Про Аркону українці мають дещо знати. Принаймні у всевідаюдичій Вікіпедії про неї є інформація українською мовою — і як про географічний об’єкт, і як про давньослов’янське святилище. Свого часу чимало уваги присвятив Арконі у своїх студіях Володимир Шаян — один із провідних теоретиків «українського язичництва», так званого рідновірства. Аркону він сприймав як чи не найбільший духовний центр стародавніх слов’ян.
Можливо, також українці (особливо ті, які переймаються російською попсою — а таких чимало) знають, що в Росії є ансамбль «Аркона», який співає пісеньок, де нібито присутні давньоруські мотиви. Щоправда, незрозуміло, який стосунок мала Аркона до Росії. Зрештою, як і Давня Русь. Прив’язувати Росію до Русі — все одно, що Румунію до стародавнього Риму.
Отже, що таке Аркона? Мис та одна з крайніх північних точок на острові Рюґен, який розташований у Балтійському морі й належить нині Федеративній Республіці Німеччині. І водночас — пам’ятка археології.
МІН РЮҐЕН
У давнину на Рюґені жили руяни, яких відносять до полабських слов’янських племен. Усі ці племена опинилися під владою Священної Римської імперії та зазнали германізації. Це не означає, що нащадки руян нічого не зберегли від своїх предків. Наприклад, на Рюґені можна натрапити на слов’янські топоніми. Їдеш дорогами острова, і зустрічається тобі село з назвою Дубніц (майже як наше Дубно). Або — Грабіц, Дранске, Глове, Ломе, Зірков, Густов, Ніпмеров, Бабе... При цьому зважте на те, що багато рюґенських топонімів германізовані. А деякі просто перейменовані і для них знайдено германські відповідники. Так, столицею острова вважається місто Берґен. Раніше воно мало таку зрозумілу для нас назву — Гора.
Збереглася на Рюґені й специфічна сільська архітектура — такої немає ніде в Німеччині. У селах і містечках трапляються хати з очеретяною стріхою. Щоправда, нині це часто є стилізацією, розрахованою на туристів. Очеретяну стріху мають деякі сучасні ресторани, готелі й пансіонати. Втім, коли вас це цікавить, ви можете знайти сільську хатину, якій уже не один десяток, а то й понад сотню років і яка згорнулася під потьмянілою та вигорілою на сонці очеретяною стріхою. Взагалі на Рюґені очерет на кожному кроці. Як і на нашому Поліссі. Є ж бо навіть своєрідний «поліський гімн», який починається такими словами: «Очерет мені був за колиску...» І руяни, і поліщуки застосовували цю рослину для різноманітних потреб. До речі, на Рюґені часто можна зустріти людей, які антропологічно дуже схожі на наших поліщуків. Дивишся на якогось нащадка руян і думаєш: то це ж наш поліський дядько. Та й природа тут поліська.
Зараз на Рюґені переважно розмовляють німецькою літературною мовою. Це зрозуміло. Регіон туристичний. До того ж, туристи — здебільшого німці. Тут ви рідко побачите іноземців — хіба що із країн Скандинавії чи сусідньої Польщі. І уявіть собі: майже немає росіян, китайців, японців. За тиждень перебування на Рюґені я лише раз побачив екзотичних іноземців — сім’ю з далекої Індії, яка приїхали подивитися на Кьонігштуль — головну окрасу острова.
Однак повернімося до мови. Можна сказати, що літературна мова, або гохдойч, стала чи не найголовнішим чинником консолідації німецької нації. Адже ця нація сформувалася на основі численних етносів — не лише германських, а й слов’янських, які до середини ХІХ ст. входили до складу різних державних утворень. Навіть сьогодні в Німеччині є регіони, де відносно широко, поряд із гохдойчем, вживаються місцеві говірки — наприклад у Баварії, Саксонії. Створена Мартіном Лютером німецька літературна мова, якою «батько Реформації» переклав Біблію, набула свого бурхливого розвитку завдяки поетам-романтикам і представникам німецької класичної філософії. І тих, і інших підтримувала німецька політична еліта. Велика праця, що її здійснили німецькі культурні діячі в першій половині ХІХ ст., у тому числі в сфері мови, стала основою для об’єднання Німеччини і створення модерної німецької нації. Не дивно, що німецька еліта донині культивує гохдойч, приділяє багато уваги його розвиткові.
