Александер Рар — вельми обізнаний експерт зовнішньої політики Німеччини, який спеціалізується на країнах колишнього Радянського Союзу. Як керівник програми з питань відносин із країнами СНД у Товаристві зовнішньої політики Німеччини, він неодноразово зустрічався з відомими політиками Росії та України. Він був першим західним аналітиком, який написав книгу про Володимира Путіна (під назвою «Німець у Кремлі»). Після цього німецький експерт двічі зустрічався з російським президентом. На пострадянському просторі Рара іноді називають «європейським Бжезинським». На зміни у світовій політиці після 11 вересня він дивиться з оптимізмом та схваленням. Зближення Росії з Заходом, на його думку, вигідне обом сторонам, хоч воно і викликає почуття ревнощів у європейських столицях. Рішення України розпочати процес вступу до НАТО він вважає своєчасним і логічним, кажучи, однак, про те, що на Заході чудово розуміють: проблеми євроатлантичної інтеграції України —головним чином усередині країни.
— Чи було для вас сюрпризом рішення України розпочати процес, кінцевою метою якого є вступ до НАТО?
— Ні, для мене заява Євгена Марчука не була несподіваною. Україна орієнтувала свою зовнішню політику на Захід, і було відомо про прагнення України рано чи пізно вступити не тільки до Євросоюзу, але й до НАТО. Заявлялося про це як у кулуарах, так i на вищому рівні. Така країна, як Україна, не хоче, а певною мірою навіть боїться стояти осторонь від важливих для європейської безпеки процесів. Заяву РНБОУ зробили у слушний момент. Час було вибрано дуже вигідно, щоб не виникло негативної реакції з боку Москви. Рішення України прийняли через розуміння того, що країна може ще більше відстати на шляху інтеграції iз Заходом. Думаю, українська еліта злякалася того темпу, який задала Росія у плані співпраці зі США. У ЄС так само ніхто не міг чекати такого швидкого зближення Москви і Вашингтона. На цьому фоні Київ повинен був подати і свій сигнал Заходу.
— В українських дипломатів часто можна помітити деякі ревнощі стосовно динаміки відносин Росії і США. Західна Європа також переживає подібне?
— Так. Європейцям завжди не подобалося, коли висока політика робилася «над» їхньою головою. Для більшості європейців Росія була країною, з якою можна вести ділові відносини та яку треба підтримувати. За останні два роки здавалося, що ЄС став головним партнером Росії, а Америка від неї відвернулася. Після подій 11 вересня США змінили свою політику. У ЄС почали боятися, що таке зближення певним чином може перешкодити побудові своєї Європи. Якщо Росія вирішуватиме зі США питання європейського континенту в плані безпеки чи навіть економіки, то ЄС відчуватиме себе все більш маргіналізованим. Звісно, європейцям цього не хочеться.
— Проте Москва досі виступає проти розширення НАТО. Наскільки, на вашу думку, можливо, що Росія проводитиме політику прихованого саботажу євроатлантичних процесів в Україні. Наприклад, через економічний тиск?
— Не думаю, що так буде. Усі фрази про те, що Росія проти розширення НАТО — риторичні. Так повинно бути, тому що російське суспільство не готове до загального розширення Альянсу. Це справді неприємно і принизливо для Росії, тим більше, що її до НАТО ніхто не запрошував. Але погоджуючись працювати в системі «двадцятки», Москва сама зробила крок у бік зближення з НАТО. Я просто не бачу причин, чому Росія повинна руйнувати політику України якимись прихованими діями. А ось у самому українському політикумі є кола, які грають на антизахідних чи антиросійських настроях. Для них також світ змінився дуже швидко. Однак українське керівництво координує свою політику з Москвою, як ніколи раніше. Є різні форми дипломатії, часто зустрічаються Путін із Кучмою, секретарі Рад безпеки, міністри оборони. Думаю, вперше відсутнє протистояння інтересів між двома країнами. Росія не може забороняти Україні входити до тих організацій, до яких прагне сама.
— Один із доказів цього, можливо, заява Кучми, Путіна і Шредера про поставки російського газу до країн ЄС через українську територію?
— Герхард Шредер узяв на себе роль політика, який заохочує енергетичний альянс із Росією. Хоч багато європейських країн виступають проти, побоюючись залежності від російського газу. Зацікавлені в енергетичній співпраці з Москвою тільки Німеччина й Італія. Проти таких відносин були американці. Але коли Джордж Буш запропонував Путіну енергетичний альянс для постачання газу через північні порти, Шредеру як далекоглядному політику нічого не залишалося, як зробити крок у відповідь. Досі Україна була збоку від цих процесів, оскільки «труба» повинна була йти через Білорусь і Польщу. Сьогодні вирішено зміцнювати старий шлях. У деякому розумінні це перемога української дипломатії, яка змогла уникнути того, щоб країна не виявилася за бортом енергетичних планів на континенті.
