Розкол в Українській республіканській партії та проголошення її керівництвом опозиційності до нинішньої влади не можна пояснити лише особистими амбіціями й суперництвом лідерів. Націонал-демократичний табір починає радикалізуватися.
Цю опозиційність можна було б розглядати, звичайно, як правильний тактичний хід напередодні майбутніх парламентських виборів. Співпраця УРП з виконавчою владою за попереднього президента спричинили в ній розкол (з неї вийшла фракція Степана Хмари, яка цю співпрацю засуджувала), а от успіхові республіканців на минулих виборах до Верховної Ради сприяла не дуже. Проте головною причиною такої опозиційності є тиск рядових членів партії. Вловивши настрої чималого прошарку українських громадян, який розчарований нинішньою владою і, бачачи тривання денаціоналізації і русифікації, вважає її політику антинародною та антиукраїнською, вони передали їх частині керівництва республіканців, штовхаючи ту до опозиції, до радикалізації українського руху, до пошуків альтернативи нинішньому курсові.
Такою альтернативою для національного руху, зокрема й для УРП, поволі, але неухильно стає націоналізм різного спрямування. Українська націонал-демократія відходить від підтримки режиму.
Донедавна вважалося, що ця держава, хоч і незугарна, в перспективі все ж таки може стати українською не лише за назвою, а й за змістом. Проте ніхто не уявляв, якої шкоди завдасть "розбудова держави" під керівництвом здебільшого (чи й цілком) учорашніх її ворогів із числа попередньої колоніальної чи напівколоніальної адміністрації, українській ідеї та образові тієї ж таки держави. До того ж колишня і нинішня номенклатура зуміла "приручити" частину демократів, що аж ніяк не посилило поваги до націонал-демократії в цілому.
Перехід до опозиційності УРП, а почасти й Руху, супроводжується посиленням уваги до проблем соціально-економічних. Ідеї про те, що їх вирішенням належить підкріплювати розв'язання національних проблем, деякі діячі з цих партій висловлювали вже 2-3 роки тому. Але час було упущено, в суспільстві наростало розчарування, в тому числі й партіями, які висловлювали чи захищали ці ідеї невиразно. За цих умов поява на політичній арені організацій, які пропонують розв'язання економічних і соціальних проблем у справді українській державі, є цілком закономірним явищем.
Найвпливовішою з таких організацій є Конгрес українських націоналістів (КУН). У спілці з політичними партіями та громадськими організаціями (УРП, УКРП, ДСУ, Спілкою офіцерів України, "Просвітою" та іншими) він створює тепер правоцентристський блок на майбутні вибори - Національний фронт. Ця коаліція формуються не тільки "згори", зі столиці, а й "знизу", з областей, міст, районів. Спираючись на це об'єднання, КУН може істотно збільшити своє представництво в майбутньому складі Верховної Ради проти нинішніх скромних шести чоловік. Члени цієї організації мають ореол борців за Україну впродовж тривалого часу; в зовнішній політиці, зокрема у відносинах з Росією, у питаннях флоту й Севастополя, у вимогах негайних дій у сфері соціальних проблем їхні погляди збігаються з поглядами доволі широких груп населення; а головне - націоналісти не були представлені досі у владних структурах, тож відповідальності за стан справ у державі нести не можуть.
Вихід націоналізму на широку політичну арену спонукає прийняти цей виклик інші партії правого спрямування, той-таки Рух, особливо його низові осередки. Щоправда, він має ті самі проблеми, що й УРП три роки тому - перебуває в конструктивній опозиції до влади, а це, попри останні його спроби відмежуватися від політики влади, неминуче тією чи тією мірою ототожнить в очах виборців його політику з нею. Не меншою проблемою для керівництва Руху є те, що у виборчому об'єднанні "Рух за народ, за Україну" він є поки що одинокою політичною партією. Інші учасники - КУІН, "Меморіал", "Просвіта", Союз українок, Об'єднання ветеранів - громадські організації, чиї можливості на виборах далеко менші, до того ж вони об'єднані тільки в столиці й тільки через те, що для декого з лідерів цих організацій це єдина можливість знову стати депутатом. Оскільки в ці організації входять члени різних політичних партій із різними вподобаннями, на місцях такої єдності сподіватися годі.
Якщо на наступних виборах два праві блоки почнуть суперничати один з одним, це зашкодить їм обом. Щоб цього не допустити, треба розширювати коло своїх виборців, залучати нових союзників. Рух зробив крок у цьому напрямі, підписавши угоду з Національною конфедерацією профспілок України. Ймовірно, що до рухівського об'єднання пристане частина республіканців, які планують незабаром утворити нову партію. Це також посилить націоналістичну спрямованість об'єднання. Слід зважати й на позицію та впливи в цьому напрямку й ОУН(м). До Національного фронту тяжітимуть, мабуть, Спілка офіцерів і частина студентських організацій, деякі незалежні профспілки.
Головним завданням обох правих виборчих об'єднань має стати не так поборювання теперішніх комуністів, як колишніх, із числа тих, що окопалися при владі й проводять неефективну і згубну політику, яка загрожує вже самому існуванню України як незалежної держави. Головною їхньою опорою, зрозуміло, буде електорат в центрі та на заході країни, - але, гадаю, націоналізму не злякаються й виборці сходу та півдня.
