Наприкінці травня в Міжнародному дитячому центрі "Артек" відбулося два заходи: Міжнародний конкурс учителів у рамках проекту "Артек - центр порівняльної педагогіки" та зміна родинних дитячих будинків, організована Міністерством у справах сім'ї та молоді. Методи фінансування цих програм були найрізноманітніші: від традиційних (міністерство, спонсори) - до екзотичних (продаж двох корів у Татарбунарському районі Одеської області). Оскільки самі учасники щонайкраще визначають стан нашого суспільства, а точніше, його звичаїв та його умів, автори пропонують читачеві коротку мандрівку з майбутнього в сучасне. Через призму "Артеку", звичайно.
Порівняльна педагогіка як засіб виживання
У спадок від СРСР Україні дісталися не тільки найбільші у світі металургійні та ракетні монстри. Ми одержали ще й найбільший у світі дитячий табір відпочинку. Здавалося б, радіти треба, але у світі, де третину ціни за дитячу путівку становить вартість енергоносіїв, економіка давно перетворилася з науки на сюжет для театру абсурду.
У 1990 - 1991 рр. ситуація з "Артеком" стала критичною, і в головах деяких представників тіньового капіталу Криму замаячили райдужні перспективи: казино і ресторани на розкішній території табору. Тоді генеральний директор "Артеку" Михайло Сидоренко зробив свій перший класичний хід за всіма законами пострадянського бартеру - прямий договір з Башкорстаном за схемою: паливо - путівки. Однак залишалося ще 2,5 тис. співробітників, котрі хотіли одержувати зарплату, 300 га території, старі корпуси на 5 тисяч місць і 7,5 км берегової смуги.
До яких політичних і фінансових хитрощів удавався Сидоренко, невідомо. У розмові з нами "не розколовся" ні він сам, ні його фінансовий директор. Головне, що "Артек" вижив (вижив і сам директор після широкого інфаркту). Сьогодні, як твердить керівництво, це цілком рентабельне держпідприємство. Правда, вже не міжнародне, як це розуміють у світі, а міжнародне "по-нашому": 50% - Україна і 50% - СНД.
Усі "українські путівки" викуповуються державою за рахунок бюджетних коштів. Зрозуміло, що держзамовлення існуватиме в тому разі, якщо "Артек" стане унікальним науково-педагогічним центром і не скотиться до рівня банальних піонерських таборів, на кшталт "сурма - каша - відбій".
Решта 50% путівок, особливо зимових, залишається в руках ринкової економіки. Проекти, подібні до конкурсу вчителів, саме і є одним із тих інструментів, за допомогою яких пропонується вирішити дві найгостріші проблеми: СНДівську локальність "Артеку" і проблему заповнюваності за умови, що такі високі ціни на путівки (ліжко-день в МДЦ коштує від 10 доларів узимку до 20 влітку).
Учителі подавали свої методики на розгляд міжнародного журі, а за путівки для їхніх класів платили спонсори, котрих удалося знайти самим учителям. І хоча методики, на думку фахівців, були дуже високого рівня, видається, що після цього конкурсу вчителі зможуть викладати ще й основи бізнес-підприємництва. До речі, росіяни й тут виявились попереду. Учасників із Росії було значно більше, а головний приз (5 тис. доларів) поїхав до Санкт-Петербурга.
Чи буде накопичено інтелектуальний продукт на продаж у результаті здійснення таких проектів, казати ще рано. Що буде далі, не знає ні "великий мрійник" Сидоренко, котрий намагається зробити "Артек" центром міжнародної педагогіки, ні міжнародне журі, ні міністри в Києві.
Утім, ми й самі не знаємо, що буде завтра. Мабуть, тільки одна людина, котру ми зустріли в "Артеку", знає, що буде далі. Далі він любитиме дітей так само, як він це робить уже 35 років. Директор артеківського табору "Прибережний" Євген Олександрович Васильєв справляє враження фанатика. 16 годин на день він працює з дітьми, спираючись при цьому, за його словами, на теорію "ноосфери Вернадського". Жодної "ноосферності" в його роботі ми не помітили, але коли побачили його пізно ввечері в ролі ведучого дискотеки, котрий устигав (у його віці!) співати й танцювати, одночасно заспокоювати й виховувати, та ще й цілувати в маківку, ми зрозуміли, що він - з іншої "сфери". На наше безглузде запитання, як він оцінює сьогоднішнє покоління, Васильєв закотив очі: "Чудові діти!" А про проблеми сексуального виховання просто сказав: "Читайте Демокріта". І вказав на плакат із написом: "Якби щастям було усолодження тіла, щасливими назвали б ми биків".
У цей час у палаці Суук-Су на фоні пам'ятника Н. К. Крупській відбувалося урочисте закриття конкурсу вчителів. Високоповажний чиновник від американської освіти прочитав натхненну промову про порівняльну педагогіку, яка не знає державних кордонів. А чоловік Надії Костянтинівни, котрий зробив досить сумнівний внесок у розвиток світової педагогіки, позирав на нас із висоти найвищого у світі (!) монумента. На цій урочистості Васильєва не було.
З думкою про корів
Проте повернімося до наших корів. Васильєв трохи злукавив. У нього була дуже важка і незвичайна зміна. До нього приїхали дитячі родинні будинки. Табором гуляли справжні матері в халатах і капцях зі своїми прийомними дітьми. Ці жінки були чимось споріднені з Васильєвим. Оскільки те, що роблять вони, можуть робити тільки герої чи ненормальні: в умовах нашої дійсності взяти на виховання від 4 до 12 чужих дітей практично без допомоги держави і за умови, коли немає будь-якого правового, як це модно висловлюватися, поля. Не чекаючи на рішення Верховної Ради, ці жінки самі вирішують практично всі проблеми, в тому числі й найважчу - спілкування з державними чиновниками (мовляв, самі взяли дітей, самі й виплутуйтеся). Спроба довідатися про мотиви такої героїчної поведінки ні до чого не привела: "Тому, що я росла в сім'ї одна", "Тому, що росла в багатодітній родині", "Тому, що машина зламалася біля Будинку малюка", "Тому, що шкода маленьких негренят".
На сьогодні цим жінкам удалося "звільнити" з дитячих будинків 654 дитини на умовах щомісячної жебрацької допомоги (80 гривень на місяць на харчування і ще 10 - на одяг), котру виплачують не всім і не скрізь. Маленький, мікроскопічний у масштабах 52-мільйонної держави успіх. Дитячі родинні будинки повинні фінансуватися з місцевих бюджетів, але тут ми замовкаємо. Тому що всім набридло марне запитання: "А де гроші?" Через те родина Летінських із Татарбунарського району Одеської області для того, щоб довезти дітей до "Артеку", продала двох корів. В "Артеку" збили ящика з написом "На корову". Ящика нам так і не вдалося "піймати". Його возили по всьому "Артеку".
Уранці ми виїхали. Відбулося нагородження учасників конкурсу. Васильєв приймав нову зміну. Сидоренко запускав черговий проект. А в Одеській області мукали вже чужі продані корови - жертви сучасної, не знаємо, чи вже порівняльної, педагогіки...
