда, ду-у-уже холодна, та справжніх відчайдухів це ніколи не лякало.
ЖУРАВЛИНЕ, АБО МЕРТВЕ, ОЗЕРО
Крім водоспаду, не оминіть увагою тутешніх скель, які немовби захищають своєю могутністю невеличку річеньку Кам’янку, яка їх омиває. Опісля ж екскурсії околицями водоспаду вирушаємо до Журавлиного або ж, як кажуть у народі, Мертвого озера. Чому його так називають? Розповімо тоді, коли до нього доберемося. Йти туди недалеко — лише 500 метрів. Утім, не все так просто, адже десь зо три сотні метрів займає стрімкий підйом, після якого ви опиняєтеся... в казці. Густий прадавній смереково-ялицевий ліс, мов на сторожі, стоїть довкола озера, до якого спочатку навіть трохи страшно підійти. Боїшся, що русалка або ще якась міфічна нечисть вигулькне та й затягне тебе в чорну воду так, що ніхто й не знайде потім. Згодом до тутешньої атмосфери починаєш звикати і вже намагаєшся детальніше познайомитися з цією моторошною красою. Місце дуже містичне. Коли ти тут, створюється враження, що час зупиняється та весь світ завмирає. Віддзеркалення не тільки лісу, а й, здається, всього світу можна побачити у темній, як ніч воді. А тишину тут хочеться слухати годинами.
Густий прадавній смереково-ялицевий ліс, мов на сторожі, стоїть довкола озера, яке вражає своєю незвичайною красою. Такі місця неможливо відчути і збагнути під час пересічної екскурсії з галасливою компанією, коли не вийде на самоті вслухатися в заворожливу тишу...
Ніхто достеменно не знає ні як це озеро утворилося, ні чому його називають Журавлиним. Одна із версій пов’язана з тим, що навколо цієї заболоченої місцевості раніше росло багато карпатської ягоди журавлини. Ще можна почути розповіді про те, що колись тут водилося багато журавлів. Місцеві мешканці роками оминали озеро, бідкаючись на те, що дуже часто подорожні не поверталися звідси, зникаючи в тутешніх болотах. А журавлів таємничість озера не лякала — ось вони й селилися на верхівках тутешніх дерев.
Чому озеро Мертве? Перекази про подорожніх, яким не вдавалося знайти дорогу назад, ми вже чули. Однак достовірнішою видається інша відповідь, на якій наполягає наука. Внаслідок постійного процесу гниття органічних решток на дні озера утворюються вуглекислий газ та сірководень. Тому вода набуває чорного забарвлення і в ній ніщо не росте й ніхто не живе. Та схоже, з роками Мертве озеро стає живим. Характерного запаху сірководню вже практично не чути, а на озері навіть оселилася сім’я качечок...
Посеред озера розташований острів — не простий, а рухомий. Він утворений зі скупчення коріння, засохлих рослин та дерев, які, впавши на дно озера, утворили невелику греблю. Рухає цей острів сама матінка-природа, а не таємничі привиди, як переконують місцеві легенди. А за іншими чутками, у Мертвого озера немає дна. Насправді ж, дно водойми складається з повалених дерев та гілок, тому її точну глибину визначити неможливо. Схоже, через легенди і містику, якими оповите озеро, ніхто й не наважується ґрунтовно його дослідити.
Озеро дає початок потічку, який згодом впадає в річку Кам’янка. Таким чином «мертва» вода потрапляє до живої і… Раптово потік роздумів перериває галаслива екскурсійна група. Декілька хвилин поспостерігавши за «організованою» групою туристів, вкотре переконуєшся, що під час такого туризму втрачається і дух мандрівки, і романтика місць, де хочеться і треба побути самому. Мертве озеро під час екскурсії на два десятки людей – відчути та зрозуміти неможливо.
Повертаючись з озера та водоспаду, не проґавте джерело мінеральної води «Нафтуся». Однак і не захоплюйтеся нею занадто, адже ця вода лікувальна, тому має свої особливості.
РОЗГІРЧЕ
Тим часом наш похід триває. Наступний пункт призначення — Скельний монастир поблизу села Розгірче. На вибір два шляхи. Перший — виснажливий шлях гірським хребтом, що вкритий лісом, тому на особливі краєвиди розраховувати не доводиться. Другий — повернутися до Сколе й під’їхати до села Нижня Стинава електричкою або автобусом. У нас переважило раціо, тому прямуємо до сколівського залізничного вокзалу. По дорозі назад ще в природному парку біля нас зупиняється автомобіль: «Агов, хлопці, не підкажете, чи далеко ще водоспаду їхати?» Вищезгаданих туристичних дороговказів тут все-таки дуже не вистачає.
