21 липня ми відкрили заочний круглий стіл під назвою «Політика пам’яті» і запропонували експертам і читачам «Дня» висловити свою думку на тему «Якою має бути політика держави відносно історичної пам’яті». Дискусію продовжено у «Дні» від 24 липня. А сьогодні ми пропонуємо вашій увазі лист читача і думки учасників Острозького клубу вільного інтелектуального спілкування молоді. Цей клуб, створений понад рік тому за пропозицією головного редактора «Дня» Лариси Івшиної, сьогодні об’єднує молодь із різних регіонів України. З університетських конференцій спілкування між студентами перейшло в обговорення у чатах і по телефону, у спільний відпочинок. А нещодавно на веб-сайті Острозького клубу www.club.uosa.uar.net створено форум, де всі бажаючі можуть узяти участь у дискусіях на актуальні теми. І одна з них — історична пам’ять українців.
Марина ПАШКОВСЬКА, магістр політології Національного університету «Острозька академія», учасниця Острозького клубу вільного інтелектуального спілкування молоді:
— Одним з обов’язків громадянина України є знати історію рідного краю, протягом усього життя зберігати її в пам’яті та передавати для наступних поколінь. Бо як кожна окремо взята людина пам’ятає події зі свого життя, так само повинна пам’ятати історію свого народу, своєї Батьківщини. Так вже склалося, що трагічних сторінок в історії України більше, ніж щасливих і радісних моментів. Земля, по якій ми ходимо, омита кров’ю наших предків, які боронили її від іноземних загарбників та протягом багатьох століть здобували таку довгоочікувану незалежність.
Але досить часто буває, що ми, українці, байдуже ставимося до історичного минулого нашої держави. Минулого, без якого не було б нас, в якому живе дух українського народу. Це минуле повинно зберігатися в українській історичній пам’яті. Дехто може зауважити, що це поняття є досить абстрактним, і кожна людина може вирішувати, що особисто для неї є важливим в історії України і про що потрібно пам’ятати. Так, це правда. Тим більше, що ми живемо у демократичній державі, в час коли можемо мати свою думку з будь-якого приводу та не боятися її висловлювати. Та йдеться не про те, що всі громадяни України, як один, повинні однаково ставитися до певного історичного факту чи знати на пам’ять дати народження всіх гетьманів... Наша історична пам’ять має полягає в тому, щоб чітко усвідомлювати, що ти дитина цієї землі, по якій ходиш, що ти гордий від того, що саме Україна — твоя Батьківщина, і що куди б тебе не занесла доля, ти завжди будеш пам’ятати, де твоє коріння.
Сергій СТУКАНОВ, аспірант спеціальності «Філософія історії та соціальна філософія» Донецького національного університету, учасник Острозького клубу вільного інтелектуального спілкування молоді:
— Історична пам’ять є складною свідомісною структурою, зміст якої становлять поодинокі знакові події-символи та пов’язані з ними відчуття, набуті протягом життя різноманітними шляхами. Зазвичай, об’єднані певною історіософською ідеєю, вони складають уявлення про минуле та значною мірою визначають світоглядні засади (у тому числі й політичні переконання) людини. Містячи стереотипи, що заледве надаються до переосмислення й переоцінки, дана структура є стійкою й не завжди повністю усвідомлюваною. У перехідні історичні епохи (на кшталт тієї, що її переживає тепер Україна) у свідомості населення нерідко переплетено кілька, часом взаємовиключних, парадигм історії, пов’язаних із обґрунтуванням існування різних спільнот (націй, класів, держав тощо).
Будь-яка влада (держава) прагне уодноманітнити історичну пам’ять своїх громадян згідно з історичною парадигмою, що обґрунтовує її існування. Вона прагне витворити в їхній свідомості таку структуру історичного процесу, яка б складалась: а) із «канонічного» ряду подій, що мають символізувати етапи (чи сходинки) до досягнення мети історії даної спільноти; б) із низки видатних постатей, що найбільше прислужилися до здійснення цієї мети. Остання детермінує й етичний аспект, себто розстановку акцентів: події (чи постаті), що сприяли реалізації прагнень, визнаються позитивними, і навпаки. В активному стані історичну пам’ять населення підтримують ритуали — регулярне відзначання (вважай — відтворення) важливих дат та/або ювілеїв.
