Дві думки — два різні погляди. Здавалось би, навіть діаметрально протилежні. Але є, на наш погляд, дещо, що їх об’єднує. Це небайдужість і щире вболівання за долю своєї держави та її громадян. «День» сподівається, що дискусія на цю тему, яка триває на наших шпальтах (і «заочна», і в будь-яких інших формах), не закінчиться і після офіційного святкування річниці помаранчевої революції...
Дивна, дивна країна... А чи є вона? Територія, звісно, є. Але сама КРАЇНА? Може, це фантом, який упродовж століть вводить в оману, хвилюється, поділяється на частини, не дає спокою навколишнім «стабільним і міцним» державам? І чи, врешті-решт, не все одно — Україна чи все ж таки Російська імперія, як нас досі переконують наші доброзичливі сусіди?..
На лезі ножа, завжди на вістрі національна належність, свідомість людей, що волею випадку народилися на цій землі. А земля справді унікальна, здатна дарувати світові мислителів, видатних співаків, музикантів, письменників, поетів, акторів, вчених, геніальних науковців — просто так. Щедра країна відпускає, втрачає їх, не вимагаючи навіть пам’ятати, звідки вони родом... Скажете — в усіх країнах так, або майже так? Ні... І підтвердження цьому — нескінченні списки імен найталановитіших людей, які стали відомими на чужині і вже ніколи не згадали про свою рідну землю... Хіба що, може, випадково почувши тужливу українську мелодію, пустили мимоволі скупу сльозу.
Але були й інші. Диваки, що над усе любили цю землю і не могли їй зрадити, навіть втрачаючи власні життя... Якби їх не було, не було б і країни.
За всю її багатостраждальну історію (і це свята правда! Такий трагізм невизначеності, митарств, знущання і зрад ви навряд чи зустрінете в архівах інших держав) знаходились світочі, які втілювали собою віру, криваву надію на відродження, вічне відродження і процвітання України. І річ тут далеко не в добробуті... Нам до цього ще далеко. Адже, щоб гарненько і ситненько жилося, ми маємо для початку усвідомити, хто ми такі та куди рухаємось. І робити це потрібно злагоджено, разом, поступово, але правильно, не звертаючи з шляху.
Національне самоусвідомлення не починається і не закінчується гопаком, народною піснею та вишиванкою. Це глибинне відчуття належності й відповідальності, яке може осяяти душу, приміром, у двадцять сім років або бути з тобою ще до народження.
Мені пощастило саме у двадцять сім. Моя країна голосно сказала мені, що вона жива, натхненна й багата найрідкіснішим — щирими людьми.
Злам, вибух, сяйво, мужність, відданість і завзятість. Іноді доводиться прожити життя і ніколи такого не відчути і не побачити.
Не кажіть мені про «невиправдання сподівань».
Я стояла на Майдані проти зухвалої брехні, стояла, аби перемогти власний страх, стояла, тому що там було тепло, незважаючи на мороз, і дощі, і сніг. Було по-справжньому неймовірно тепло від людської небайдужої, потужної сили причетності до подій, спроможності все змінити.
Таке не можна купити. І продати. Згадайте наймудрішу з казок, де король резюмує фантастичну історію: «Ніякі гроші та зв’язки на світі не здатні зробити ніжку — маленькою, а серце — великим». Але люди, які сьогодні, зверхньо посміхаючись, говорять про «повний провал так званої революції», напевно, ніколи не читали казок і не вірили в одвічну перемогу добра над злом. Шановні! Ваша ядучість не заперечить і не скасує того, що відбулося. Відбувся не черговий президент — відбувся народ України.
А віра у доброго царя, бажання досконалості державних мужів понад усе, вимоги до тих, хто при владі, але не до себе самого — усе це й справді «особливості національного мислення», і до того ж ознаки тяжкого радянського спадку, коли важливою була не правда, а видимість, гарний ерзац, а не зміст і наповнення.
З чого розпочинався Радянський Союз? Великий і могутній розочинався з головного, епохального вбивства. На кістках царської родини Романових створювалось далекоглядне, ненаситне, криваве «ДЕЩО». Кімнату, де сталося вбивство, перетворили на ...музей. Організовували тематичні екскурсії, розповідали, як порішили мирно сидячого на стільці царя, його дружину, чотирьох дітей і обслугу... Не виключено, що під звуки «Інтернаціоналу» дітки виходили з кімнати жахів просвітленими, впевненими, що живуть у найкращій країні світу. І виростали цілі покоління заляканих монстрів. Які, загалом, не винні у своїй моральній потворності. Їх привчали: хто пручався, того ламали, змушували звикати до шаблонних думок, однакових бажань, правильних висловлювань. Ґвалтували інтелігенцію, морили голодом і висилали за край світу, а ті, хто залишався — принизливо творили в дусі соцреалізму». Але на цьому тлі, на тлі загального запаморочення, у цьому державному збоченні, були й ті, хто вірив. І їхня віра теж творила дива...
Дякувати Богові, що сталося саме так, що ми хоча б на сантиметр послабили задушливу «руку Москви» на горлянці, і сьогодні маємо чи не єдиний у світі приклад унікальної, справжньої демократії. Вона ще молода, нею ще не вміють блискавично маніпулювати, з нею ще не знають, що робити, від неї наступає крижаний шок і безлад у головах...
І все одно це рух уперед, а не болотне існування. І повернення до минулого не буде.
З помилками, невдоволенням, болісно, крізь терни, роздираючи до крові серця, — ми РУХАЄМОСЬ вперед.