...Чого не скажеш про українську політичну еліту, для якої українська мова — щось вторинне, на яке не варто звертати уваги, а ще краще — викоренити, як непотрібний пережиток минулого.
Отже, Рюґен, принаймні в плані мовному і культурному, являє собою типовий німецький регіон. Точніше — германізований. До середини ХІІ ст. на острові існувало цілком самостійне державне утворення руян. Вони мали свій потужний релігійний осередок на мисі Аркона. У середині ХІІ ст. почалося завоювання острова данцями. Робилося це під приводом запровадження християнства. 1168 р. данському королю Вальдемарові І вдалося захопити Аркону і знищити тут статую бога Святовита. Відтоді розпочалася християнізація та поступова германізація Рюґена. Втім, данське панування тривало лише до 1234 р. Прогнавши данців, руяни відновили своє князівство. Однак християнство уже встигло пустити корені на руянській землі. І саме воно пов’язувало руян із германським світом. Зрештою, 1282 р. руянський князь Віслав ІІ уклав угоду з імператором Священної Римської імперії Рудольфом І, за якою князівство стало частиною цієї державної структури. 1325 р. руянська князівська династія припинила своє існування. Надалі острів Рюґен перебував у складі різних державних утворень Священної Римської імперії. Завоювали та певний час утримували його під своєю владою данці. З другої половини ХVII ст. до початку ХІХ ст. островом володіли шведи. А з 1815 р. острів увійшов до складу Пруссії.
Зрозуміло, такі історичні обставини не сприяли збереженню слов’янської ідентичності руян та їхньої мови. Вважається, що на початку ХV ст. ця мова перестала існувати. Натомість витворився місцевий діалект, який, звісно, є діалектом німецької мови, але в ньому чутно відголоски слов’янщини. Якось мені потрапив до рук диск, де були записані вірші про Рюґен. На ньому було написано не «Майн Рюґен», як це було б правильно за мовними нормами гохдойч, а «Мін Рюґен». Ну, майже як «Мій Рюґен». Цим рюґенським діалектом розмовляють здебільшого люди місцевих традиційних професій — рибалки й селяни. У рибацькому селі Віт, що біля Аркони, навіть довелося побачити напис місцевим діалектом. Але це радше виняток, аніж правило.
Слов’янського Рюґена вже давно немає... Є лише його елементи, котрі часто сприймаються як місцева екзотика.
ЗЕЛІН: НЕЗВИЧАЙНА ЛЕГКІСТЬ БУТТЯ
Колись давно, ще за радянських часів, мені потрапив до рук роман Мілана Кундери «Незвичайна легкість буття». Чесно кажучи, я не міг зрозуміти назву твору — звідки вона. Тепер, здається, розумію. Кундера полишив соціалістичний рай, який будувався в Чехословаччині, та подався на «загниваючий» Захід. Там і відчув надзвичайну легкість буття.
Різні люди, приміром пересічні, які побували на Заході й мали нагоду порівняти західне життя з нашими пострадянськими реаліями, часто кажуть, що саме там, на Заході, вони почуваються «легко». І це не в тому, що в Західній Європі немає проблем. Вони є скрізь. Просто там інакше ставлення до людини, ніж у нас. Там людина — захищена автономна особистість. І суспільство зорієнтоване на те, щоб зробити життя цієї особистості якомога комфортнішим. У нас же, схоже, і далі діє давній принцип: людина людині — вовк, ворог. І всіляко намагаємося ускладнити життя іншим. А зрештою самі риємо собі яму.
Та облишимо філософію. Поговоримо про Зелін — містечко, де можна саме й відчути надзвичайну легкість буття. Принаймні мені так видається. Підозрюю, що топонім Зелін теж слов’янського походження. Міг він означати зелений. Бо тут справді багато зелені. Містечко ніби зливається з лісом, який його оточує. А ще воно зливається з Балтійським морем. Тут його багато — зусібіч.
