2018 рік газета «День» проголосила роком Павла Скоропадського і ми з розмахом «святкували» його. Писали безліч статей про останнього гетьмана, осмислювали його спадщину, обговорювали політичні прорахунки. Автори «Дня» вишукували таку інформацію, що багатьом вчителям історії й не снилося.
Звісно, я була з радістю втягнута в цей інтелектуальний процес аж до того, що друзі жартували: «В тебе Скоропадський головного мозку». І нехай! Я подовгу дивилася на гетьманові фотографії, вглядалася в обличчя членів його родини з марною спробою зрозуміти ту колосальну відмінність між нами та представниками втраченого аристократичного світу. Відверто кажучи, я готова була хапати людей за руки на вулиці, аби годинами розказувати про Скоропадського. Мені так хотілося, щоби всі знали про українського керманича, який їздив на Rolls-Royce.
Для мене 2018 рік став точкою відліку, адже одного року для пізнання гетьмана мені виявилося замало. Я продовжую вивчати Скоропадського і сьогодні хочу схопити вас за руку, аби переповісти чергову історію.
Два роки тому я багато уваги приділила Івану Михайловичу Скоропадському — діду останнього гетьмана України. Написала про нього статтю, відвідала заснований ним дендрологічний парк і читала спогади Павла Петровича, де згадувався дід та дитинство майбутнього політика в Тростянці. Я навіть бачила могилу Івана Скоропадського і гордо вважала, що зробила все можливе для тісного «знайомства» з корінням Павла Петровича.
Нещодавно ж я зрозуміла свою помилку. У Скоропадського ж було два діди! Очевидно, два! Втім, уваги дослідників і аматорів завжди більше дістається Івану Михайловичу. Можливо, через його великий вплив на онука, можливо, через однакове прізвище. Але другий дід Скоропадського — Андрій Михайлович Миклашевський, безсумнівно, теж був людиною непересічною і його історія заслуговує на знання.
ПОКРОВСЬКА ЦЕРКВА, ЗРУЙНОВАНА БІЛЬШОВИКАМИ В 50-Х РОКАХ ХХ СТОЛІТТЯ
На щастя, в Україні є місце, де про діда Скоропадського по лінії матері пам’ятають. Хай не люди, а архітектурні пам’ятки, які колись були його власністю. Дістатися туди — в село Волокитине Сумської області — буде непросто. Старовинна бруківка перешкоджатиме швидкому та комфортному проїзду машини, тож і нерви, відповідно, також підводитимуть. Однак, побачивши туристичну перлину Сумщини — Золоті ворота, побудовані в англо-готичному стилі, відчай зміниться дитячим захватом і відчуттям, ніби потрапив у казку.
Отож, все починається з воріт. Це ледь не єдина до сьогодні споруда, збережена з часів володарювання на цих землях Миклашевського у ХІХ столітті. Ворота направду виглядають дивовижно і від них неможливо відвести погляд перші п’ятнадцять хвилин, особливо на фоні місцевого колориту. Уявіть, біля воріт бігають гуси, пасуться корови, сільські дітлахи на велосипедах шпарко пролітають повз і подекуди трактор дражнить вас своєю гучною появою на території колишнього маєтку.
Досхочу надивившись на цю контроверсійну картину, ідеш далі вглиб занехаяного парку. Трохи лячно і зовсім незрозуміло, що чекатиме на тебе попереду. Комарі з’їдають ноги й будь-які інші відкриті ділянки тіла, а голосів селян уже й не чути. Попереду невідомість.
ЗАЛИШКИ МАЄТКУ АНДРІЯ МИКЛАШЕВСЬКОГО
Не знаю, хто міг би проробити подібний шлях ввечері, коли навіть вітер у високій траві може злякати не на жарт. Додайте до цього оповідки місцевих про привидів, які живуть у кожному пристойному розваленому українському замку чи маєтку. І хоч самої будівлі маєтку тут немає, хіба привидів то зупинить? До того ж, Волокитине — місце страшного злочину радянської чуми проти нашої пам’яті та справжньої історії.
Річ у тім, що Андрій Миклашевський заснував тут порцеляновий завод, який став першим подібним виробництвом на Лівобережній Україні. Волокитинська порцелянова мануфактура працювала з 1839 року до 1861 і за цей час встигла підкорити світовий ринок. І йдеться не про примітивні тарілочки, а про справжнє мистецтво. Бо окрім посуду, свічників та рамок для дзеркал на заводі Миклашевського існувала своя родзинка — вироби малих розмірів з порцелянової пластики. В гуглі повно фотографій цих мініатюрних порцелянових фігурок, які не можуть не здивувати своєю оригінальністю, зважаючи на епоху, коли їх було створено.
Я вперто намагалася знайти маленький шматочок порцеляни у Волокитиному, але, певно, після революції все звідси вивезли. Знаходжу інформацію, що волокитинська порцеляна зберігається в музеях Харкова, Києва, Сум, Москви, Варшави, Парижа, Будапешта і Фінляндії та США. Але дещо мені підказує, що за вікнами вбогих сільських хатинок також ховаються витвори мистецтва Миклашевського. Селяни в українських провінціях часто забирали додому дорогоцінний аристократичний крам у часи свавілля на їхніх землях більшовиків.
Окрім фабрики у Волокитиному Миклашевський звів Покровську церкву з унікальним оздобленням, у якій начиння та іконостас були з порцеляни! І сьогодні лише архівні фотографії дають змогу доторкнутися до краси Покровської церкви, нещадно зруйнованої у 50-х роках ХХ століття. Деякі церкви більшовики використовували як склади, інші стояли пусткою, а від якихось не залишали навіть фундаменту. Протягом 1955—1958 церкву знищили для побудови корівника. І слова тут, здається, зайві...
Отже, садиби немає, церкви теж, а в кінці парку натрапляєш на сільську раду, клуб, могилу Миклашевського та другі, значно менші ворота, які підперізували маєток з іншого боку. Ти радієш і цим крихтам, адже могло бути гірше і мандрівка в парк закінчилася б нічим. А ще вражає дошка оголошень біля сільради, на якій висять вицвілі, запліснявілі фотографії Миклашевських та Скоропадських у файликах. Вони мають жахливий вигляд, але головне інше: в селі Волокитине знають історію своїх колишніх власників. Хоча б трошки. Хоча б поверхово. Хоча б на побитій снігом і вітрами занедбаній дошці оголошень.
