Останні події в політичному житті України примусили багатьох наших співгромадян нарешті замислитися над заявами патріотично налаштованих інтелектуалів і політиків про те, що наша держава є не суб’єктом у міжнародних відносинах, а, швидше, їхнім об’єктом.
Таких країн у світі, як то кажуть, можна по пальцях однієї руки перерахувати. У Європі їх зовсім немає, якщо не зважати на не визнане світовою спільнотою Придністров’я й Косово, що перебуває в стадії свого державного становлення.
Пояснення цього нашого феномена лежить на поверхні. З одного боку, це ментально-цивілізаційний розкол української нації. А з другого, як наслідок цього розколу, — практично цілковита відсутність в Україні національної еліти.
У свою чергу, така неповноцінність уже пояснюється особливостями нашого постгеноцидного суспільства, на які ніхто із сильних світу цього не бажає звертати уваги з двох причин. Перша з них пов’язана з тим, що цим сильним набагато вигідніше мати справу з Україною саме як з об’єктом, а не суб’єктом міжнародних відносин. Адже в першому випадку доводиться зважати на національні інтереси тієї чи іншої країни. У другому — ці інтереси присутні лише в передвиборних спічах політиків.
Друга причина меншовартості нашої держави якраз і полягає в тому, що вона жодною мірою належно не ставиться до постгеноцидного рецидиву своєї титульної нації. Достатньо сказати, що цей діагноз українцям поставив іноземний вчений Джеймс Мейс, і сьогодні всю тяжкість суспільного захворювання розуміють у нашій країні одиниці інтелектуалів.
Не скористатися цією основоположною державною вадою однієї з найбільших європейських країн ні США, ні Росія просто не можуть. Сьогодні, коли Україна вже просто балансує на межі свого розколу, сумніватися в майбутньому її частин не випадає. І хоча наразі можливий кордон між ними поки позначився лише у міркуваннях політологів і політиків, можна не сумніватися, що західна частина опиниться у сфері інтересів Європи і США, тоді як східна відійде до Росії.
Саме так, шановний читачу, я аж ніяк не обмовився. Живучи в Луганську ось уже п’ятий десяток років, я бачу навколо себе критичну масу своїх земляків, яких різні аспекти суспільного життя Росії цікавлять значно більше, ніж ті ж політика, спорт і мистецтво країни, в якій вони народилися й живуть.
Тож легко прогнозується результат неминучого в разі розколу України референдуму, внаслідок якого її східна частина повернеться в лоно імперії Російської.
Можна не сумніватися також і в тому, що проти цього можливого розколу ніхто не протестуватиме й у Європі, включаючи ту ж Польщу, яка більше за всіх на нашому континенті любить Україну, насправді лише як свій територіальний буфер з Росією. І оскільки сьогодні цей буфер ніякий, поляки будуть раді, якщо він буде десь утричі менший, але надійніший.
І знов я аж ніяк не обмовився. Наївні ті київські патріоти, хто сьогодні впевнений у тому, що якщо таке станеться з Україною, вони житимуть у Європі, а не в Євразії. Відхопити собі при нагоді «матерь городов русских» Росія ніколи не відмовиться. А випадок цей, схоже, саме в наш час і нагодився...
Розколоті частини української нації у двох своїх нових державах, швидше за все, також будуть задоволені й, швидше за все, не вдаватимуться до жодних дій для свого возз’єднання. Але це вже справа десята, й у планах тих, хто креслить сьогодні різні варіанти кордонів між двома Українами, цей чинник навіть навряд чи враховується.
А кордони ці дехто не лише креслить, а й вимагає від своїх українських васалів, щоб вони зробили все можливе для того, щоб ця межа розділу України пройшла якомога східніше або далі на захід. Це залежно від того, де працює над картою той чи інший «кресляр» — у Москві чи Вашингтоні.
У свою чергу, васали в поті чола свого стараються догодити саме своїм суверенам і жодним чином не своєму народу. Жоден iз них не лише не зробив нічого для того, щоб об’єднати роз’єднаних трагічною історією українців, а й навіть неодноразово доклав свою руку до того, щоб цей ментальний розкол став ще ширшим і глибшим.
І в цьому випадку хотілося б сказати не лише про лідерів регіоналів, комуністів і соціалістів. Їхня геополітична орієнтація очевидна, і про це сказано й написано цілком достатньо.
Я пропоную уважно придивитися до внутрішньої політики нашого Президента. Саме його, а не Юлії Тимошенко, політична суть якої базується на приємній для середньостатистичного обивателя суміші обіцянок, у яких патріотичний стрижень проглядається не більше, ніж у раніше згаданих політичних сил.
Унаслідок цього Юлія Володимирівна може бути антиподом тому ж Віктору Федоровичу лише в особистісному плані, а ніяк не в політичному.
A Віктор Ющенко нещодавно претендував саме на роль національного лідера українців, а не радянських людей, яких представляє той же Віктор Янукович. Тому можна припустити, що саме Віктор Андрійович як президент є втіленням державного діяча, що бореться за єдність своєї багатостраждальної країни. Однак для всіх очевидно сьогодні, що справжнього лідера нації з нього не вийшло.