Згодом, тільки згодом, буде і переосмислення минулого, і каяття, і шана тим, хто вболівав душею за свою Батьківщину і віддав життя Україні ще за радянських часів.
Соромно, що досі цього не відбувається, що досі говорять про відсутність Голодомору 32—33 років минулого століття навіть мої співвітчизники, а що вже казати про визнання цих подій іншими країнами.
Ця країна лише починає з марева перетворюватись на справжню державу.
Незалежну і вільну. Заявити у безмежний простір — «Ні брехні!» — це не жарти, за це треба відповідати.
І ті, хто вважає, ніби перехитрили обставини, ніби все в минулому і з них не спитають — глибоко помиляються.
Спитає саме життя. І мені надзвичайно шкода тих незрілих політиків.
Ні, швидше незрілих людей, які витерли із пам’яті очі тисяч Громадян, що захищали правду, ризикуючи всім, що мали.
Ті незрілі нині ведуть ігри, йдуть на компроміси зі злочинцями, поступаються совістю і добробутом дітей України заради примарного володіння ситуацією, впливовості та відра чорної ікри щомісяця.
Ви — хворі, хочеться мені їм сказати. І ви ніколи не зрівняєтесь у людській величі з вісімдесятилітньою бабусею, яка чимчикувала до ЦВК, ледь утримуючись у потоці людей 22 листопада 2004 року.
А Президент...
Це мій Президент. І він повністю відповідає тій країні, яку ми маємо, усім її складовим, як то: вагання, неспокій, непослідовність, невиваженість, незнання, спонтанність, м’якість...
У помаранчеві дні тисячі українців вивчили, нарешті, зневажений до того часу Гімн свого народу.
Співали його, стоячи пліч-о-пліч. Дивлячись в очі одне одному, донеччанин і львів’янин, тривожно очікуючи на рішення Верховного Суду.
Кажуть: є інший табір, є інші, і їх треба поважати.
Жахливо, не піддається аналізу і тверезому осмисленню — ті, що брехали, відкрито і нахабно, ті, що роками грабували свою країну, залишали без хліба старих і дозволяли помирати дітям, сьогодні волають про свавілля, політичні репресії і потребу захисту.
І вітчизняні журналісти дружно підхоплюють — так! Не можна казати, що революція відбулася, не треба ображати «по-іншому мислячих», адже на Майдані були «не всі».
Люди добрі! ВСІ революцій не роблять і не перевертають світ. Це вдається лише найсміливішим, найзавзятішим. А ті, хто ще й при цьому не руйнує і не вбиває — творять історію під захистом і благословенням Божим. І те, що їм вдалося восени 2004 року, не підпадає під жодні приклади світової історії. Тому що це була революція без агресії.
Безкровна і спокійна, з посмішкою. Здавалось, сама земля встала на захист тієї багатотисячної маси людей. І забракло злого духу тим можновладцям. Тому зовсім не дивно, що для деяких сусідських країн ця революція стала приводом для заздрощів.
А такого Президента насправді годі шукати деінде. Я його бачу безглуздо сердечним і до смішного довірливим, часто неорганізованим з якихось незрозумілих причин, простим і люблячим свою країну не показово, а всією душею. Не «президентські якості», скажете? Напевно. Але така вже вона, ця дивна країна.
Уперше — після революції, що було найдивнішим — завдяки Президентові у мене постало цілком ясне пріоритетне визначення у житті: Бог, сім’я, дитяча посмішка і повага до своєї країни.
З берігатиму це. А решта...
Пригадується чомусь суд над французькою героїнею Жанною Д’Арк. Коли до неї звернулись фарисеї-панотці: «Покайся, адже тебе всі зрадили». Вона відповіла: «Значить, так треба було Франції!».
Так от, якщо мене зрадив мій Президент... Що ж! Значить, так треба було Україні. Значить, ще не час. Адже диво просто так з неба не падає. Його знову треба плекати, ростити всередині, зберігати, створювати умови для його повернення, творити самому. Щодня, щосекунди. Перемагаючи страх і жадобу до забезпечено-тихого існування. Терпляче доводячи собі, що моя хата не з краю.
Тоді, можливо, я заслуговуватиму на того президента, який не зрадить.
Знаєте, забагато оцінок нині. Замало віри і праці.
Першим, упродовж цього року, що казали всі без винятку видатні й поважні, популярні й талановиті, хто збирав прес-конференції, на яких я, за покликом професії, бувала майже щодня, так от, найперше, що казали ці люди, було: «Сьогодні розпочинаються нові часи», «країна народжується», «завдяки помаранчевій революції стало можливим...» А хіба ми самі можемо цінувати те, що було? Ні.
Сьогодні ми наче за це вибачаємось. Як прикро. Ми називаємо імена, гірко розчаровані в тому, що їхні «носії», сьогодні «не ті, що минулого року».
Не важливі, зрозумійте, політики, які стояли на сцені Майдану!
Важливі ті, хто чатував свободу під нею !
А ті «сценічні» імена, зрештою, умовні. Деякі з тих, що «вели», багато в чому виявились, що чи були слабкими, чи їм бракує Віри.
А герой помаранчевої революції лише один — народ.
Скажете — абстрактно?
Тоді так — кожен з вас, мої рідні, хто переміг часточку власного страху і нікчемності, кожен, хто повірив і зробив неможливе, хто піднявся і сказав — ДОСИТЬ!
Хто віднайшов у собі мужність не збрехати, хто зневажав зручності і спокій, аби лишень бути там, — я вами пишаюся.
Я пишаюся, що живу у країні, де живете ВИ.
