Поки країна в’язне в спікеріаді, в дискусіях про те, хто головний в парламенті і чи треба торгувати посадою прем’єра, в світі відбуваються динамічні зміни. Росія де-факто в НАТО (що, проте, не означає, що того ж вона хоче і для України), а Захід взагалі і США зокрема, остаточно позбулися захоплення з приводу і української незалежності, і євроатлантичної риторики українських політиків. І ті й інші з Києвом вже поводять себе як з партнером, який цікавить, лише виходячи з власних інтересів — не більше. Під час передвиборної кампанії багато говорилося про «зовнішній вплив». Зараз говорять менше, а ось «впливу», схоже буде дедалі більше.
Ось уже рік, як російську амбасаду в Києві очолює Черномирдін. Віктор Степанович — безумовно «зе бест» в професійній спільноті дипломатів своєї батьківщини. Де ще посол від Москви має такий вплив на внутрішньополітичні процеси країни перебування та користується такою повагою та авторитетом у місцевої еліти, котрі, на жаль, часто-густо переходять навіть в запопадливість та підлабузництво?
За своєю політичною роллю Черномирдін наблизився до радянських послів у державах Варшавського пакту. Що ж до пострадянських часів, то якщо бодай десяту частину того, що допустимо в Києві, Черномирдін дозволив би собі у Варшаві чи навіть Таллінні, то його напевно було б оголошено персоною нон грата. Пригадується, як декілька років тому посла РФ в Празі Миколу Рябова ледве не видворили з Чехії — й всього за якийсь безневинний коментар щодо залежності чехів від сибірського газу.
Але ж специфіка відносин України та Росії така, що годі й сподіватись, щоб російська амбасада в Києві суворо дотримувалась правил Віденської 1961 року конвенції про дипломатичні стосунки. По-друге, — й незалежно від того, чи читав Черномирдін ту конвенцію — дозволяє він собі ані децибелом більше, чим йому попускає сама українська влада. А на що інше сподіватися, якщо деякі її впливові представники у внутрішньополітичних суперечках неначе козирного туза використовують такі аргументи, як «мене приймав президент Російської Федерації»? Та й значна, якщо не більша частина, пересічних українців політичні повчання від Черномирдіна сприймають як належне — дається взнаки вікова ментальна звичка до вказівок з Москви та Петербурга.
То він висловлюється проти візиту в Україну Папи Римського («не очень хорошо, и не очень правильно»). То фактично вимагає відновити реєстрацію Грача («нарушение нарушению — рознь»). То звинувачує в невігластві держсекретаря МЗС України Чалого («дремучий человек»). То пропонує МЗС скласти ноту протесту на адресу США. То, гостюючи в одній з редакцій, чи жартома, чи всерйоз пропонує звільнити євроатлантично налаштованого журналіста. То мече грім та блискавки в Карлоса Паскуаля — втім, це вже не наша справа, хай розбираються Путін та Буш.
Але одна характерна та важлива деталь: подібних заяв Черномирдін не робить за власною ініціативою. Як правило, він лише відповідає на запитання журналістів, котрі добре знають про специфічне красномовство посла та радіють кожному його слову... На одному з Інтернет-сайтів вже навіть з явився цитатник Черномирдіна, хоча й недостатньо повний.
З перших же днів свого перебування в Києві Віктор Черномирдін став не просто ньюзмейкером, а найбiльш яскравим місцевим політиком — не тільки вагомим, але ще й відкритим, дотепним, щирим, з колоритним шармом. Черномирдін — це «луч свєта» в темно-сірому та нудотному світі української політики. Він викликає особисті симпатії навіть у тих, кого вкрай дратує та ображає його повсякденне втручання у ті справи, котрі українці мали б вирішувати самі.
Безумовно, що зокрема й на це розраховували геніальні ініціатори відрядження Черномирдіна в Київ. У Путіна немає підстав бути незадоволеним своїм послом: за рік його праці в Києві політичне зближення України та Росії, спровоковане касетним скандалом, набуло ще більших темпів. Хто б ще рік назад взявся прогнозувати приєднання України до ЄврАзЕСу?
Правда, у Кремлі тепер банкують, як модно говорити, прагматики, котрі сприймають політичні поступки з боку України як щось належне й не вважають, що за них треба платити. Отож, з початку поточного року у взаємній торгівлі відбувся такий спад, який можна порівняти хіба що з тим, що трапився після серпневого дефолту 1998 року. Віктор Черномирдін списує цей спад на податкову реформу в Росії, що призвела до подвійного оподаткування українських товарів. Натомість його колега з українського боку Микола Білоблоцький вважає, що до таких неприємних наслідків призвели насамперед антидемпінгові заходи. А звідси виникає запитання, наскільки ефективним виявився Черномирдін як спецпредставник Путіна з торговельно-економічних питань?
Утім, за більше ніж 20-відсоткові втрати Черномирдіну нічого не буде — бо не заради економіки його сюди посилали. Сьогодні вже немає жодних сумнівів, що в Київ його «десантовано» виключно з метою впливу на внутрішню політику взагалі та на виборчий процес зокрема. Й хоча українці проголосували не зовсім так, як хотілося б росіянам, Москві вдалося використати передвиборчі труднощі української партії влади задля зміцнення своєї позиції в Україні. Від бажаючих вдарити чолом в Кремлі немає відбою...