І зовсім не тому, що Ющенко надто нерішучий, м’який, довірливий і наївний. Перша риса відпадає беззастережно, якщо пригадати його поведінку у ЦВК або в Донецьку в ролі кандидата в президенти, відправку у відставку прем’єра Тимошенко, сумнівний розпуск Верховної Ради. Три останні — якщо врахувати, що Віктор Ющенко зробив чудову кар’єру банкіра за радянських часів і навіть досяг успіху як політик за часів нашої псевдонезалежності. Пригадаємо його кадрову політику в перший рік президентства, й стане зрозуміло, що м’якість, довірливість і наївність у цьому випадку можуть виступати лише в ролі політичного гриму або маски — це як хто хоче.
Тепер саме час подивитися на його діяльність на президентській посаді з погляду геополітичних інтересів США і Росії. Що зробив наш Президент для того, щоб об’єднати Україну, що стоїть сьогодні, після двох з половиною років його президентства, на межі свого розпаду? Правильно — нічого.
А ось для того, що ми маємо сьогодні, Віктор Андрійович зробив чимало. Наприклад, як президент у тому ж Донецьку він був не один раз. І завжди при цьому поводився приблизно так само гордо й агресивно, як і перебуваючи свого часу в цьому місті в ролі кандидата в президенти. Виникає закономірне запитання: якщо Віктор Андрійович не боягуз і не дурень — навіщо він поводився у вотчині свого головного політичного опонента саме так, а не інакше?..
Президент ще з часів своєї виборчої кампанії, судячи з його виступів, чудово розуміє всю небезпеку для цілісності країни перебування при владі Партії регіонів. У цій ситуації, якщо він не веде подвійної політичної гри, Віктор Ющенко просто зобов’язаний був би скористатися будь-якою можливістю в рамках законодавства, щоб не допустити цього. Однак у серпні минулого року всі ми побачили щось протилежне, коли Янукович з подачі саме Президента став прем’єр-міністром. Тут уже, погодьтеся, виникає запитання про самостійність глави нашої держави в проведенні державної політики.
Але коли правляча коаліція цілком зміцнилася у виконавчій владі, коли в її розпорядженні опинилася, мабуть, найбільш потужна й боєздатна на сьогодні в Україні силова структура й Конституційний Суд, Віктор Андрійович йде на розпуск Верховної Ради, не маючи на це чітких законних підстав. Чи це не конкретні дії для реалізації певного закордонного сценарію?
Тільки вже як кураж цього «інтегратора» розколотої української нації можна кваліфікувати його заяву про необхідність створення в нашій наполовину «совковій» країні Музею радянської окупації.
Цілком достатньо можна навести й прикладів його злочинної з точки зору лідера нації бездіяльності в плані перетворення пострадянської України на національну державу. Українізація Криму й Донбасу абсолютно не проводилася, й ці регіони так і залишилися непорушними плацдармами сепаратизму в нашій країні.
Точнісінько так само всі розмови Ющенка про НАТО так і залишаються тільки розмовами, і ніякої інформаційно-просвітницької роботи серед населення при цьому Президентові-євроінтеграторі не проводилося.
А от антинатовської пропаганди було більш ніж достатньо. У результаті довіра українців до євроатлантичного блоку за останні два роки різко знизилася. І як тоді в цьому разі не пригадати біблійне «по справах їхніх впізнаєте їх»?
У той же час, діяльність Віктора Ющенка, спрямована на національне відродження в Україні, має явно імітаційний характер. Однозначним підтвердженням цього може слугувати організація ним у нашій країні діяльності по відродженню історичної пам’яті українців на основі збирання й систематизації матеріалів і документів про Голодомор 1932—1933 рр.
І сам Президент, і його оточення не приховують, що підсумком цієї копіткої роботи має стати визнання нашої національної трагедії актом геноциду в очах світової громадськості.
Якщо виходити з позитивного рішення цього непростого завдання, то очевидно, що в цьому разі цю святу для нашої нації справу треба було доручити найбільш високопрофесійним представникам у сферах історичної науки, юридичної системи держави, дипломатичного корпусу.
Але як майстерний імітатор Ющенко доручає цю титанічну й вкрай складну роботу... громадськості й так званому Інституту національної пам’яті на чолі з глибоким пенсіонером Ігорем Юхновським. Зрозуміло, що цей Інститут фінансується не набагато краще за ті ж громадські організації.
Результат цієї підміни виконавців грандіозного за задумом проекту сьогодні очевидний. Замість міжнародного визнання геноциду українців Президенту ледве вдалося добитися цього визнання в Україні. І ця різниця прямо стосується сьогоднішньої кризи державної влади в нашій країні.
Якби міжнародне співтовариство дізналося всю правду про Голодомор і, особливо, про його наслідки для українців, сьогодні ставлення з його боку до територіальної цілісності України було б, швидше за все, набагато відповідальнішим.
