Улюблений закид найпослідовніших прихильників грошової емісії - звинувачувати Міжнародний валютний фонд у намірі розвалити українську економіку. Ґрунтується він на їхньому твердому переконанні, що вона надзвичайно небезпечна для Заходу своїм високим технічним рівнем, і от Захід (в особі МВФ), використовуючи як "моркву" маленькі порції західних кредитів, прагне знищити вщент злісних конкурентів. Залежно від темпераменту ідеолога емісії діяльність МВФ трактується чи то як дрібні підступи "брудної конкуренції", чи то як всесвітня змова.
Це, на жаль, зайвий раз підтверджує: наше суспільство у гострій формі хворе на манію величі. Звичайно, тут нам далеко до Росії, але й у нас задосить "божих людей", що ретельно закривають очі на найочевидніші факти. Бо досить згадати ситуацію у Східній Німеччині після об'єднання, аби зрозуміти - вітчизняне виробництво було невиліковно хворе вже на етапі перебудови. Найпередовіші заводи НДР виробляли продукцію на порядок нижче від мінімальних вимог західного виробництва. А Східна Німеччина розглядалася в соціалістичному блоці як найпередовіша з технічного погляду країна. Що вже казати про Україну...
Втім, у прихильників емісії готове заперечення. Так, ви, критики технічного стану колишньої радянської економіки, в чомусь праві, десь праві! А це означає, що потрібно кинути всі сили на структурну перебудову виробництва, на технічні парки, на створення та закупівлю сучасних технологій. У тому числі шляхом нових емісій. І так і хочеться погодитись, але раптом з жахом починаєш згадувати, що це вже було. Так починалася перебудова: величезні валютні кошти було кинуто на закупівлю найновіших західних технологій. Все скінчилося пшиком, і причина того проста: бюрократична держава в принципі не здатна провадити інвестиційну діяльність, позаяк вітчизняна бюрократія органічно не готова розумно витрачати кошти. Чим ширша інвестиційна діяльність, тим сильніша корупція і тим більші суми прослизають через решето державного реґулювання до кишень державних реґуляторів - тобто чиновників.
Усе це притаманне не самій тільки радянській системі. Це загальна традиція посттоталітарних країн, коли страх - головний з'єднувальний елемент тоталітарної економіки - відходить, а особиста зацікавленість так і не приходить. Саме для лікування цих хвороб і було створено Міжнародний валютний фонд. Після найстрашнішої в історії людства війни цивілізовані країни спробували створити противагу економічному хаосові, що породжує шаленство політичне. Саме це бажання (а не пристрасть розчавити майбутнього конкурента) й спонукало засновників фонду, бо для світового ринку посттоталітарний хаос в економіці набагато небезпечніший, ніж конкурент. Згадаймо, як по війні американці не пошкодували сил, аби відтворити потужного конкурента у особі Західної Європи або породити небезпечного економічного суперника в особі Японії.
Намагаючись створити механізм приборкання економічного хаосу у посттоталітарних країнах, засновники Фонду, певно, зробили висновок, що головним ворогом економіки є безвідповідальний та корумпований чиновник. Що меншою кількістю грошей він розпоряджається, то швидше країна зможе пройти фазу економічного хаосу. А в злиденних країнах головне джерело коштів для чиновника - емісія, й тільки відібравши в нього це джерело, можна змусити включитися ринкові механізми самореґулювання. На жаль, неминучим злом такої тактики є загальне скорочення та перерозподіл грошової маси в країні, а значить, і скорочення життєвого рівня основних груп населення.
Але це лише одна сторона медалі. Бо політику стабілізації проводить той-таки посттоталітарний уряд, з тими-таки корумпованими чиновниками, й аж ніяк не випадково, що головною умовою надання кредитів МВФ є демократизація політичного та економічного життя в країні. Стабілізація може принести плоди тільки у тому разі, якщо при владі перебуває відповідальний уряд, що діє під жорстким контролем суспільства. Встановлення демократії - обов'язкова умова економічних реформ, а саме цього й не сталося в країнах СНД.
Внаслідок фінансової стабілізації кількість грошей, що їх контролює виконавча та законодавча влади, різко скорочується. Однак влада має змогу перерозподіляти податкові надходження тією мірою, якою це їй вигідно. Там, де влада перебуває під контролем суспільства (тобто в умовах демократії), надходження до бюджету перерозподіляються переважно в інтересах населення. Але в посттоталітарних країнах (наприклад, в Україні), влада державного апарату та елітних соціальних груп (у нас - директорів держпідприємств та колгоспів) значно вища за владу громадської думки. Надходження до бюджету (розмір податків) суспільству іноді вдається проконтролювати, видаткову його частину - практично ніколи.
Суми, які витрачає державний апарат на власне існування та підтримку елітних соціальних груп, набагато перевищують витрати влади на підтримку суспільства. Таким чином, ми опиняємося в замкненому колі. З одного боку, відсутність демократії та контролю суспільства за владою породжує шалені диспропорції в розподілі прибуткової частини бюджету й стимулює тиск влади на бізнес, який весь час розширюється, з метою підтримання прибутків чиновників і соціальних елітних груп щонайменше на попередньому рівні; наслідком є посилення економічної кризи. З іншого боку, фінансовий крах різко скорочує базу політичної демократії.
Така стратегія програшна для будь-якої соціальної групи, оскільки виснажується сама можливість країни, спираючись на власні внутрішні ресурси, подолати економічну кризу. І тут ми наражаємося на парадоксальну ситуацію: якщо немає демократичного контролю за діями законодавчої та виконавчої систем влади, можливими тимчасовими ліками проти цієї політики справді може стати емісія. Причина полягає не в помилці МВФ і не в сприятливій ролі інфляції. Причина полягає в суто прагматичному підході до наших реалій: комерційні структури далеко динамічніші у змінах в економічній ситуації, отож спроможні відпрацювати собі на користь (а отже, й на користь населення) значно швидше і ефективніше, ніж напівдержавні корумповані фірми, через які відбувається нинішнє збагачення "партії влади". Ось тому серед представників бізнесу так багато тих, що бажають зіграти в інфляцію: вони розуміють, що нинішня стабільна схема не дає їм шансу вижити, і прагнуть хоча б якихось змін, сподіваючись у мінливому світі легше пристосуватися до нових умов. Інша річ, наскільки довго можна лавірувати на гребені інфляції, і наскільки часто можна грати в гру інфляція - стабілізація. Побоююсь, що і в наших умовах так довго не прожити. Однак, враховуючи, що вітчизняний бізнес на межі вимирання, а горезвісна тінь уже практично безперспективна, тільки швидкі переміни можуть врятувати сотні тисяч, а то й мільйони людей.
Зрозуміло, реальним лікуванням нинішньої ситуації може стати тільки цілковита демократизація нашого політичного життя, остаточна і безповоротна відмова держави від втручання в економіку, кардинальне багатократне скорочення держапарату і державних витрат, заборона протекціонізму елітних соціальних груп. Ринок, вільний від чиновника. Але все це потребує принципових політичних реформи - цілковитої відставки нинішньої "партії влади".