З другого боку, Черномирдіна цілком можна вважати досить щирим лобістом українців на російському ринку. Але в уряді РФ до нього, схоже, не дуже прислухаються. Ані Грефа, ані Кудріна, ані Касьянова ностальгією за СРСР та спільною роботою з українцями в ЦК КПРС не візьмеш, рівно як і розмовами про слов’янське братерство. То є справжні прагматики, котрих цікавить конкретна прибуткова економіка, але аж ніяк не абстрактна та збиткова геополітика. Тому сердитий заклик Черномирдіна пригадати, що, крім Лондона, Парижа та Вашингтона, «є таке місто Київ» навряд чи схвилює педантичного німця Грефа та йому подібних урядовців-технократів.
На відміну від них, Черномирдін як людина радянської формації щиро любить Україну — так, як люблять все своє. Його звичайно дратує, що Київ, з російської точки зору, все силкується з либонь- ким скакнути у гречку. Хоча б і з Євросоюзом — то що вдієш? В політиці — як в житті: люблячі батьки прощають своїх непутящих дітей. А іноді вони навіть всіма правдами та неправдами готові навертати їх на праведний шлях та змушувати повернутися в сім ю — такий собі ЄврАзЕС.
Черномирдін анітрохи не лукавить, коли стверджує, що ні в яку іншу країну послом не поїхав би. В Україні він виглядає цілком природно. Правда, він так і не вивчив української: минулого року журналісти видавили з нього відповідну обіцянку. Запропонована «Яблуком» вчителька так і не знадобилася. Зрозуміло, практичної потреби говорити українською у Черномирдіна немає. Однак це можна було б зробити на знак поваги до поки що численної україномовної меншини...
Кажуть, мови та язик даються дипломату для того, щоб приховувати свої думки. Черномирдін — виняток з цього правила, котрому крадькома навчають студентів ще на перших курсах інститутів міжнародних відносин. Для свого професійного цеху він є занадто відвертим — це кладезь інформації, котра розкриває російські карти в грі з Україною. У цій сфері з його приїздом до Києва розпочалася справжня епоха гласності..
І все ж Черномирдін не такий собі простий, як іноді хоче вдаватися. Будучи досить прихильним до України, цей досвідчений політик, що пройшов вогонь, воду та газпромівські труби, живе й працює тут для того, щоб жорстко відстоювати російські інтереси. «Я з глибокою повагою ставлюсь до Бориса Миколайовича Єльцина, але Володимир Володимирович Путін ніколи не скаже: «Вставай, лягай — думай про Україну», — зауважив якось Черномирдін.
На відміну від України, в Росії добре знають, чого їм треба, та чітко формулюють свій національний інтерес. В цьому сенсі в Києві Москва має гідного провідника. А саме кадри, як казав тов. Сталін, «решают все».
КОМЕНТАР
30 травня — минає рік відтоді, як Віктор Черномирдін прибув до Києва і очолив Посольство Російської Федерації в Україні. Які позитиви і негативи у двосторонніх відносинах за минулий рік?
Сергій МАРКОВ , директор Інституту політичних досліджень (Москва):
— Перший позитив полягає в новій атмосфері довір’я, що склалося між нашими країнами. Найбільш яскраво це виявилося в ситуації навколо збитого російського літака. Якби таке сталося три роки тому, то російські ЗМІ здійняли б бурі протесту з вимогою зробити підхід до України більш жорстким. Але зараз цього не сталося, і справу «спустили на гальмах», як і належить між союзниками. Крім цього, російсько-українські відносини стали розглядати як пріоритет в політиці президентів. Відповідно до цього багато політиків розглядають їх не як проблему, а як можливість. Цілком очевидно, що політична енергія підживлює ці відносини, і це дасть подальші позитивні результати. Ще дуже втішає посилення контактів між політиками, громадськими діячами, ЗМІ. Тобто гуманітарні зв’язки отримали, без сумніву, серйозний розвиток. Це найголовніший позитив.
Негативом є те, що економічні відносини між Росією і Україною перебувають в стані деградації. Крім цього, досі не прийнято ніяких рішень, які полегшують зв’язки між простими громадянами. Митниці і кордони сьогодні — це характеристика тільки слаборозвинених країн. Розвинені країни обходяться без кордонів. Це не тільки транспорт, але і комунікації. Дуже дивно, що літаком прилетіти до Єгипту з Москви дешевше, ніж до Криму. Але головним негативним моментом залишається існування деяких міфів у відносинах між нашими країнами. Зокрема, міф про російський імперіалізм в Україні і вихідний з нього комплекс щодо «старшого брата». Ці міфи є серйозним чинником в обох країнах. І хоч їх не реалізують в політиці державні діячі, але вони значно поширені серед опозиційної еліти у Києві.
Таким чином, можна сміливо говорити, що незважаючи на ряд позитивних чинників негативне дистанціювання один від одного також має місце. Це дуже серйозно підриває можливість розвитку Росії та України і прямо стримує зростання рівня життя у двох країнах. За нашими прогнозами, ціна таких відносин дуже висока. Нормальні відносини між Україною і Росією, на зразок Евросоюзу, привели б до істотного підвищення рівня життя обох країн в півтори- два рази.
