У День 95-річниці Сособорності України, вперше за два місяці протестів, на Майдані пролилася кров. Те, що почалося як мирний протест проти припинення підготовки України до підписання Угоди про асоціацію з ЄС, трансформувавшись 1 грудня під «кийками» беркутівців у рух опору проти беззаконня, перейшло у неконтрольовану фазу. І передусім сталося це через те, що влада від самовпевненості чи під тиском якихось «зобов’язань» не пішла на поступки людям. Не назвала причини неадекватного застосування сили та не покарала винних, а потім, як сказала головний редактор «Дня» Лариса Івшина, 16 січня «полила бензином пожежу»...
Чи є ще шанс стримати насилля? Чи, може, сторони вже зайшли так далеко, що не здатні до діалогу? Учорашній номер «Дня» вийшов із ключовим, як на наш погляд, питанням: «Як боротися за Європу, щоб не втрапити в Азію?» Є ознаки того, що Україну втягують, а вона під впливом емоцій втягується в чужий сценарій... Як зупинитися?
Наприкінці минулого тижня в редакції «Дня» ми вдруге зібрали активістів третього сектору на розмову. Перший круглий стіл ми провели на тему «Системна політична криза в країні. Фаза — Євромайдан». Цей ми назвали «Євромайдан: що далі?» Адже конкретних відповідей на поставлене запитання ми не чули, та й до сьогодні, окрім як варіант ескалації конфлікту, нічого чіткого не артикулює ні влада, ні опозиція... Є притомні думки у представників третього сектору. Хоча, правду кажучи, не всім удається зберегти холодний розум, коли в центрі столиці літають «фаєри», гумові кулі, коктейлі Молотова і вбивають людей...
Нижче ми подаємо найактуальніші цитати учасників круглого столу в редакції «Дня», озвучені, нагадуємо, ще до подій на Грушевського, які, на наш погляд, лишилося актуальними.
Вікторія ПОДГОРНА, політолог:
«Опозиція грає беззмістовно, не пропонує позиції, які б привели хай навіть до мінімального компромісу, який би влаштував суспільство. Цю систему компромісів повинна вибудовувати саме опозиція. Всі важелі та інструменти у неї для цього є — як у зовнішньому, так і у внутрішньому вимірах. Бюджетне ж голосування показало, що, крім розведення руками на низку порушень регламенту, опозиціонери ні на що не здатні. Більше того, своїми діями вони лише девальвують позицію Майдану, який стоїть і очікує від опозиції конкретних дій.
Влада зараз відновлює статус-кво і хоче повернути все на свої місця. Більше того, вона хоче закріпити в Україні типову радянську модель, де суспільство існує лише як фактор. Я боюся, що навіть за достатньо високої мобілізації суспільства влада завжди використовуватиме силу для продавлювання своїх інтересів і стратегій. І в позиції сили влада насправді набагато сильніша, ніж опозиція. На жаль, тут слабкість опозиції зумовлює силу влади.
Ті ж процеси, які відбуваються в суспільстві, є сьогодні набагато цікавішими. Чимало громадських організацій та політичних партій Майдану говорять про те, що необхідно йти на Схід. Це дуже серйозні заклики, які свідчать про те, що невдоволені діями влади й опозиції люди розуміють, що повинна бути внутрішня суспільна консолідація. Ці процеси відбуваються поза політичними суперечками між владою та опозицією, і про це також слід говорити».
«Дослідження показують, що серед країн, які перейшли до демократії, лише 20% обрали шлях революції, всі інші 80% — еволюційний. Тобто через систему компромісів. Звичайно, не можна поступатися всім. Але компроміси потрібні.
Проблема ПР в тому, що її влада цементована здебільшого на електораті з Південно-Східного регіону і під протекторатом Росії, яка легко розігрує розкол України. Тобто: або ми (РФ) даємо тобі (Януковичу) повний карт-бланш та легітимність і ти встановлюєш губернський режим, або ми відколемо частину. Словом, для Президента — це теж дилема. Я не думаю, що він дуже задоволений тим, що у нього буде протекторат РФ, на який він пішов. І він думає, як із цього вийти, проте вже зараз це важко зробити. Це єдиний чинник, який може змусити його сісти за стіл переговорів усередині країни. Бо, якщо цього не станеться, то він влаштує білоруський сценарій, і нам потім буде дуже важко боротися із цією ситуацією. Незважаючи на активність суспільства. Тому що активність суспільства не може бути постійно. Людям потрібні хоча б маленькі перемоги».
«Потрібно створювати єдиний політико-громадський механізм, який би дозволив вирішити цю ситуацію в руслі отримання іншої держави, тому що наразі ми маємо пострадянську країну, яка може не закінчитись, а стати новою авторитарною державою, але вже в межах імперії, яку зараз будує Російська Федерація. Ми постійно забуваємо про те, що наші внутрішні процеси завжди пов’язані із зовнішніми, бо Україна знаходиться на стику гравців, серед яких, окрім Росії, ніхто не знає, що робити».
Олександр СОЛОНТАЙ, експерт Інституту політичної освіти, член об’єднання «Сила Людей»:
«16 січня Україна стала авторитарною державою. Раніше ситуацію в країні можна було охарактеризувати як таку, що ми зависли десь посередині між колишньою демократією, яку так і не добудували, бо її ніколи не було, та колишнім авторитаризмом, який колись зруйнували і вже не відновили. Тепер ситуація прояснилася. Танці на Майдані стали незаконними, а незаконні танці не можуть допомогти становленню законності».