Якщо вести мову про Україну, то канонічною парадигмою її історії є на сучаснім етапі та, згідно з якою провідною інтенцією історії України є багатовікова боротьба українського народу за свою свободу і незалежність. Зважаючи на довготривалу бездержавність України, події із знаком мінус (події-трагедії), будучи покликаними мобілізувати активність прихильників незалежності, мають у цій парадигмі чи не більше символічне значення за події із знаком плюс.
Не вступаючи наразі у дискусію, чи історія як наука (а по суті — історики як особи!) взагалі спроможні пізнавати такі «метафізичні» речі, як мета й сенс історії тієї чи іншої спільноти, звернімо увагу лише на функціональні можливості означеної схеми. Розроблена за колоніальної доби, вона призначалась унезалежнити Україну ментально, й, відтак, культурно, економічно і політично, — чого, як бачимо, почасти досягла. Однак, тепер, після здобуття непідлеглості та постановки нових завдань (яких — тема окремого обговорення), дедалі більш очевидною стає її обмеженість. Мова про те, що увага в такому формулюванні акцентується, як правило, на свободі «від» чогось-когось, тоді як момент свободи «для» чогось, який, до речі, передбачає і момент відповідальності за «свободні» дії, — присутній лише імпліцитно.
Нам видається, що саме така постановка питання є сьогодні найбільше на часі, позаяк дозволяє «сполучити» минуле з теперішнім і майбутнім. Останній момент є особливо важливим для України, в інформаційному просторі якої «сперечаються» кілька парадигм історії. Адже, аби зайняти «місце під сонцем» в історичній пам’яті українця, парадигма в цілому, і факти, що становлять її структуру, зокрема, повинні мати живий зв’язок із сьогоденням, інакше здаватимуться чимось штучно накидуваним, зайвим, чужим.
По суті, йдеться про діалектику минулого і майбутнього. З огляду на складну й суперечливу історію України, скидається на те, що «примирення з історією» (під чим розуміємо подолання стереотипів, розвінчання міфів тощо) заледве можливе поза досягненням громадської згоди щодо майбутнього країни (отже, щодо змісту національної ідеї). Лише майбутнє (чи пак, стремління до нього) може об’єднати країну і «зняти» (висловлюючись терміном Ґеґеля) минуле. З іншого боку, формулювання ідеї у свою чергу залишатиметься проблематичним, допоки критична частина населення не позбавиться десятиліттями втовкмачуваних стереотипів, не пізнає справжню історію України та не дійде певної згоди щодо неї.
Таким чином, історична пам’ять українців має бути підставою формулювання національної ідеї, отже, таким собі містком між минулим i майбутнім. Вона має зберегти не лише знання про важливі події, але й знаки, які б допомогли знайти відповідь на питання: хто ми, українці? Відтак, і просвітянський момент (просвіта населення щодо справжньої історії України) має ґрунтуватися на розумінні сьогоднішніх завдань країни, не будучи відірваним від життя.
Іван КАПСАМУН, студент-політолог Одеського національного університету ім. І. І. Мечникова, учасник Острозького клубу вільного інтелектуального спілкування молоді:
— Пам’ять — це якість людини, завдяки якій вона знає своє минуле, свою історію, а значить, найголовніше, вона може оцінити або проаналізувати власне життя. Якщо проводити проекцію на весь народ, будь-який, то таке поняття як «історична пам’ять», стає дуже важливим фактором майбутнього розвитку нації. І особливо важливим це є для українців, оскільки в Україні ще не сформована політична нація.
