Знову, вже втретє поспіль, ключовим питанням українського післявиборного політичного процесу та міжкланових інтриг — як і 2005-го, як і 2006-го, стає питання: як позбутися Юлії Тимошенко? Як «витиснути» її з влади, як не допустити в прем’єрське крісло?
Особисто я не дуже уявляю, яку промислову, фінансову, енергетичну, міжнародну, гуманітарну, військову й соціальну політику проводитиме Кабінет Міністрів Юлії Тимошенко. (Тим паче не являю політику Кабміну під керівництвом інших людей.)
По-перше, в одну річку двічі не увійдеш: судити про Тимошенко-прем’єра-2007 за Тимошенко-прем’єром-2005 або Тимошенко-віце-прем’єром-2000 неактуально: людям властиво мінятися — комусь у кращий бік, комусь — навпаки.
По-друге, розумні люди вчаться й на власних, і на чужих, і на уявних гіпотетично змодельованих помилках. Нерозумні люди навпаки — разом зі своїми помилками повторюють і чужі.
По-третє, просунуті люди намагаються рости й розвиватися, непросунуті, які не намагаються, деградують душевно, інтелектуально, тілесно.
По-четверте, політичний процес нагадує броунівський рух частинок і залежить від такої кількості різновекторних чинників і умов, що часом неможливо спрогнозувати навіть загальний напрямок тих чи інших процесів.
Тому про курс і стратегії Кабінету Міністрів-2007 під керівництвом Юлії Тимошенко можна судити лише приблизно й гіпотетично — зокрема, за її заявами (зміна газових схем — усунення «РосУкрЕнерго», повернення сумнівно приватизованих підприємств — на кшталт Луганського тепловозобудівного заводу, скасування військового призову з 1 січня 2008 року тощо) і програмою БЮТ «Український прорив».
Однак коли така кількість чоловіків-важкоатлетів з діаметральними політичними поглядами вже третій рік поспіль ламають голови над тим, як не допустити до влади одну тендітну пані, є над чим замислитися. Доводиться констатувати, що «загроза Тимошенко» — це головний генератор нинішнього українського політичного процесу.
І проти неї є дві вже випробувані технології.
По-перше, «технологія-2005»: у лютому 2005-го вона вже ставала прем’єром, але з урізаними повноваженнями й на обмежений термін. Через декілька місяців — після низки економічних криз («бензинової», «цукрової», «м’ясної»), після викриття «любих друзів» з боку Олександра Зінченка — Президент з легким серцем позбувся її — відправив у відставку.
По-друге, «технологія-2006»: її прем’єрству завадили ухиляння «Нашої України» від створення коаліції з БЮТ і кулуарні домовленості Ющенка з Януковичем.
Сама ж Тимошенко розуміє, яку загрозу обіцяє їй прем’єрське крісло з політичним «обтяженням» — наприклад, з українським мільярдним боргом «Газпрому», що сплив одразу після виборів. Тому одна з її стратегій (так званий план «Б») — залишатися в опозиції й бадьоро йти на найближчі президентські вибори, які за Конституцією мають відбутися на початку 2010 року, але в умовах української «броунівської» політики можуть статися й раніше. Нинішні ж вибори до Верховної Ради показали, що Тимошенко набагато краще за інших уміє досягати амбіційних цілей. Незважаючи навіть на те, що в українській політиці існує свій «Бермудський трикутник»: Ющенко — Тимошенко — Янукович, що не дозволяє жодному з трьох отримати всю повноту влади: союзи двох проти третього нестійкі й уберігають українську політичну систему від сценарію «переможець отримує все». Проте добре це чи погано — тема, що лежить за межами політичної науки.
Тому головне питання української політики станом на сьогоднішній день полягає в тому, за яким сценарієм «кидатимуть» Юлію Володимирівну: за сценарієм «2005» (вона стане прем’єр-міністром, але її незабаром «витиснуть» і «кинуть» — влаштують їй низку криз) чи за сценарієм «2006» (вона не стане прем’єром і буде змушена піти в опозицію, кандидатуру прем’єра внесе «широка» коаліція).
Ідея деяких ідеологів з президентського оточення про те, що Україну можна й треба об’єднати за допомогою консенсусу різних регіональних кланів і регіональних олігархій, не є перспективною для НУ- НС і особисто для Віктора Ющенка. Можливо, іноді в деяких країнах це й спрацьовує, але формула єдності нинішньої України «донецькі олігархи + київські олігархи й бюрократи» та політичне оформлення цього союзу у вигляді «широкої» коаліції в наявній ситуації, по-перше, неефективна й, по-друге, неморальна.
За останні роки в українському політичному процесі сталися дуже важливі зміни. Ще з часів Макіавеллі вважається, що політика — це апріорі неморальна й навіть позаморальна сфера. Але в Україні в 2004 і 2006 роках сталися знакові події, які показали, що насправді це не так, і що моменти істини іноді в політиці трапляються. І те, що зробив Олександр Мороз у ніч на Івана Купала 2006 року, стало причиною його нинішнього провалу на виборах і повного політичного краху. Помаранчева революція в 2004 році показала, що українська політика загалом існує в морально ангажованому полі. І це, насправді, привід для гордості за країну.
Адже якщо «Наша Україна» не виконає своїх зобов’язань відповідно до лютневих домовленостей між БЮТ і «Нашою Україною», її чекає та сама доля, що й СПУ: українські виборці загалом зрад і «кидань» не пробачають.
Так, політичні сили, які вийдуть за моральні рамки, можуть отримати деякі тимчасові переваги, але ситуація з Морозом стала модельною: тут і зараз ти виграєш свої 30 срібних монет (або 30 мільйонів доларів), але завтра програєш усе — передусім своє добре ім’я та політичну репутацію.
Отже, логіці президентського оточення й Партії регіонів, відповідно до якої є дві моделі «кидання» Тимошенко — «2005» і «2006» — у неї самої є логіка «слона» (йти напролом — спочатку в прем’єри, а потім у президенти, долаючи саботаж і змодельовані кризи) й логіка «пантери» — стрибка в президентське крісло в статусі лідера опозиції.
Але найбільш непередбачуване наразі в українській політиці полягає в тому, як складеться баланс загроз для Віктора Ющенка й наскільки реальними є дострокові президентські вибори.
Єдине питання, на яке не має відповіді ні Тимошенко, ні Ющенко, ні Ахметов, ні інші: де взяти стільки грамотних, ефективних і професійних, некорумпованих менеджерів для виконавчої влади — чи то під керівництвом Тимошенко, чи то під керівництвом когось іще? Бо це проблема не окремих політиків і партій, а України взагалі.
Кадри, які мають великий досвід роботи, — вони часто вже люди з минулого, хоч і розуміють, як цей владний механізм працює. Чимало нинішніх міністрів неабияк заплутали справи у своїх міністерствах «під себе» — щоб ніхто інший не розібрався й загруз у болоті кризи.
Словом, все та ж «вічна» проблема української політики: коротка лавка запасних гравців. І де взяти нових — молодих і грамотних?