Зелін — одне з найбільших курортних містечок Рюґена, поряд з Бінцом та Сасніцем. Водночас це ніби курортна візитівка острова. Зображення зелінського зеєбрюґе, тобто морського моста, можна побачити на різноманітних рекламах, поштових листівках та інших картинках. На цьому мосту розташовано ресторан, що має оригінальну форму двох латерн (старовинних ліхтарів). Його збудували близько ста років тому, коли почалася розбудова курортного Зеліна. 1942 р. міст і ресторан були зруйновані — війна ж бо. Його відновили, зберігши стару форму.
Особливо велично виглядають міст та ресторан пізно увечері або вночі. Перед вами — темне морське плесо. Десь ізбоку темніють кручі, по яких ніби сповзають дерева. І ось серед цієї містичної темряви світяться дві латерни. Не дивно, що пізно ввечері біля зелінського зеєбрюґе чимало людей. Приходять вони сюди помилуватися цим рукотворним дивом.
Отже, розбудова Зеліна почалася на початку ХХ ст., а саме 1898 р. розпочалося будівництво його центральної вулиці. Здійснювалося це з ініціативи й за підтримки фюрста (князя) Вільгельма Путбуса. Тому центральну вулицю містечка названо його ім’ям — Вільгельм-штрасе. Тоді на цій вулиці було побудовано чимало вілл у стилі беде-архітектур (цей термін можна перекласти як відпочинкова архітектура). Це білі кількаповерхові споруди з великими балконами. В оформленні балконів використано орнамент, який мав орієнтальний (східний) характер. Така архітектура сама по собі налаштовує людей на спокій.
Біля кожної старої вілли — інформація про неї, супроводжувана давніми світлинами. Читати цю інформацію цікаво. І не менш цікаво розглядати фото. Це жива історія з її перипетіями. Ось біля пляжу — величезна вілла з шикарним рестораном. Спочатку вона іменувалася «Фюрст Вільгельм на пляжі». Гадаю, тут усе зрозуміло. Та часи змінилися, відгриміла Друга світова, настали часи Німецької Демократичної Республіки. І, як годиться, власників зелінських вілл «демократично розкуркулили». «Фюрст Вільгельм на пляжі» перетворився на інтуристівський готель «Фріден», що означає «мир». Приїздило сюди багато шведів, данців. Словом, як можна прочитати на інформаційному стенді, цей готель для зелінців був ніби вікном у західний світ. Зараз вілла має таку собі космополітичну назву «Тревел шарм», тобто «Шарм подорожі».
На Вільгельм-штрасе безліч різноманітних магазинчиків, кав’ярень, бістро, ресторанчиків — на будь-який смак. Є навіть російський ресторан «Чай ковскій». Саме так — Чай ковскій, окремо. Його власник — німець, який одружився з росіянкою. На честь своєї дружини навіть назвав свій пансіонат «Таня». Взагалі німці — люди не тільки жорсткі, коли йдеться про справу, а й сентиментальні. Часто можна побачити, як подружні пари привселюдно демонструють ніжні почуття одне до одного і до своїх дітей. Тому нічого дивного, що чоловік іменем своєї російської дружини назвав і пансіонат, і задля неї відкрив ресторан з такою химерною назвою.
Меню ресторану подається німецькою та російською мовами. Є в ньому й буцімто російські страви. Серед них (увага!) — борщ «Московскій». Взагалі, відколи борщ став російською стравою, та ще й московською? А може, жінка власника «Чай ковського» — не зовсім росіянка? А така собі русифікована московська україночка. Таким же нема ліку. Ось і з’явився борщ «Московскій».
Та не будемо про особисте. Мільйони людей зрікалися своєї української ідентичності. І найприкріше — продовжують зрікатися далі, коли є нібито незалежна Українська держава. Ось тільки чи Українська? Або — наскільки Українська?
До речі, коли вже зайшла мова про гастрономію... Чому за кордоном ми не маємо українських ресторанів? Чи майже не маємо. Адже це чудовий спосіб гідно представляти свою країну і традиції свого народу. Невже українцям немає чого запропонувати? Хоча б той самий борщ чи вареники. До речі, ці страви фігурують у меню багатьох російських закордонних ресторанів. Та й польських також.
Чого ж нам бракує, щоб відкрити свої українські ресторани за кордоном? Певно, треба зробити міністром закордонних справ пана Михайла Поплавського. Тоді він створить мережу ресторанів «Батьківська хата» за кордоном. Їй-богу, від цього буде більше толку, ніж від нашої закордонної політики.