Якою повинна бути історична пам’ять українців? Перш за все, вона повинна банально існувати, цьому треба приділяти увагу, займатися цим, чого так не вистачає нашому суспільству, а головне, нашій державі. Наприклад, мало хто сьогодні знає Станіслава Оріховського-Роксолана (1513 — 1566 рр.), який за сто років до англійського філософа Джона Локка прийшов до думки про необхідність розділення влади на судову, законодавчу та виконавчу. Це як один з прикладів забутої сторінки історії. Мова йде про те, що українці самі себе позбавляють пам’яті. А скільки видатних українських постатей, яких ми взагалі не знаємо і не вивчаємо, або тих, що поповнили еліти інших країн! Треба пам’ятати свою історію, навчатися поважати себе, бо кожен народ по своєму унікальний і цю унікальність треба відчути. Багато поважних людей говорять, що український народ дуже талановитий, що українська земля дуже багата, але чому досі ми не можемо це використати? Чому ми завжди вихваляємо різні іноземні досвіди розвитку і не можемо знайти свій власний? Справді, багато запитань і мало відповідей. Наша історія не повинна бути тільки багатостраждальною. Як я вже казав, велику роль у цьому повинна відігравати держава, вона повинна існувати як форма організації суспільства, а не як форма дезорганізації. Для формування української політичної нації не буде достатньо знати історію тільки українців як домінуючої нації, а і історію інших національностей, які проживали і проживають на території сучасної України, і кожна з них є частиною держави, в кожної з них є своя історія і своя історична пам’ять — і це теж є частиною історичної пам’яті всієї України. Історична пам’ять повинна бути патріотичною, окрім цього, деколи егоїстичною, безумовно, шанованою самим народом. Потрібно більше акцентувати увагу на позитивному, а не негативному, треба робити так, щоб знання історії стало модним.
І головне, історична пам’ять — це одна із складових частин моральності еліти суспільства і держави, моральності, якої так не вистачає сучасному політикуму.
Ольга РЕШЕТИЛОВА, магістр політології Національного університету «Острозька академія», учасниця Острозького клубу вільного інтелектуального спілкування молоді:
— Говорити про існування чи неіснування історичної пам’яті народу, нації, народності, етносу тощо взагалі не доводиться. Вона об’єктивно існує, стерти її взагалі — неможливо, бо це само собою передбачає винищення згаданої спільноти. Проте історична пам’ять — вразлива і чуттєва до згадок багатьох епізодів — прекрасний об’єкт для маніпулювання суспільною свідомістю. Історична пам’ять українців (нації чи народу — тема окремої розмови) — яскраве тому підтвердження. Протягом століть з пам’яті українців стиралися одні моменти та закарбовувалися інші. Не скажу, що так само не відбувалося з іншими націями, проте тут випадок особливий. «Чистка» історичної пам’яті українців проводилася настільки часто і ретельно, що згодом її функціонування в суспільній свідомості почало давати збої, на згадку кожному поколінню еліти приходять окремі, вирвані моменти цілої історії, і відновити цілісну історичну картину сьогодні уже видається неможливим.
Маніпуляція «історичною картинкою» в суспільній свідомості не є настільки негативним явищем, як це може здатися на перший погляд. Спробуйте назвати хоч одну націю, яка має «чисту» історичну пам’ять, без перебільшень, неправильних акцентів тощо. Все залежить від мети такого маніпулювання. Після отримання довгоочікуваної незалежності ми так захопилися доведенням самим собі, що протягом всієї історії нас ображали і неволили (факту, і без того доведеного), що забули розказати собі про те, що насправді в неволі і гнобленні українці народжувались геніями, робили наукові відкриття, були прекрасними воїнами та державотворцями, писали чудові книги і навчали цього всього інші народи. Ми почали видумувати казки типу «Ісус Христос — українець», а забули про Герасима і Мелетія Смотрицьких. Ми плачемо над власними поразками і не святкуємо перемоги. А головне, багато хто не прагне нових перемог. Почасти від того, що не знає про попередні.
Історичну пам’ять українців сьогодні потрібно переформатовувати. Можливо, створювати заново з тих найкращих уривків, які залишилися в ній. Можливо, досліджувати і відкривати нові, по-іншому інтерпретувати. Головне, поставити правильну мету. І зробити це чи не востаннє. Бо ще однієї «чистки» історична пам’ять українців може не витримати.