«...Народ готовий до революції. У нас 80% людей готові до протесту, а 2% — до збройного протистояння. Для революції потрібно в десять разів менше. Один комбат може взяти владу. Суспільство готове, але політики не готові до революції. А суспільство не має інших очільників, окрім провладних чи опозиційних політиків».
«Все, чого від нас хоче влада, — це залякати, щоб ми склали руки і нічого не робили. А ми повинні навпаки відповісти, зробивши прямо протилежне тому, чого вони від нас очікують, — об’єднуватись. Ми стали країною авторитарною. Що потрібно для того, щоб повернутися до демократії? Основи перетворень внизу: принципи самоврядування, самоорганізації і єднання людей для спільних дій, взаємна підтримка».
Руслан РОХОВ, координатор мережі колективного захисту «СВОЇ»:
«Сьогодні простежуються дві чіткі лінії боротьби. Перша — людей, які виступають за вільне життя у демократичній країні. Друга — осіб, які хочуть встановити в Україні тоталітарний режим, а громадян зробити кріпаками, що обслуговуватимуть інтереси власників основних капіталів в країні. Потрібно формувати єдиний народний фронт, який би об’єднав людей під розумінням того, яку країну ми хочемо бачити в майбутньому».
«Будь-які подальші кроки можна робити лише тоді, коли є впевненість у міцному тилу. Тому ми почали з формування мережі колективної безпеки. Вже є низка майданів, які долучилися, Громадська рада Майдану цей концепт колективної безпеки на з’їзді євромайданів у Харкові проголосувала, а також запуск системи, яку запропонували «СВОЇ». Перш за все потрібно об’єднатися і один одного захищати, а потім уже опрацьовувати план дій. Хочемо ми того чи ні, зміни повинні відбуватися в політичному ключі. І коли парламентська опозиція навмисне маніпулює людьми і вводить їх в оману, що хтось проти політики на Майдані, — вони брешуть. Тому що люди проти партій політичних на Майдані — так, але всі ми — за політику. Ми хочемо політичних змін.
Як створити альтернативного політичного гравця, який був би відмінний від відірваних від народу, самопризначених політичних партій? Це має бути легітимне обрання «знизу-вгору». Має зібратися достатня кількість притомних людей, яка обере своїх представників як центральний орган. І ці представники реально опиратимуться на людей і відображатимуть їхні інтереси. І не просто прийматимуть рішення, а радитимуться з людьми».
Ольга ГАЛАБАЛА, активістка Громадського сектору Євромайдану:
«...Зараз ми перебуваємо в дуже цікавій ситуації. Є певна громадськість — аморфна, яку ніхто не розрізняє по обличчях, але тільки вона здатна генерувати щось і рухати вперед. Опозиція здатна це підхоплювати, тому що не може не зробити цього, інакше — втрачатиме рейтинги».
«Україна може дати нове розуміння революції. Були революції лідерів — кривавим шляхом, були революції, коли люди прагнули змін правил гри — мирні, але знову вийшов лідер, якому народ не зміг донести свої пропозиції і мету. Те, що у нас відбувається зараз, — це реальний шанс усвідомити, чого ми хочемо, і ми це вже починаємо робити.
Зміна системи будується на дуже конкретних речах. Перша — олігархи, їхні кошти і монополізація. Друга — силовики, які стали наразі інструментом захисту цієї власності. І третя — влада, яка є напівузурпованою і напівкримінальною. І якщо зламати ці стовпи системи, то ми зможемо говорити про розвиток, інноваційну економіку, освіту, медицину».
«Нам потрібно сформулювати в людей спільний образ того, де ми хочемо жити. А потім вже пропонувати все, про що ми думали раніше».
Олексій ПАНИЧ, філософ, культуролог:
«Технологічно те, що сталося 16 січня у Верховній Раді — хороший приклад до правила "не сідайте грати в карти з шулером". Усе одно обдурить: ви гратимете за правилами, а він — як захоче. Влада будь-якими способами знайшла голоси за бюджет, а заодно приписала до них і голосування за все решту. До такого бліцкрігу владу насамперед призвела попередня оцінка кількості людей, які беруть активну участь у протестних діях. Зараз головне питання в тому, чи змусить це приєднатися до протестного руху істотну кількість нових людей, які донедавна дозволяли собі розкіш шукати тисячу приводів для того, щоб сидіти вдома і не виходити на мітинги. Люди повинні зрозуміти, що "або зараз, або ніколи". Або зараз різко зросте кількість протестувальників за рахунок тих, що досі перебирали й сумнівалися, або ж нас чекає довга виснажлива боротьба з парабілоруським режимом». «Політика – це мистецтво пошуку і утримання балансу сил. Якщо вчора олігархи ділилися, умовно кажучи, на шість силових центрів, які впливають на владу, то найкращим сценарієм на завтра є ситуація, коли на владу будуть впливати всі ті самі шість олігархічних центрів плюс сьомий незалежний центр, яким є громадянське суспільство. Виступати "проти олігархів" загалом – шкідлива утопія, яка, навпаки, лише завадить нам рухатися в європейському напрямі».