Отож, сходимо з електрички на станції в Нижній Стинаві. Цікаво, чому це село Стинавою називають? Тоді слухайте легенду: «Давним-давно, коли ще люди від татар втікали, поселялися вони в горах, де були густі ліси. Земля тут була щедра на ягоди, гриби, для худоби вистачало зеленої паші, а на зиму – сіна. Так люди стинали дерева і тут же будували вздовж річки. І назвали село, що заснувалося, Нижній і Верхній Стин, а потім – Стинава».
Легенди легендами, але на годиннику вже о пів на сьому вечора. Дорогою до села Розгірче заплановано місце для ночівлі. Переходимо (хвилин з 10!) довжелезний піший міст через ріку Стрий, який простягся разом з газо— і нафтопроводом. На березі Стрия, неподалік від моста, ми розкладаємо палатку. А потім — смачна вечеря, приготована на вогні, а на десерт — довгожданий солодкий сон.
Зранку вирушаємо до села Розгірче. Кажуть, що саме тут закінчуються, розгортаються гори, розгірчуються гірки й переходять у рівнину, і тому — Розгірче. До Скельного монастиря вже недалеко. Дійшовши до місцевої церкви, підходимо до місцевих хлопаків, аби уточнити дорогу. «Ви, напевно, до скельного монастиря? – сходу надають довідку малі. – Так вам назад трохи треба пройтися й направо повернути. А там за недобудовою школи стежка буде. Щасливої дороги!» Скельним монастирем тут по праву пишаються, проте до облаштування дороговказів ще не дійшли — їхню роль виконують місцеві мешканці.
Сам монастир розташований на пагорбі, звідки відкривається прекрасний краєвид на всю навколишню місцевість. Комплекс монастиря — унікальний зразок наскельного сакрального будівництва XIII — XVI століть, хоч є відомості, що історія цієї споруди сягає періоду VII ст. до н. е., коли ще перші язичники знаходили тут притулок. Вірогідніше, що монастир заснували ченці, котрі втікали із зруйнованих татарами міст та селищ Київської Русі. Тут вони знайшли непримітне важкодоступне місце й видовбали у скелях монастир.
Скельні печери монастиря розташовані у два яруси. На нижньому ярусі були житлові приміщення, а на верхньому — церква. На другий поверх зараз ведуть сходи, стоптані часом і тисячами ніг. Збоку від сходинок скеля рясно заросла мохом. На камінні тут навіть ростуть поодинокі квіточки, їхньою жагою до життя щиро захоплюєшся...
Місце просто тут таке – особливе. Стіни ці оповиті неабияким героїзм, про який склали не одну легенду: «Був тут страшний бій з татарами. З одного боку гора, а з другого – ріка Стрий. Відступати нема куди. Наші стояли і там, де он той камінь, що в ньому пороблені печери. Там навіть два поверхи тих кімнат. Відти відбивалися і метали каміньом у татар. Билися з ними і тут понад річку, на рівнім місци. Татари обступили наших. Уже здавалося, що всьо пропало, але на допомогу нашим прийшла свіжа сила бойків з гір.
Наші одні билися, а другі відпочивали в печерах, і в підземному ході, що там був. Там і поранених тримали, продукти мали, воду, туда джерело в гори виходило. Нарешті нашим від ріки вдалося прорватися до того замку, що був коло каменя з печерами. Татарам їх начальник наказав здобути замок. Але то скала. Видите, яка міцна стоїть? А тоді ще міцніша була. Тепер уже татарам ставало щораз гірше. Гинули, як мухи вони тут. Видят, що не здобути їм замку, кричат до свого начальника: «Ага, зайди паскудні, раз гірше, раз гірше, ви тут всі пропадете, як роса на сонці!» Та й пішли переможеними татари. Від того і село назвали Розгірче».
Що ж, час вирушати додому. Поспішаємо на електричку до Львова, проте встигаємо ще набрати пляшечку мінеральної води з пробуреної відкритої свердловини, яку називають «Соленкою». Зустрічаємо тут місцевого дідуся, котрий прийшов до джерела з невеликою скляною банкою: «Так, хлопці, вода ця з цілющими властивостями. Одні кажуть, що корисна для нирок, другі кажуть, що вона від печінки. Словом, дуже корисна вода». По неї сюди приїжджають з бутлями п’ятилітровими, але то неправильно. З часом гірша вода стає і властивості втрачає». Розмовляємо з ним ще хвилин зо п’ять і прощаємося. А навздогін дід ще додає: «Приїздіть сюди, коли схочете! Вода тут завжди є, і туристам завжди раді».
