Українська армія вирішила відвоювати свій плацдарм у Інтернеті. 22 березня Міністерство оборони репрезентувало свою web--сторінку в світовій інформаційній мережі з відкритою інформацією про Збройні сили України за адресою: «http://www.dod. niss. gov.ua».
Три тижні тому на науковій конференції щодо інформаційних війн довелося почути цікаву тезу. На питання про те, від яких інформаційних загроз потерпає нині армія України, один із полковників без тіні сумніву відповів: «Це Інтернет. Бо молодь надивиться там усілякої гидоти, а потім в армію приходить. Командуй потім такими розумниками». Утім, на сьогодні послугами Інтернету в Україні, за статистикою, користується приблизно 1% населення. А сама армія держави, як визнають самі генерали, є робітничо-селянською. Серед тих, хто зодягає форму, «розумників» небагато, — левова частка не те що не користувалась, а й не чула про Інтернет.
Хоч би як там було, нині в Інтернеті для потенційних призовників є не лише гидота, а й інформація про Збройні сили. Армійська web--сторінка складається з 30 розділів із даними про структуру, керівний склад, історію, озброєння, міжнародну діяльність війська. У розділі «військові новини» будуть з’являтися повідомлення прес-служби Міноборони, а сама web--сторінка буде періодично оновлюватися.
«Інтернетівська» ініціатива Міноборони загалом сприймається як досить демократичний і прогресивний крок — оскількі подібні речі є нормою розвинутого суспільства. Проте є декілька «але», індивідуальних саме для України. За останні півроку в армії занадто «задерла голову» військова цензура. Якщо йдеться про озброєння, то через запроваджені цензорські вимоги заборонено вживати серед широкого загалу навіть назви національних розробок. Назви військових частин, де кілька разів уже бували журналісти, раптом стали секретними. Ба більше, навіть конкретні посади офіцерів та генералів мають вживатися вкрай обмежено. Вимоги, до речі, більш жорсткі, ніж це було за часів Варшавського пакту разом із «холодною війною». Чому так сталося — ніхто пояснити не може. Звісно, при оприлюдненні даних на web--сторінці військові вимушені зважати на своїх цензорів.
У підсумку, що цілком ймовірно, форма «з’їсть» зміст. Що ж до інших офіційних джерел інформації про Збройні сили, то свого часу планувалося, що з огляду на звичну практику демократичних держав має бути періодичне видання з назвою «Біла книга Збройних сил України». Сигнальний примірник першої української «Білої книги», яка нараховує декілька сот сторінок тексту, був розісланий до всіх зацікавлених відомств ще минулого року. Відтоді про цю працю ні слуху ні духу. Серед широкого загалу читачів вона так і не з’явилася. Хоча, подейкують, «Біла книга» стала бестселером серед військових аташе іноземних держав, акредитованих у Києві.