— В Україні стверджують, що новий парламент країни більш «прозахідний» порівняно з попередніми. Тому вважається, що через законодавчий орган України легше проходитимуть документи, пов’язані зі зближенням із Заходом. У ЄС існує таке ж переконання?
— Не думаю, що більшість Верховної Ради сьогодні голосуватиме за вступ України до НАТО. Все-таки український парламент голосує приблизно так, як думає населення. А українські громадяни, як і російські, у своїй більшості проти зближення з НАТО. Але це не означає, що таке зближення не потрібне. Проблема полягає в нерозумінні самих політиків, що таке Північноатлантичний альянс. НАТО — швидше політична, а не військова організація, вона слугує консолідуючим чинником у Європі, а не агресивним блоком.
— Які вигоди може отримати для себе Україна від вступу до НАТО?
— Насамперед — входження до загального європейського дому. До 11 вересня співпраця України, Росії та інших колишніх радянських республік із ЄС протікала дуже складно. Була складна процедура переговорів стосовно Угоди про партнерство і співпрацю: дуже довго пережовували, де ставити у цьому документі крапку, а де — кому. Все це не зближувало, а відсувало на задній план усі питання інтеграції. Було дуже складно, оскільки в Євросоюзі заявляли про неможливість приєднання України до нинішньої Європи. Київ та його партнери навпаки доводили, що виключати Україну із загальноєвропейських процесів не можна. При цьому ніхто не говорив про питання безпеки. Після «холодної війни» образ ворога зник, а новий ворог не з’явився, НАТО розширялося автоматично. Після 11 вересня ворог є — ісламський екстремізм, тероризм, нові можливі атаки на Америку. Це схвилювало суспільство і політиків. Страх зблизив різні народи. І сьогодні йдеться вже не просто про економічну інтеграцію, а про інтеграцію безпеки. Тепер в України хороший шанс довести свої можливості у процесах консолідації спільної Європи.
— Чи не здається вам, що останнім часом зовнішня політика України зазнала однієї поразки — це вихід із ГУУАМ Узбекистану?
— Важко було не помітити, що Україна в ГУУАМ почала програвати. Коли створювалася ця організація, то головну роль у ній відводили Україні. Згодом центральне місце почав займати Узбекистан, тому що центр тяжіння в організації було перенесено у Середню Азію. США зацікавлені у створенні в цьому регіоні своїх структур. Вихід Узбекистану з організації може означати, що існує певна домовленість із Америкою про інший варіант системи безпеки в Центральній Азії. Можливо, Америка вирішила більше наголосити на двосторонніх відносинах з Узбекистаном. Можливо, узбецьке рішення означає перехід ГУУАМ на якийсь новий рівень розвитку. Зрозуміло, що Узбекистан не зможе діяти надалі в цьому регіоні ізольовано від інших країн організації — Грузії й Азербайджану.
— Погляд із Німеччини: що заважає Україні йти до своєї «євроатлантичної» мети?
— Радянське минуле, неприйняття західних цінностей, зайва потенційна ворожнеча з Росією плюс поляризація в самому українському суспільстві. З другого боку, більш відкриту політику стосовно України варто б було провести Євросоюзу, і якщо чесно про щось домовлятися, то триматися за ці домовленості і відчиняти, а не зачиняти перед Україною двері. Ментальність європейців має бути спрямована на об’єднання, а не на сегрегацію, поділ. Українцям потрібно також зрозуміти суть нової Європи. У Європі створюється унікальна історична ситуація. Вже не Німеччина, Англія, Франція починають вирішувати долю континенту, а справді створюється новий центр влади, який у результаті наблизить європейців до створення «Сполучених Штатів Європи», де буде повна рівноправність між різними націями, але суверенні права знаходитимуться на якомусь новому рівні. Хоч потрібно зауважити, що поки центр європейської влади виражено у досить потворній формі брюссельської бюрократії. Якщо Україна хоче влитися у дуже складні процеси створення нової Європи, то необхідні серйозні зусилля. Україні слід самій створювати лобі, щоб у майбутньому «зістикуватися» з європейською політикою. Слов’янські країни зможуть зробити свій величезний внесок у спільну Європу, що в результаті приведе до створення «Сполучених Штатів Європи», про які раніше мріяли Міттеран та де Голль.