Однак досить про «низьке», тобто про їжу. Поговорімо про «високе». Так-от, на головній вулиці Зеліна міститься гарна книгарня. Звісно, там є різна сувенірна продукція — поштові листівки, календарі. Є й чимало різноманітної літератури краєзнавчого характеру. Та мене вразило інше. На книжкових полицях я побачив десь зо п’ять сучасних романів про Рюґен. А тепер поміркуйте, чи знайдеться в Україні п’ять сучасних романів про який-небудь наш край? І щоб вони були на прилавках книжкових крамниць. І їх купували. Хіба що про Львів та Київ можна щось таке знайти.
А ще мене вразило таке. Книгарня в Зеліні працювала з 8-ї ранку до 10-ї вечора. Навіть у неділю. Якраз у неділю десь о восьмій ранку я спеціально зайшов туди. І що ви думаєте — зустрів там трьох відвідувачів.
Дехто з наших «зело віруючих» скаже: в неділю треба йти до церкви, а не по магазинах вештатися. Воно ніби так. Але Рюґен — регіон лютеранський. А Лютер учив, що праця — то служіння Богу. Лютеранські ж пастори намагаються бути поближче до народу, жити його радощами й печалями. Цікаво, що революційним подіям, які привели до повалення комуністичного режиму в НДР, дали поштовх масові богослужіння в лютеранській церкві Святого Миколая (Ніколай-кірхе) в Лейпцигу.
У Зеліні є лютеранська церква. Вона не надто помітна, скромно стоїть у затишному парку. Але це якраз та скромність, яка прикрашає. Саме в 1950-х роках, коли «розкуркулювали» власників вілл у місті, духовенство церкви виступило проти таких «демократичних ініціатив», за що мало неприємності. Зараз у лютеранській кірсі не лише правлять богослужіння, а й відбуваються концерти, зокрема класичної музики. Хоча не лише класичної. Церква надає приміщення для непопсових гуртів, які можуть запропонувати щось цікаве своїм слухачам. Я побував на одному з таких концертів. Виступав чоловічий дует «Аберлурс», який виконував кельтські мелодії. Як на мене, досить своєрідна музика. Щоб послухати їх, зібралося близько вісімдесяти осіб.
Пісні супроводжувалися жартами. І ніхто з цього не робив проблем. Навіть одного разу виконавці запропонували таку гру: хто дасть правильну відповідь на запитання — яка європейська нація вживає найбільше алкоголю на душу населення, — тому вони подарують свій диск. Посипалися різні відповіді. І серед них однією з перших назвали Україну. Ех, маємо ж ми славоньку! Та хлопці з «Аберлурсу» заспокоїли: в алкогольних лідерах ходить не наша Ненька, а сусідня Молдова. І то добре.
Не буде дивним, якщо дехто, прочитавши це, почне обурюватися: мовляв, не можна в церкві таке чинити. Але я думаю, що такі концерти дають більше людям, аніж благочестиві вєщанія на «язичії» деяких наших «каноніческих батюшок», які до того ж підторговують молдавським «Кагором».
Тут варто сказати кілька слів про культурний менеджмент у Німеччині. Як відомо, висока культура, зокрема музична, можлива лише тоді, коли існує «культурний бульйон», маса не дуже відомих виконавців, подібних до хлопців з «Аберлурсу». Вони не обділені талантом, але не мають потрібної «розкрутки». Для них такі концерти — хобі та спосіб підзаробити. Вхід на концерт «Аберлурсу» коштував за німецькими мірками небагато — вісім євро. А організатором чи співорганізатором концерту, як бачимо, стала церква. Деякі ресторани, магазини наймають тих чи інших виконавців, щоб приваблювати покупців. Відповідно, вони платять їм за це, підтримуючи тим самим «нерозкручених» артистів. Є й певна підтримка від держави. Принаймні цим людям не треба стояти на вулицях, награючи ті чи інші мелодії та чекаючи милостині від вдячних слухачів. Звісно, в Німеччині, як і в нас, також є «вулична музика». Але часто вуличні музиканти — не німці, а іноземці, й українці теж. На жаль...
(Продовження читайте наступної п’ятниці)
