Міру оптимальності будь-яких політичних рішень глави будь-якої держави визначає те, наскільки вони сприяють реалізації пріоритетних національних інтересів у конкретних суспільних умовах. Суспільні умови на час внесення до парламенту запропонованої коаліцією кандидатури прем’єра позначені певними особливостями.
Перша. Жодну з політичних сил, представлених у парламенті, не можна вважати переможцем виборів. Навіть ті з цих сил, чиї програми й ідеологічні гасла мали певну спорідненість, сумарно не були підтримані бодай половиною виборців. Отже, всі парламентські актори мусили шукати компроміс через об’єднання на основі того, що мали спільного, й відкладення в далеку «шухляду» неприйнятного для інших або й відмови від цього неприйнятного. Альтернативою компромісу могло бути тільки дострокове припинення повноважень Верховної Ради, наступна політико-електоральна війна з тяжкими для людей і країни моральними, політичними, економічними, енергетичними та іншими наслідками. Новообраний в результаті цієї війни парламент був би так само розділений, як і попередній, хай би й з невеликими змінами. І що далі?
А далі, друга ознака могла стати першою й головною. Регіональна розділеність симпатій виборців на захід-центр і схід-південь цілком вірогідно могла б спровокувати перетворення політико-регіональної розділеності суспільства в його розкол із абсолютно реальними загрозами суверенітетові й територіальній цілісності Української держави. Щоб мінімізувати ці загрози, треба було не реанімовувати, а вгамовувати політичні пристрасті зимно-весняної виборчої кампанії. І формувати законодавчу й виконавчу владу таким чином, що вона сприймалася як легітимна населенням не частини, а всіх регіонів держави.
Третя ознака. Помаранчево-малинова коаліція не відбулася через непомірні амбіції, взаємну недовіру й неспроможність її лідерів підпорядкувати особисті бізнесові й владні інтереси інтересам країни і людей, Конституції й Регламенту Верховної Ради. В результаті продовжилося знецінення ідеалів Майдану, посилилося розчарування людей в «помаранчевих» вождях, яких ці люди привели до влади своєю моральною силою й вірою в справедливість. При цьому підривався й авторитет Президента, покликаного гарантувати пріоритет інтересів держави й народу.
Четверта. Кризу відносин між БЮТ, НУ і соціалістами дехто намагався подати як загальнопарламентську і навіть всеукраїнську політичну кризу. Їх «міжсобойні» конфлікт і неспроможність кваліфікували як підставу для «розпуску» парламенту, попри те, що у, власне, правовому сенсі такої підстави не було. Направду, Президент постав перед вибором не трьох, а лише двох альтернатив: або внести на затвердження парламентом кандидатуру В. Януковича від «антикризовиків», або вмотивовано цю кандидатуру відвести. Будь-яке з цих двох рішень потребувало зрозумілої людям мотивації. Відкритий круглий стіл навколо Універсалу національної єдності став чи не єдиною вдалою інформаційно-політичною акцією секретаріату глави держави за час після інаугурації. Попри те, що сам Універсал не має жодної юридичної сили, дискусія навколо нього показала Україні, «хто в ній є хто», в тому числі, хто є її Президентом, гарантом сталості й наступності внутрішньої й зовнішньої політики держави. Рішення В. Ющенка багатьом не сподобається. Але, сподіваюсь, буде зрозумілим. Принаймні, правових важелів впливати на політичну поведінку «антикризовиків», на діяльність Уряду й місцевої виконавчої влади у Президента цілком достатньо навіть за «реформованою» Конституцією. Були б бажання і здатність цими важелями користуватися.
Останнє чи не вирішальною мірою визначає зміст відповіді на питання: чого слід очікувати далі? На цей зміст впливатиме також те, чи відбудеться переформатування коаліції, чи делегує НУ своїх представників до Уряду В. Януковича, чи винесуть належні уроки з ситуації чільники НУ, БЮТ та СПУ, які висновки для себе зробили «регіонали» з поразки 2004 року... В будь-якому разі, новостворена влада, в якому б форматі вона не склалася, працюватиме за наявності потужної опозиції. І це добре. Погано, що відтепер більшість ЗМІ контролюватимуться тими, хто здобувають більше можливостей у парламенті й виконавчій владі.
Зрозуміло, що в Уряді домінуватимуть представники великого бізнесу, це — геть не біда. Звісно, якщо вони просуватимуть національну економіку в цілому. Дуже б не хотілося, щоб замість цього просувалися інтереси бізнесменів з якогось одного чи кількох регіонів. В тому числі «законним» шляхом — через відновлення вільних економічних зон, «тимчасових» податкових пільг в контрольованих галузях або що. Добре, якщо великий бізнес і його представники у владі нарешті дійдуть висновку, що в сучасних умовах їх успішність і стабільність щобільше залежатимуть від усвідомлення ними національних інтересів і готовності та здатності ці інтереси обстоювати, навіть ціною зменшення «норми» власних прибутків. Погано, якщо цього не станеться. Добре, якщо на зміну проєвропейському романтизованому самонавіюванню прийде євроатлантично орієнтований прагматизм, складовою якого має стати захист справжніх, а не по позірних інтересів України у відносинах із Росією та іншими державами на Сході й Заході, Півночі й Півдні.
